Фото Тараса Гринчишина

Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі вірні є послідовниками, якщо навіть і в різний спосіб. Священик іде за Христом, проповідуючи, особливо – служачи Божественну Літургію у Великий Четвер, здійснюючи Святе Таїнство жертвоприношення. Монахи та монахині прагнуть своїм життям підтверджувати вірність Христові, чітко уявляючи собі Його сорокаденний піст і молитву у пустині або приклад милосердного самаритянина. Вони втілюють цей взірець у життя залежно від харизми їхнього монастиря – споглядального або активного. А для мирянина прикладом є Христос у час Його життя на землі, де Він працював, тобто від 14 до 30 років життя.
Всі вірні у Христі є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і Святі Таїнства Церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.

Суспільство і політика – першочергові вотчини для християн у миру

Отож, якщо говоримо про християнина, який хоче анга­жувати себе у суспільстві і політиці, то ми пе­редусім маємо на увазі християн-мирян.
Це не завдання священика займатись політикою і суспіль­ним життям, але це також не означає, що він немає своєї дум­ки, а своїм завданням священика він не загострює у християн усвідомлення справедливості і не називає своїми іме­нами несправедливість. Священик може давати поштовхи до соціальної діяльності і, звичайно, також допомагати полегшу­вати конкретну нужду, але його посада не є політичною. Не­правильне розуміння ролі священика часто приховує небезпеку виникнення недоброго клерикалізму, недопустимого переходу межі, де священик на основі свого духовного служіння людям також дозволяє собі претендувати на прийняття рішень щодо суто людських речей, а вкінці – і вирішувати за людей, тобто вимагає неприпустимого переходу від авторитету і компетенції релігійної сфери до мирської.
Взагалі, залежно від харизми монастиря, завданням мона­хів і монахинь є їхня праця у певних соціальних сферах: шко­лах, будинках для сиріт, догляді за хворими і т. д. – скрізь, де необхідно задовольнити потребу у любові та відданос­ті. Але вони не мають права забувати, що вони слу­жать, вказуючи на остаточне призначення світу: вони діють з відданості Христу, оскільки заради Христа можна своє жит­тя перетворити у любов. Своїм життям, відданим любові, вони вказують на цінність вічного життя.
Устрій політичного, економічного і соціального життя є, передовсім, завданням християн-мирян, які співіснують ра­зом з тими, хто невірить у більш чи менш секуляризованому сві­ті і своєю працею задовольняють життєві потреби, розвивають культуру, техніку і науку та беруть участь у створенні умов життя шляхом свого політичного та суспільного ангажування.
Церковні тексти, як наприклад, енцикліка «Christifideles laici» (?) Папи Римського Йоана Павла II, у контексті рішень Дру­гого Ватиканського Собору описують завдання мирян у світі такими трьома центральними визначеннями:
1. Мирянин повинен «бути закваскою у світі для освячення світу».
2. Мирянин повинен «шукати Царства Божого у повсякденних справах та діяльностях, роблячи це згідно з Божою волею».
3. Завданням мирянина є «приймати участь у справі творін­ня, звільнення творіння від наслідків гріха та освячення своєї особистості ... у різних аспектах соціального життя».

Людина Ісус із Назарету – взірець для християн

Що хочуть виразити ці центральні визначення? Вони вислов­лені богословською мовою, яка потребує пояснення для конкрет­ної практичної діяльності. Розглянемо найвидатніший при­клад взагалі – приклад з самим Ісусом Христом. Христос є Бог (Божий Син, Друга Особа Пресвятої Тройці), але, водночас, Він є і повноцінною людиною. «В Ісусі Христі Бог показує люди­ні людину» – на цю основну думку знову і знову натрапляємо у посланні Йоана Павла II. Християнська антропологія і етика ґрунтується, насамперед, на конкретному прикладі Ісуса Христа як людини. Саме тому Христос є взірцем для християн. Ми знову і знову можемо ставити перед собою запитання: «А що зробив би на моєму місці Христос, як вчинив би Він».
Ісус прожив 33 роки. Три роки Він проповідував, про що можемо довідатись з Євангелій. До чотирнадцяти літ Він був дитиною: грався як інші діти, ходив у школу, вчився читати і писати, допомагав у домашньому гос­подарстві. А що Він робив між 14 і 30 роками? Він працював! Він був сином теслі, тобто і Він сам був теслею, ремісником і самостійним малим підприємцем.
Який висновок можемо з цього зробити? Найбільшу час­тину свого дорогоцінного часу Бог провів у світі з тим, що працював за професією, жив у сім’ї та селі. Як і ми, Він прожи­вав свої будні із злетами та падіннями повсякдення. Ціле жит­тя Христа є частиною справи відкуплення від гріха, яке завер­шилось смертю на Хресті та Воскресінням. Тому роки прихованого життя у Назареті також є частиною справи звіль­нення від гріха. Отже, оскільки бути християнином означає бути послідовником Христа, то щоденне життя є конкретним шляхом наслідування Христа.

Людина покликана до праці

Повернемось до згаданих визначень про завдання ми­рян, зокрема до третього. Мирянин бере участь у спра­ві Творіння. Вже у Книзі Буття написано, що Бог сотворив лю­дину, «ut operaretur», щоб вона працювала або, як це часто перекладають, щоб вона «порала Його і Його доглядала», це Творіння. Отож, праця є фундаментальним виражен­ням людського Буття – ми, люди, покликані брати участь у справі Творіння нашою працею. Не як первинний Творець, який все сотворив з нічого – це може зробити лише Бог, – але як «creator secundus», тобто як вторинний Творець, людина на основі Творіння, яке вже існує, створює свій людський світ за допомогою своєї творчості і старанності. При цьому Бог по­стійно співпрацює у такому Творінні. З погляду філософії це можна виразити так: Бог є чистим актом дії, Він завжди активний, Він безперестанно творить, утримуючи Буття Світу. У середньовічному мистецтві ця думка виражаєть­ся тим, що Бог або ще також немовля Христос тримає земний глобус у своїй руці. Якби Бог забрав свою руку, то Світ упав би у порожнечу Небуття. Бог утримує Буття Світу і все, що рухається довкола. За глибшого розмірковування про такий стан справ висновуємо, що ми можемо працювати лише тому, що Бог тримає нас і нашу справу у Бутті. Тому наша праця є частиною Божого Творіння. Чи усвідомлю­ємо ми цей факт? Життєво важливим способом Бог завжди присутній у нашому житті та діянні!

Гріх – причина страждання

Отже, якщо ми грішимо, то Бог також перебуває у гріху? Відповідь буде однозначною – «Ні». Чому? Тому що гріх є відсутністю, дефіцитом Буття. Все, що робить Бог, отримує Буття і є Буттям, а оскільки зроблене Богом має Буття, то воно є водночас добрим, істинним, гарним і т.д. ... Гріх, навпаки, є недосконалою дією, недосконалою справою. Відтак гріх не Буття, ми пізнаємо гріх як безлад, відсутність чи недосконалість чого-небудь. Наша мова є недосконалою, щоб окреслити цей феномен достатньо чітко. Гріх є причиною страждання. Він бере початок з незалежної волі людини. Первісним гріхом є прагнення людини стати таким, як Бог, тобто са­мому вирішувати, що є добром і що є злом, у Книзі Буття це виражено як плід дерева пізнання добра і зла. Гріх і страждання прийшли у світ через переоцінку добра і зла з боку людини.
Отож, завданням мирянина є звільнити світ від наслідків гріха, тобто спочатку своєю працею і своїм життям зробити внесок, щоб не зростала кількість гріхів, а з іншого боку, життям, сповненого любові та обов’язку, сприяти ліквідації «структур гріха» і, «проектуючи повсякденні справи згідно з Божою волею», полегшувати людям завдання робити гарні вчинки. Отож, що ж це за такі структури гріха, які перешкоджають правильному розвитку людини або навіть заважають йому? Ці структури можуть бути наслідком корупції у країні, оскільки економічний і політичний розподіл влади наносить шкоду свободі і розвитку людини. Ці структури можуть бути вираженням культури вседозволеності, які фільмами, тиском на свободу поглядів, маніпуляціями і пропагандою негативно впливають на людину і особливо ускладнюють християнину, а вже по­тім менш побожним людям, ведення правдиво доброго життя. Ці структури ведуть не до зменшення кількості гріхів, а навпаки – до їх збільшення, а разом з цим – і до несправедливості, роз­брату та страждання. З цієї причини християнин повинен анга­жувати себе у політиці, суспільстві, економіці та культурі, щоб змінювати ці структури до таких відношень, які дозволяти­муть кожній людині у свободі та відповідальності перед собою як тільки можливо розкривати і розвивати своє життя і своє покликання чи таланти. У цьому контексті часто необ­хідно рішуче діяти як у малому, так і у великому. Сказати чіт­ке «Ні» гріху, навіть якщо це пов’язано з безпосередніми збит­ками короткочасної дії, з недоброзичливим ставленням і т.д.! Для цього потрібно мати ту мужність і сміливість, яку бага­то людей минулому покоління показали, наприклад, у боротьбі проти тоталітарних режимів комунізму і націонал-соціалізму.

Освячувати себе і світ

Фото Тараса Гринчишина

Норберт НОЙГАУЗ

Взято з Н.Нойгауз. Цінності християнської демократії. Пер. з нім. Дребет В.В. – Тернопіль: Горлиця, 2009. – С. 82–89, 22–27