Костянтин Мордатенко: повернення до цінностей та духовності в сучасній українській поезії Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_mordatenko.jpgЗ першого погляду важко сказати, чого бракує нашій сучасній українській поезії. У нас є багато відомих митців, які мають прихильників у всіх куточках України; маємо численних авторів пісень, що створюють справжні хіти; зрештою, маємо величезну кількість тих, хто вважають поезію своїм хобі й переповнюють своїми творами простори Інтернету чи навіть полиці книгарень. Отже, маємо багато відомих і менш відомих імен. Щодо загальних тенденцій, то їх важко визначити на фоні аж такої великої кількості творів (попри те, що деякі вчені таки намагаються вловити якісь загальні настрої). Але дещо узагальнити таки можна.

На одну з таких закономірностей я звернула увагу в розмові з одним львівським дисидентом. Коли ми обговорювали поезію «шістдесятників», він раптом сказав: «А ці сучасні поети... З цими довгими рядками...». Справді, зараз «модно» писати задовго і в плані рядків, і в плані строф. Так пишуть Жадан, Іолана Тимочко, Бабкіна, Євтушенко й багато інших. Справа навіть не в довготі рядків, а в накручуванні образів, метафор, несподіваних зворотів, картин, що хвилями накочуються одна на одну, що виникають нізвідки і ніби зникають у нікуди... Звісно, це цікаво, це «модерно» (або вже «постмодерно»), це захоплює читача своєю складністю. Однак інколи це аж надто складно, надто заплутано, надто завуальовано. Сучасній українській поезії часто бракує ясності та простоти.

Крім того, гляньмо, які саме образи зараз «модні». Вони агресивні й бездуховні, переважно награні, як і в своїй картинності, так і у звучанні, адже так часто використовуються іншомовні слова або щось побутове, щоденне, що, на перший погляд, не вписується в поезію та ріже слух. Привернути увагу своїм дисонансом – ось, здавалося б, мета багатьох нинішніх поетів. Деякі автори навіть вдаються до нецензурної лексики. Дивно, як читачі до цього звикають?! Можливо, це через вплив суспільства, де така лексика стала абсолютно нормальною? ... А щодо агресивних образів, то справа навіть не в критичній ситуації у країні, війні чи чомусь іще. Просто погляньте, настільки «хітовим» став чи не всесвітній образ «брутальної молоді», яка долає всі виклики, по суті агресивно бореться зі щоденним світом і постійно щось робить «не так». Парадокс: якщо модно йти всупереч усьому, то всупереч чому такі люди по суті йдуть? Українській поезії інколи таки бракує витонченості, гармонійності, спокою – чогось, що було в нас колись давно, але що ми успішно «забули». Щоб побачити цю проблему, не треба бути великим критиком з численними працями із вивчення українських письменників. Варто просто порівняти твори минулих епох – ХІХ ст., навіть «шістдесятників» – із сучасними відомими авторами, і тоді все стає зрозуміло. Не наводитиму жодних сучасних цитат, однак хіба зараз є щось подібне, принаймні за своїм аж наївним замилуванням, до Сосюри:

Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п’є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим...


Або своєю тишею і спокоєм рядків до Вінграновського:

Я тихо голову поклав на руку брата.
Сіяла ковдра в росах. З небозводу
На літаках пливла моя тривога –
Брат спав, як і належить хліборобу…


Або своїм легким і благородним поривом до Олени Теліги:

Не раз кажу – змагайся і шукай,
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень,
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука...


Звісно, поети тієї доби теж мали багато агресивної лірики, але ж та агресія була спрямована не проти якогось ефемерного світу, якому конче треба кидати виклик сучасній молоді й щось доводити, а проти нелюдського режиму, цензури, злочинів проти людини та її сутності. Та й агресія не заперечувала духовності і всі інших важливих цінностей (сучасний абсурд!), не змушувала ставати агресивно-байдужим, а закликала до боротьби. Передусім до боротьби заради чогось – заради високих ідеалів. Які високі ідеали має сучасна молода поезія?...

Окрім вишуканості та спокою, сучасній українській поезії зачасту бракує наївності і дитячості (в хорошому значенні цих слів). Вірші стали надто «дорослими», з накрученими проблемами, загальною дорослою «втомленістю» від усього. Дивно, наскільки Христове «Будьте як діти» актуальне – хто б міг подумати! – у просторі сучасної української поезії. Просте висвітлення добрих моральних істин, взагалі опис такого собі спокою, гармонії, притаманних дітям, не надто поширені нині, це – «нудно», це – очевидний брак звичної поетичної напруги, тривоги, невизначеності, «екшену». Навіщо ж «екшн» у поезії? Хіба такі твори не запрограмовані в самій суті слова «поезія» (як ми його сприймаємо) – щось, що дає відпочинок для душі, моральну підтримку і добру наснагу під час рутинності?..

Добре, що досі ще поширені вірші Ліни Костенко, де не бракує тієї людяності та дитинності. Але варто звертати увагу й на інших авторів, можливо, не таких популярних, навіть «раритетних» за своїм добрим і невимушеним, не «зумисно ускладненим» стилем. Вони пишуть не те, що «модно», а те, що їм підказує їх поетичне чуття. Можливо, саме так їм вдається зберегти свою унікальність та донести щось важливе, спробувати вплинути на загальний фон байдужості й бездуховності. Йдеться, зокрема, про Костянтина Мордатенка.

Він справді пише «коротко», з притаманною деяким прекрасним поетам давнини доброю «дитячістю» та яскравими, передусім спокійними, образами. Можливо, саме це і дивує на початку знайомства з його творами:

проснулось місто зеленáсте,
ще вúцвіт сипався з морéль;
в лице – вікно відкрúвши нáвстіж –
війнув холодний вітерець;
для щастя треба зовсім мало:
вівсянки прúгорщ, хліба кус;
яскрíє сонце, як помада
на порцеляні з ніжних вуст…

Однак ця духовна дитинність, ця унікальна простота виявляється не лише у зменшувально-пестливих формах чи світлих домашніх образах. Наш народ давно влився в нестримний сучасний потік, зокрема європейський, який послаблює моральність, а деколи виставляє її як щось дідівське, «олдскульне», як нетипове явище для сучасної молодої сильної людини. Очевидно, це – нонсенс! Але, на жаль, на таке «ведеться» багато молоді, яка відкидає моральні якості характеру та моральний спосіб життя, одночасно позбуваючись святого багатовікового духовного зв’язку між поколіннями. Руйнується основа цінностей – руйнується основа нації. Звичаї забувають, як і моральні засади народу, що призводить до більшого – заперечення церковних істин, які завжди були пов’язані і з культурою народу, і з його моральністю. Ці три основи суспільства, що так довго тримали наш народ разом, надавали йому сил у час боротьби з численними ворогами, завойовниками, тепер безсило відходять у натякаючи на них, вони чинять велику шкоду для такої минуле. Сучасна молодь, яка сприймає це як щось нормальне, наприклад, як необхідну частину розвитку світу, навіть не здогадується, що цим руйнує націю і підриває її багатовіковий фундамент. І, на жаль, це стосується також багатьох поетів. Пропагуючи у своїх творах елементи аморальності чи навіть молодої держави, як наша.

Тут час повернутися до простоти й дитинності Костянтина Мордатенка. Передусім, це – людина з іншою позицією. Оскільки він має багато духовних творів, пов’язаних або з образами української минувшини, або з біблійними вічними образами, поетові вдається відокремитися від загальної маси «модних поетів» і таки донести читачеві простоту та духовність нації. Так він немов показує, що можна бути і сучасним, і духовним, можна наївно вірити у щось вище, ніж грубий та буденний світ, і не закриватися від усього цинізмом. Творчість Костянтина Мордатенка ніби створена для прикладу сучасним молодим українським поетам, які бояться здатися смішними та наївними, якщо пишуть про щось красиве, вічне, мелодійне, домашнє. Поет навіть не боїться повертатися до чогось забутого, адже розуміє, що з типовим для сучасної творчості запереченням усього, що було перед цим, ми заперечуємо не лише попередні способи написання чи старі теми, а й відрікаємося від спогадів та історії загалом, які інколи по-справжньому здатні відірвати нас від буденності й повернути кудись до того часу, коли ми (принаймні як нація) були справжніми, нештучними, не відданими на розтерзання чужим цінностям і світоглядам. Атмосфера таких «повернень» у Мордатенка – це щось неймовірне. Він не лише описує це унікальними художніми образами, невеликими штрихами, а й використовує архаїзми чи маловживані слова – вони сприймаються як щось давно забуте «старе», при тому – рідне і близьке, до якого колись або ми, або наші рідні були причетними. Таке подвійне сприйняття цих слів й образів, коли не зовсім зрозумілі конструкції здаються «історично рідними», теж формує особливий настрій поезій.

як спóгад серце пожалúв
й згорíла свíчка лойовá –
відро криничне біля лип
в залізні губи цілував,
змахнýв сльозúнку нашвидкý;
дитинством пáхла свíжа дерть;
і на рамéно вітрякý
стрибнýло сóнечко рудé...


Отож, Костянтин Мордатенко показує сучасній творчі молоді, що не страшно і не ганебно бути «дитинним», «духовним» і «наївним», що зовсім не зайве повертатися до чогось давно забутого. Такі повернення насправді формують унікальний зв’язок поколінь, вони згуртовують нас крізь віки і поглиблюють наше сприйняття себе як нації, що насправді вже давно має сформовані високоморальні та глибоко духовні традиції.

Особливо добре поетові це вдається показати у творах, присвячених українським історичним постатям. Він «оживляє» відомих українців, робить їх ближчими, ніби витягує за межі історичних підручників і повертає в життя пересічних українців. Адже читачі раптово починають задумуватися над цими персоналіями й аналізувати їх. Костянтин Мордатенко вчить нас сприймати цих великих людей не скептично, не науково, як ми звикли зі шкільної парти, а відчувати їх як щось своє, близьке, рідне, українське. Такі вірші зазвичай подібні до штрихів переживань конкретних осіб і не мають підтексту з першого погляду, однак, придивившись глибше, можна зрозуміти, що саме в емоційності та сутності українців минувшини й сьогодення і є той особливий духовний підтекст:

сніг, мов ненаписані листú,
по обличчю спогадами бив;
як начáльник тáбору почтúв
у куфайках змóрених рабíв
вúшикував стáдо лиходíй,
вúтяг роздратóвано папíр;
пáрою із нíздрів і ротíв
нáбрід арештóваних кипíв;
наказавши в’я́зню одному
вийти з лáви, квапно зачитав
рішення про звільнення томý;
не повíрив навіть наглядáч;
шкíрилися арештáнти злі,
вóльник без тремтіння, без сльози,
знявши шапку, обронúв п’ять слів:
«хлопці… я нічого не просив…»


Меседжі, які закодовує поет у творах, направлені до сучасних українських поетів і молоді загалом, закликають повернутися до нашого підґрунтя, передусім підґрунтя нації, аби не ґрунтувати свою творчість та загалом світогляд на якихось чужих чи штучно створених цінностях. А особливо цілісного підґрунтя бракує творчості, яке дозволяло б, опираючись на віхи минулого, щось виховувати у власному поколінні та наступних. Отже, Костянтин Мордатенко пропонує сучасному читачеві повернення до базису цінностей, які мав наш народ, які віками формував, але їх «забули», «затерли», і їх брак спричинив наявність от такої бездуховної поезії з псевдо-цінностями, яку ми можемо знайти на полицях книгарень сьогодні.

Однак пошук базису цінностей Костянтин Мордатенко не закінчує зверненнями до традицій та історії нації. Оскільки українська нація здавна формувалася на християнській основі і багато чого у традиціях та історії спричинено саме релігійною складовою, поет починає відроджувати ще одну «призабуту» частинку, що мала би бути поширеною в українській поезії нині, – релігійну. Без фанатичних церковних закликів і спонукань, без опису кар чи нещасть, що чекають народ, якщо він забуде свою релігійну основу, Мордатенко просто показує те, що сучасними поетами ніби теж успішно «призабулося». Духовні, передусім біблійні, істини та події, які він змальовує ненав’язливо, «легкими штрихами», міцно закарбовуються в пам’ять і, як і традиції чи старі слова, про які вже сказано, теж розворушують у душі щось «забуте», але близьке та рідне.

ця несúла, цей трепет – спóвіддю став
оця радість, коли не крúючись, плачеш,
і вином молодим змастивши вуста,
я кладу на очнúці хлíбці гарячі;
теплий дощ на чорнóзем ллється псалмом,
і вагітніє тиша ніжним сюрчанням,
у стрімку течію зануривсь веслом,
в мокрих сітях тріпочуть давні печалі;
я піщúнка, ропá, слухняний ярчýк,
Цáрю мúлостивий, візьмú одежúну;
плащаницею вкривши, тихо шепчу:
«Боже мій, Боже мій, навіщо покинув?»
я виймаю цвяхú з Його п’ястукíв,
обмиваю слізьмú, цілýючи рани,
вже останні слова сказав Чоловік:
«Елої, Елої, ламá савахтáні»


Звісно, серед покликань на Біблію, найбільша увага звернена на образ Спасителя. Взагалі, образ стражденного Христа, що ліг в основу цілого циклу, де поет описав кожне з семи останніх слів Ісуса, дивує своєю яскравістю. Костянтин Мордатенко так само штрихами описує ті події, не навантажує читача надскладними метафорами чи іншими засобами, що нібито краще б описали муки Божого Сина. Поет ніби споглядає на Христа дитячими очима, слухає Його і просто передає все, що відчуває. Можливо, саме тому суть зображеного жахає, дістається до глибини серця, налаштовує на зовсім інший лад. Замість того, щоби відволікатися на те, як пише автор, читача проймає те, про що він пише. Ці відчуття тягнуть за собою цілий ланцюг образів, що так вперто стирала в нашому народі колишня атеїстичність і сучасна «модна» бездуховність, читач знову наближається до чогось вічного та рідного, починає аналізувати, духовно відроджуватися. Нам бракує таких посилань, такого поетичного сприйняття релігійності, бо саме вони найперше спонукують до переродження і змін. А зважаючи на бездуховність сучасного світу, зміни таки потрібні, і що швидше наша молодь, передусім творча, повернеться до духовних істин, то швидше відновиться нація, налагодить міцних зв’язок із своїм минулим й матиме замість легковажного цинічного ставлення до життя цілком сформований історично менталітет, світогляд.

Однак попри всі глибокі меседжі Костянтина Мордатенка, що впливають на духовне відродження молоді та нації, не варто занедбувати «виховний вплив» його творчості у плані стилю й способів написання. Про штриховість та легкість ми вже говорили. Але варто звернути увагу, що навіть стилем поет наближає читача до базису історії та традицій. Особливо це відчутно у творі, присвяченому загиблим українцям: стиль, близький до українських пісень-заплачок, сповнений тремкої ліричності, що, з одного боку, є дотиком до української душі, культури, загалом нації, а з іншого – способом глибше відчути зображений біль.

ой синочки, сини,
не лежіть на стерні,
на цупкóму морозі;
на вівтар крижанúй
з неба падає сніг, що розтоплюють сльози;
ой синочки, сини,
ви вже виспались, ні?
вже посходились гості;
тільки спів жалібнúй,
в батька очі страшні,
вітер з прóйми голосить.
ой синочки, сини,
а одного поніс,
він стоїть в мене досі:
наче янгол сумний,
посміхався мені,
звідки взялися сльóзи…


І, наостанок… То чи може бути Костянтин Мордатенко таки різким і викривальним у своїй поезії? Чи ця ліричність виявляється завжди? Звісно, в тому і суть простоти поезії, що вона не лише описує все, що бачить, а й зображає його таким, яким воно є. Це – один із найновіших творів поета, що справді вражає своїм змістом, не втрачаючи того унікального легкого стилю автора.

знімала із мертвих золото,
шукаючи гроші,
елітна бидлóта; зóпалу
раділа, панóшилась;
не гребала навіть їжею,
ні Богом від нині;
на тлі розіп’ятих тішилась –
робила світлини;
поганців зігнáли злигодні
під праведні гасла;
вужі отруїли Тихона –
вдягли його ряси;
в обіймах з Кирилом з п’ятниці
Введéнський сміється:
горілкою зброя святиться –
прийшли обновлєнци;
ніхто відірвать не сúлиться –
кирвáвицю п’ють ту:
лигають брехню з помийниці
з тваринною люттю;
шукають в Завіті вúлазки,
щоб виправдать ката;
у власній злобí втопилася
глотá біснувата;
порядок лихі набáзграли
з убивств, жебранини;
спустились на землю Ангели,
щоб Звіра спинити.


То, виходить, попри різкість поет не категорично налаштований щодо абсолютної відсутності добра? Адже бачимо, що навіть у картині такого безчестя та неправди він не відмовляється від цієї дитячої віри. Ангели, небесні образи, символи простоти і небесної чистоти спускаються на землю, аби спинити все це. Тремка лірична духовність, що міститься при кінці цього вірша, залишає світлий слід навіть після таких жорстоких картин. Автор не полишає читача в образах бруду та непевності, а отже, дає ще одне, чого часто бракує нашій українській сучасній поезії, – надію. Відсутність оцієї зашкарублої самоти і смутку, коли все песимістично розмальовують чорно-сірими фарбами, – це ще одна риса, яка після прочитання багатьох творів виявляється уважним читачам у цього автора. Навіть такого оптимізму бракує сучасним українським поетам, що вперто переконані в потребі описувати передусім відчай та безнадію.

Отож, якою є поезія Костянтина Мордатенка, якщо її брати за приклад для наслідування чи бодай порівняння? Певною мірою оздоровчою. Поет цілком зрікається «модного» і «сучасного» в українській поезії: від стилю написання до слів та образів. Він налагоджує зв’язок із минулим, перш за все – з традиціями народу, повертає знищену релігійність і духовність загалом, намагається показати, що справжні цінності народу, передані через поезію, не роблять її нудною, застарілою чи нецікавою. Костянтин Мордатенко показує зміну, якій необхідно відбутися в українській творчості, і саме вона, через повернення до всього правдиво українського та правдиво духовного передусім, може поширитися далі й оздоровити цілу націю. Так ми одержуємо навіть нову мету для праці українських поетів – не показати абсурдність світу чи гіперболізовані внутрішні переживання через призму грубості, а повернути націю до витоків, очистити від багаторічних пластів байдужості й безликості, сформувати і підтримати її культуру та духовність.

Ольга Стасюк


Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     есей      постаті      література      культура      роздуми
( 1058 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #2 микола філон 25.06.2016 15:46
[quote name="микола філон"]Тисячі шанувальників поезії вже знають силу й міць художнього слова Кості Мордатенка. Зараз уся Україна відкриває для себе Поета/
Цитувати
 
 
+1 #1 микола філон 25.06.2016 15:40
Тисячі шанувальників поезії вже знають силу й міць художнього слова Кості Млордатенка. Зараз уся Україна відкриває для себе Поета.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити