Культурний агнозис як виклик для європейського християнства Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_agnostytsyzm.jpgЯк запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.

Звісно, дехто заперечить, мовляв, місія Церкви – провадити люд Божий до вершин святості, а не до інтелектуальних досягнень. Утім важко уявити християнина без богомислення як виняткового різновиду інтелектуальної праці. «Як і всі головні світові релігії, християнство не зводиться до певних ритуальних дій або до морального кодексу. Воно є також особливим способом мислення про Бога, людину, світ і його історію. Для християнина віра передбачає мислення. … Тому від початків Церква активно плекала інтелектуальне життя», – наголошує сучасний богослов Роберт Л. Вилкен [3, 10]. Ретроспективний аналіз історії християнства виявляє певну закономірність: появі відомих церковних інтелектуалів завше передували видатні аскети та вчителі духовності. Без ав – отців пустелі – важко мислити Отців Церкви разом з останнім представником патристичної доби – мучеником Йоаном Дамаскином; без св. Бенедикта не було б св. Ансельма; св. Франциск вважав себе «неосвіченим, невігласом», але його послідовник св. Бонавентура став одним із найвизначніших інтелектуалів Середньовіччя; те саме можемо сказати про колишнього вояка св. Ігнатія Лойолу, який є вчителем духовності, але його послідовники й надалі відомі в Церкві саме як інтелектуали. Висловлюючись метафорично, аскети та вчителі духовності запалювали «вогонь душі», який наповнював божественним світлом розум визначних інтелектуалів. «Вогонь душі» – один із розділів книги вже названого богослова Роберта Вилкена, в якому автор переповідає історію навернення до християнства одного з ранніх отців-апологетів Юстина Філософа [3, 22–26]. Старець, який розповідав майбутньому мученикві про біблійних пророків-боговидців, «не намагався схилити його до свого вчення, а закінчив бесіду молитвою про те, щоб “врата світла“ відкрилися і Юстин сприйняв те, що почув» [3, 25]. Згодом це стало своєрідною моделлю для пізніших богословів, які свої твори розпочинали з молитовного звернення, закликаючи до цього своїх майбутніх читачів. «Отож, наперед закликаю читача до молитовного стогону перед розп’ятим Христом, чия кров очищує нас від мерзоти гріхів, – не гадай собі, ніби досить без помазання читати, без відданості споглядати, без чудування вивчати, без радощів роззирати; не достатнє без побожності старання, без любові знання, без благодаті силкування; розуміння без смирення, дзеркало без мудрості богонатхнення», – молиться у «Путівнику мислі до Бога» св. Бонавентура [2, 5–7].


Раннє християнство й сучасна європейська культура

Ранні Отці Церкви, до яких належав мученик Юстин Філософ, ставили перед собою непросте завдання: презентувати християнство суспільству, яке мало про нього дуже поверхові, переважно хибні уявлення. Так Пліній Молодший, римський легат у Млій Азії, висловлювався про християнство як про «порочний чужинецький культ, доведений до безглуздя» [3, 23]. Видається, що наша доба доволі подібна до доби ранньої Церкви, так, наче ми знову маємо справу зі суспільством із дуже поверховими, переважно хибними уявленнями про християнство. Парадоксальності, а почасти й абсурдності, актуальній ситуації додає той факт, що цінності сучасної європейської цивілізації великою мірою виросли із закладених християнською культурою базових принципів. Інтелектуальна та моральна атмосфера багатьох європейських країн дуже нагадує безумного із відомого псалма, який сказав у своїм серці: «Немає Бога», а відтак немає розумних, які б шукали Бога, бо всі «відвернулися загалом і зледащіли» (Пс 14, 1–3). Відомо, що саме цей псалом наштовхнув св. Ансельма на ідею раціонального доказу існування Бога, який увійшов в історію філософії й богослов’я під назвою «онтологічний» [1, 173–177]. Щоправда, голландець Хаутепен ставить під сумнів можливість у подальшому використовувати раціональну аргументацію, оскільки теза «quod omnes vocant Deum» (із лат.: «те, що всі називають Богом»), яку св. Тома зазвичай ставив на закінчення своїх viae (із лат.: шляхів), у сучасній культурі втратила силу авторитету [9, 84]. Як і порівняльний метод, що практикували апологети різних періодів історії Церкви, вказуючи на перевагу євангельських принципів віри в Бога над поганськими, голландець також вважає не надто успішними в сучасних умовах. Він переконаний, що до збереження християнських цінностей вже не можливо зобов’язати ні силою авторитету, ні примусом, ні приписами й санкціями. Переваги християнства в сучасних умовах можна продемонструвати лише перевіркою їх на практиці, яку Хаутепен пропонує здійснювати ad experimentum [9, 85]. Тут знову спадає на думку старець із розповіді про Юстина Філософа, який молитовно попросив Бога прочинити «врата світла». Показово, що св. Ансельм першу главу «Прослогіону», яку назвав «Пробудження душі до споглядання Бога», розпочинає молитовним закликом: «Промов же, усе моє серце, промов до Бога: Шукаю лице Твоє, Господи; лице Твоє, Господи, розшукую» [1, 167]. Останній – це переспів фрагмента із Псалма 27: «В твоєму імені серце моє каже: “Обличчя моє шукайте”». Подібні слова: «Шукайте лице Його повсякчас» (Пс 105, 4) чотири рази цитує Августин у праці «Про Трійцю». Вони лягли в основу назви книги Роберта Вилкена «У пошуках обличчя Божого», позаяк, вважає автор, «цей вислів, більш ніж будь-які інші слова Біблії, передає дух ранньохристиянського богослов’я» [3, 19]. Заклик шукати обличчя Боже може стати гаслом для сучасного християнства й найкращою відповіддю культурі, що безумно твердить у своєму серці, що «немає Бога».


Прецедент ісламу

Богословам ранньої Церкви доводилося полемізувати переважно з греко-римською та юдейською культурами. Власне саме завдяки цьому християни пізнавали самих себе, конкретизували власну ідентичність і робили перші кроки в царині богослов’я. Якщо в полемічній дискусії з греко-римськими філософськими школами та великими старозавітними наративами юдаїзму ще можна було побудувати дискусію за схемою «так, але…», то зі сучасною культурою така полеміка видається просто неможливою, оскільки з попередньої схеми залишилося лише одне безальтернативне «але».

Останнім часом активно форсується тема загрози ісламського світу європейській культурі. Чи може в майбутньому іслам стати об’єктом християнської дискусії? Адже існує багато аспектів у цій світовій релігії Аврамової традиції, на які християни можуть відповісти «так», додавши одразу своє альтернативне «але». Утім французький культуролог Жорж Ніва не вважає присутність мусульман у Європі першорядною проблемою. Більш проблематичним він бачить європейське християнство, точніше відсутність християнства в Європі. «У дехристиянізованому європейському співтоваристві давно відсутня релігійна переконаність, і на цьому тлі з’являється переконаність мусульман, а ми не знаємо, як на це реагувати». На думку француза, будь-яка демонстрація бажання жити згідно з вимогами тієї чи тієї релігії в Європі автоматично сприймається як фанатизм. У такому випадку, додає культуролог, до числа фанатиків треба зарахувати і наших дідусів й бабусь, адже вони також були віруючими, тобто фанатиками. «Безформність нашої свідомості і є нашою головною проблемою, а не іслам», – підсумовує Жорж Ніва [5].

Певною мірою іслам створив для європейського християнства своєрідний прецедент. Але не питання віри та релігійні відмінності можуть у майбутньому стати головним полем для дискусії, а «безформність свідомості» європейців. Французький культоролог звертає увагу на те, що ставлення європейців до мусульман поверхове, «тому що воно визначається не нашими великими ісламознавцями, а найчастіше просто присутністю чужих для нас людей». Те саме можна сказати про ставлення мусульманського світу до християн: воно визначається «безформністю свідомості» європейців, яку мусульмани, якщо не асоціюють безпосередньо з християнством, то принаймні вважають останнє головним винуватцем виникнення такої. До всього необхідно додати т. зв. «колоніальний синдром» – упереджене ставлення до європейців, а разом із тим християнства, як знаряддя «культурного імперіалізму». У царині останнього вже достатньо зроблено завдяки зусиллям Едварда Саїда – відомого американського інтелектуала палестинського походження, засновника постколоніальної критики [6; 7]. Натомість «безформність свідомості» залишається головним викликом європейської цивілізації та загрозою для християнського світу. Тому головні дискусії точитимуться не довкола нав’язаної Самуелем Гантинґтоном апокаліптичної моделі «зіткнення цивілізацій» – на цьому, до слова, побудована актуальна російська агресія на Сході України, – а радше, висловлюючись термінологією однойменної полемічної статті Едварда Саїда, довкола «зіткнення невігластва» [8], чи пак «безформності свідомості».


Поняття культури агнозису

Безформність європейської свідомості виявляється у стремлінні до глобальної одноманітності, яка крізь «світову павутину» та «логіку супермаркету» всотує сформовану завдяки християнству європейську культурну різнобарвність. Стан такої безформної, чи пак аморфної, свідомості в сучасному європейському співтоваристві Антон Хаутепен пропонує називати «культурою агнозису» [9, 14]. Мова не про релігійно-філософське визначення агностицизму, спричиненого переконанням про відсутність людських можливостей як пізнати, так і заперечити існування Бога. Проблема, про яку говорить голландський богослов, стосується «дифузного процесу щезання із нашої свідомості поняття про Бога», який, «розпочавшись небажанням більше знати про Бога, минаючи стани сумнівної толерантності, що дозволяє іншим оперувати поняттям Бог, може допровадити у цілковиту відсутність будь-якого питання про Бога» [9, 15]. Тож мова не про негативну статистику відвідуванням храмів та недільних Богослужінь, а про щоденне життя, передовсім про культуру. Під поняттям «культура» Хаутепен розуміє «моделі значень, що передаються з покоління в покоління та втілюються в символах; це система висловлених у символічних формах успадкованих концепцій, завдяки яким люди передають, зберігають й розвивають знання про життя та ставлення до нього» [9, 15, поклик 4]. Культура становить «фігуративну єдність» мови, форм образотворчого мистецтва, наукових моделей, світоглядних концепцій, релігійного висловлювання. Все це, згідно з Хаутепеном, «формує» індивідуальну й групову культуру, відображаючись на колективних інститутах народів, націй, держав. Саме тому відхід від релігії, на думку голландця, має глибокі наслідки на рівні культури, а тому не може вважатись лише особистою справою-вибором окремого індивіда. «Звістування та образи біблійної традиції, Бог та уявлення про Бога, перевірені цінності, настанови й ідеали, що випливають із остаточного призначення людини повернутись до Бога – все це щезає із символічної вселенної [виділення Хаутепена – О. Г.] європейців. … Від всієї системи віри, що містилась за лаштунками тривання літургійного або церковного року й визначала наш ритм життя, залишились лише різдвяні ялинки, пасхальні яйця та священичі застілля на свято Вознесіння» [9, 16]. Тим часом Бог – це не якийсь абстрактний уособлений елемент, якого можна вилучити зі всіх сфер культури, зокрема й релігійної, зберігаючи її зовнішні естетичні форми. У такому випадку сфери культури втрачають свою головну мету, «перетворюючись у фольклорні умовні елементи». Тому фактичний «культурний агнозис», згідно з Хаутепеном, – «це глибинний процес зміни свідомості [виділення Хаутепена – О. Г.], інше мислення, почуття й поведінка у ставленні до всіх царин життя, включно з його межами: життя та смерть» [9, 17]. Голландець звертається до служителів Церкви й богословів із риторичним запитанням: чи достатньо вони дослідили значення та глибину культурного агнозису, намагаючись надати нове життя релігійному символічному світу? Риторично звучить його запитання і для священнослужителів та богословів українських Церков, які надто оптимістично й легковажно «розправилися» з попередньою епохою радянського атеїзму і не зауважують ознак наближення нової кризи.

Олег Гірник
священик

Література:

  1. Ансельм Кентерберійський, Монологіон. Прослогіон, Львів: УКУ 2012;
  2. Бонавентура, Путівник мислі до Бога, Львів: УКУ 2014;
  3. Вилкен Роберт, У пошуках обличчя Божого. Введення у богослов’я ранньої Церкви, Львів: УКУ 2015;
  4. Гірник Олег, «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» // xic.com.ua/z-zhyttja/20-svidchennja/381-2015-11-24-14-56-28;
  5. Ніва Жорж, «Про історичну пам'ять і планетарні кордони Європи»// http://stage.tyzhden.ua/Publication/2127;
  6. Саїд Едвард, Орієнталізм, Київ: Основи 2011;
  7. Саїд Едвард, Культура й імперіалізм, Київ: Критика 2007;
  8. Саїд Едвард, «Зіткнення невігластва» // www.litteralis.com/2011/10/edward-said-the-clash-of-ignorance/;
  9. Хаутепен Антон, Бог: открытый вопрос. Богословские перспективы современной культуры, Москва: ББИ 2008.



Рейтинг статті

( 9 голосів )( 1709 переглядів )
 

Коментарі  

 
+2 #2 Володимир Щербина 21.02.2016 10:01
"...відхід від релігії, на думку голландця, має глибокі наслідки на рівні культури, а тому не може вважатись лише особистою справою-вибором окремого індивіда."(с)

Це абсолютне "повторення не змовляючись" першої з правд віри у соціальному питанні, сформульованих Митрополитом Андреєм Шептицьким для проповідей:
"Проповідь соціальна
1) Що релігія і моральність – то не справи приватні чоловіка, лишені єго волі, але то справи загального значення суспільного;"(с)
http://zbruc.eu/node/38816

Відтак, як на мене, щоб не допускати культурного агнозису чи "безформности свідомости", треба щоденно працювати над усвідомленням суспільством "квестії соціальної" - найбільш дбайливої форми суспільствознав ства, поміщеної у відповідну форму дидакції.

І це завдання не лише для Церкви, а для суспільства у більш широкому представленні прошарком мислячих людей, інтелектуалів і інтелігенції. До того ж важко сказати, за ким має бути ініціатива.
Цитувати
 
 
+2 #1 Володимир Щербина 21.02.2016 09:55
"не питання віри та релігійні відмінності можуть у майбутньому стати головним полем для дискусії, а «безформність свідомості» європейців."(с)

Нажаль, Україна в цьому сенсі (як і в багатьох інших!) - це Європа!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити