Україна... Що робити? Роздуми українського священика Друк

dali.jpgДо етнічних українців в Україні та за її межами у всьому світі сущих.

Дорогі брати і сестри!
Все на світі, крім зла і гріха, походить від Бога. Це – аксіома. Та зло і гріх не вічні. Вічний тільки Бог. З Його святої волі і є ми на цій землі – долині сліз і плачу, і покликані до щасливої вічності. Це найважливіше і найдорожче за все на цьому світі та й за увесь світ. Бо ми – образ і подоба самого Творця, і Він нас любить безмежною любов’ю. Та цю найбільшу у світі любов так часто зневажаємо і зраджуємо своїми гріхами. Власне, так знехтували першою Заповіддю Творця наші прародичі – Адам та Єва, і були за це строго і справедливо покарані. Так, зло увійшло у світ. А в міру збільшення на землі числа людей воно росло і множилося. І коли чаша гріхів переповнилася то й переступила усі межі Божого довготерпіння. Зло мало бути покаране. І знищив його Господь у водах Всесвітнього потопу, залишивши тільки праведного Ноя з його сім’єю.

Та й цього разу недовго тривало праведне життя на землі. Його зупинила Вавилонська вежа – вежа гордині. Власне, гординя і є коренем всякого зла та гріха. Тому Господь зруйнував цю вежу,а людям помішав їхню одну мову. З цього часу беруть початок всі мови, нації та народи. І всі вони найперше і найбільшою мірою покликані самим Творцем служити Йому, тобто добру і любові. Отже, нації та мови – не нагорода, а ще одна відпущена Творцем можливість і нагода направити кривду вчинену Йому(!) і цим самим повернути собі правдиве непроминаюче щастя. Для цього Господь дозволив існування окремих об’єднаних груп людей в різних формах співжиття зі своїми мовами і географічними територіями поселення, які були названі державами. Таким чином, одна неподільна сім’я розділилася на багато окремих сімей, об’єднаних окремими мовами, які створили свої культури, традиції і звичаї, а також і окремі релігії, які разом творять одну Божу родину.

З волі і ласки Божої вже 22-ий рік ми, українці, маємо свою вільну самостійну і незалежну державу. Та, на превеликий жаль, за весь цей час незалежності ми не те що не піднялися вище за рівнем життя, а ще значно гірше опустилися, і то так низько, що далі просто нікуди вже опускатися. Правда, дехто ще говорить, що ми стоїмо на краю прірви. А мені видається, що ми давно уже на її дні, і виходу звідти не видно. Це так явно і очевидно (та чи всім?) засвідчують всі наші внутрішні кризи, які ніяк не покидають нас, а й далі побільшуються і поглиблюються. Хіба сьогодні менше бажаючих виїхати за межі країни у пошуках праці? Хіба не мріє і не шукає усіх можливих легальних і нелегальних шляхів наша молодь, після закінчення наших вишів, виїзду в будь-які країни світу, щоб там реалізувати себе? Ось як про це красномовно свідчить статистика.

За даними дослідження компанії HeadHunter (див. http://hh.ua/article.xml?articleId=13006), яке проводили у першій половині листопада минулого року, аж 91% кваліфікованих фахівців зізналися, що думають про те, аби виїхати на роботу за кордон, оскільки українську молодь не влаштовує економічна та політична ситуація в країні.

А дійсно, що ж робити вдома? Можливо, якийсь «патріот» скаже: «Потрібно протестувати і знову робити революцію». Та уже робили, і що з того вийшло – бачимо! А необхідно і після революції дружньо всім разом на чолі з лідерами з таким же бойовим запалом строго виконати всі передреволюційні обіцянки і таким чином побудувати високорозвинену державу щасливих людей. І в нас все для цього є: і потенціал, і ресурси. Але діяти потрібно разом, однією дружньою командою, відклавши все своє особисте, другорядне і будь-що інше на потім, бо в нас спільна біда, а вона всіх, всюди і завжди організовувала, здружувала і єднала.

Є чимало прикладів у багатьох народів, коли перед загальним ворогом навіть противники єдналися у боротьбі з ним і перемагали. А у нас? І знову те саме, що завжди було через всю нашу трагічну історію. А наразі маємо чи не найбільше число в Європі безробітних, низькооплачуваних і з мізерною пенсією наших бідних українців, які заледве, як кажуть, «в’яжуть кінці з кінцями». А через це все – жахливе число зростаючої кількості розлучень і дітей-сиріт, покинутих своїми батьками напризволяще. Тому й маємо перше місце у світі з підліткового алкоголізму, яке і дорослі успішно наздоганяють, і з работоргівлі, яка сьогодні дуже культурно називається – «трудова жіноча еміграція». І в числі перших ми по корупції. Хто цього не знає? Може, в цьому і є наша найбільша причина всіх наших бід? А стрімкий ріст вражених СНІДом та іншими інфекційними хворобами, розпуста, аборти, дошлюбна чистота, про яку сьогодні навіть в наших традиційних Церквах вже рідко які служителі проповідують, - свідчать про нашу велику духовну кризу. Так, власне, духовна криза, є коренем всіх криз.

Неймовірно, але цей факт визнало(!) навіть надзвичайне і рятівне об’єднання представників УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ та інтелектуалів – патріотів України – «Перше грудня». У своєму «Зверненні» 1 грудня 2011 року вони запитують: «В чому причина наших тривалих негараздів та як налагодити гідне життя суспільства?» І самі відповідають: «Першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість!» Але ж це свідчить про погану працю нас – священнослужителів, якщо не сказати строго, - про відсутність такої. Бо ж, власне, Церква першою і найбільшою мірою покликана викривати всяке зло і всіма силами поборювати його (і це її основна місія!); сіяти добро, чесність, справедливість, жертовність і милосердя до ближніх, тобто – спасенну любов. А маючи ще найбільшу довіру до себе людей, Вона могла б використати цю нагоду і поєднати наш народ. Та, на жаль, і Церква поділила його. Ми тільки гарно співаємо: «В єдності сила народу! Боже, нам єдність подай». А що зробили і робимо ми для єдності? Хіба Господь дасть нам її проти нашої волі? Ніколи! І в цьому наша трагедія! Через це ми свою країну втрачаємо до кінця, якщо ще не втратили. Хто нам винен, як не ми самі? Вже 20 років минуло, як ейфорія насипання і посвячення могил, ремонтів, реставрацій і відкриттів закритих храмів, монастирів, духовних навчальних закладів тощо, супроводжувалася розколами, роздорами, протистояннями, ненавистю, ворожнечею, міжусобицями і навіть кровопролиттям. Найважливіше було засвідчити свою належність до тієї чи іншої Церкви, найголосніше критикувати радянську владу та комуністичну ідеологію. Духовність і мораль відступили на задній план. Так, що й навіть фізичні розправи над противниками (своїми братами і сестрами – українцями) не критикувалися, а підтримувалися, одобрювалися і схвалювалися своїми. І хто наважиться сказати, що тільки на його стороні була правда і Господь?

Так зло між своїми безперешкодно сіялося, росло і множилося. Ми якби оп’яніли від здобутої волі, що й розум помутився і напала на нас велика сліпота, так, що й не побачили, не усвідомили і не зрозуміли, що в нас вже у вільній і незалежній Україні почалася нова жахлива і руйнівна духовно-моральна криза, якій кінця і краю і сьогодні не видно. А протистояння між нами і далі триває. Воно затихло і ніби причаїлося, і готове в будь-яку мить вибухнути з новою силою. Нам важливо не поступитися своїми принципами і позицією засад віри (та для декого все-таки важливіше особисті земні вигоди: комфорти, високе крісло, пошана і т. д.), а від цього страждає весь наш народ. І в той же час аморальним сатанинським брудом порнографії, сексу, жорстокості, кровопролиття і зневаження духовних і високих національно-культурних цінностей переповнився, занесеним із Заходу, весь наш інформаційний простір. Це ніби всі нечистоти світу зібрали докупи і вкинули в наші душі і серця. За окремими поодинокими невдоволеннями і обуреннями, які все рідше можна почути, ми змирилися і зжилися з цим. А в результаті – маємо деградовану, вульгарну, розбещену, розкуту, розгнуздану, аморальну із споживацькими інтересами і байдужу до вищих цінностей молодь: матеріалізм явно перемагає.

Хіба нові європейські цінності передбачають і несуть тільки високий рівень життя? Ні! Не тільки! Вони наполегливо нав’язують, настирливо пропагують і всіма силами через ЗМІ шалено мусують «нову» ідеологію «свободи», «толерантності», «рівності» та «антидискримінації». Але яка ж вона «нова», коли найважливіше і найвеличніше за увесь світ слово Бог, яке добре знали ще наші прародичі, цією новою ідеологією вже викинуто з Європейського лексикону. Ось з цього приводу слова з промови Папи Бенедикта XVI до зібрання італійської єпископської конференції, яка відбулася 24-го травня 2012 року. Святійший Отець констатував: «Сьогодні Бога викреслено зі суспільного життя, зробили Його страшним незнайомцем, що стало основою духовного та морального занепаду Європи».

Незбагненно, але це сталося саме в тій Європі, яку було побудовано і найвище піднесено у всіх сферах життя, власне, на основі біблійного світогляду і християнських духовно-моральних засад. То що ж доброго чекати тепер цього разу в час духовно-морального занепаду, про який сучасні світові та європейські ідеологи чомусь і не згадують? Невже вони цього ще не помітили?

А тим часом з тих же причин, як наслідки, країну за країною у Європі та світі поглинають не просто фінансово-економічні кризи, а й руйнівні процеси у всіх сферах життя людини. І це закономірно! Бо, як говорить наше мудре прислів’я, без Бога – ні до порога! А як сильно про це говорив Святійший Отець Бенедикт XVI: «Світ врятують не ідеології, а навернення до Бога, Котрий є нашим Творцем, гарантом нашої свободи, гарантом того, що дійсно добре і правдиве».

Сьогодні Європа з допомогою світових ідеологів звела нову Вавилонську вежу і знов піднесла на неї людину. І, щоб на цій висоті вона чулася щасливою, нові ідеологи настирливо пропагують і закликають не вживати не тільки слово Бог, але й забути такі поняття як диявол, зло і гріх, бо ніщо не сміє турбувати душу і серце людини. Вона має бути вільною від будь-яких духовно-моральних зобов’язань. І ось ця ница мізерна пилинка-людина – центр буття і критерій всього на світі. (Плід із забороненого дерева знову зірвано і вкушено. А результати не забаряться.) І якщо людина сама на своє вподобання, бажання і вдоволення визначає, що для неї добро, а що зло, то які тоді можуть існувати загальні та обов’язкові для всіх моральні норми? Тож і маємо приховану за ярликом права на «рівність» пропаганду одностатевих шлюбів в багатьох країнах Європи і світу. Чи це не розгул сатанинських сил, коли, починаючи з дитячих садочків дітей вчать «сексуальної різноманітності???». І таке навчання не передбачає права на вибір. Всі діти обов’язково мусять пройти всю програму. Уже є чимало фактів, коли батьків, які не дозволяли своїм дітям відвідувати такі уроки (зокрема у Мюнхені, як свідчить про це відома на Заході соціолог-публіцистка Ґабріела Кубі, карали чималими штрафами умовними і навіть фактичними тюремними ув’язненнями).

Через таку «рівність» багато сімей у країнах Європи, щоби врятувати своїх дітей від психічного насильства, вже покинули їх і виїхали в інші країни, в яких ще дозволено виховувати дітей на засадах християнської моралі. Бо якими добрими успіхами може завершитися вивчення дітьми з 5-ти літнього віку усіх видів сексуальної орієнтації? Хіба це не безумство, яке обов’язково закінчиться каліцтвом невинних душ і загубленням людських доль? Та найгірше що їх у вічності чекає тільки пекельний вогонь. А де ж тоді поділася так довгохвалена західна свобода, коли прихильники юдео-християнської моралі не мають права і змоги (не допускаються до ЗМІ) відкрито стати на захист своїх дітей? Натомість є нова передова ідеологія лібералізму, яка дозволяє все, окрім згадки про Бога і науку Христа. Так, свободи слова більше не існує! Отже, не існує і демократії! Бо ж заборонені навіть посилання на Святе Письмо, як Боже Слово, яке далеко не всі знають. А Воно, спотворені, бридкі та огидні протиприродні нечистоти називає гидотою, гідної найгіршої кари. Тому й знищив Господь Содом та Гомору з усіма жителями дощем із сірки та вогню з неба.

А сьогодні, без жодного сумніву, на жаль, чи не все людство, образно кажучи, знаходиться на потопаючому «Титаніку». Бо, власне, нищівна гординя відкинула більшість людей від Бога і топить їх в пекельному вогні сатанинських нечистот. Хто цього не бачить,не усвідомлює і не розуміє? Адже так явно, відкрито і кричуще вже сповнилися майже всі пророцтва Святого Письма і багатьох святих ясновидців. Нам, як ніколи і нікому до нас, стала зрозумілою апокаліптична мова Спасителя, святих апостолів, зокрема і особливо св. ап. і євангелиста Івана Богослова в його книзі Об’явлення, і ми заговорили її термінами і поняттями. Бо ж ніколи від часів Ноя, людство не було так близько до межі катастрофи світового масштабу, коли дійсно може зникнути життя на землі. А причиною можуть бути природні катаклізми, екологічно руйнівні процеси, чи техногенні катастрофи. Та, важким тягарем, ніби Домокловим мечем, висить над усім живим загроза ядерної війни. І якщо людство не навернеться до Бога, як до цього не раз закликали у багатьох об’явленнях у світі сам Спаситель і Пресвята Богородиця, то й чекає нас усіх доля Содому та Гомори.

Та цього разу вогонь з неба впаде у вигляді атомних бомб, в полум’ї яких і завершиться історія людства. І це буде початком нового життя на новій землі, під новим небом, у Царстві Божого Сина. А перед тим, згідно з Божим Словом, три з половиною роки царюватиме на землі антихрист. І щодо його приходу є багато пророцтв, які сьогодні вже явними знаками нашого часу свідчать про їхнє здійснення. Та лякає, що про них ні в наших храмах, ні в Церковних ЗМІ нічого не говориться. А чому? Можливо, це така «мудра» тактика, щоб бува вірних не залякати, щоб жили вони собі без всяких тривог тихо і спокійно? А як тоді бути з тактикою передбачення великої біди, застереження від неї і приготування до неї, як закликав і наголошував на цьому Христос? Чи може, чекаємо, що одного разу антихрист сам відкрито про себе заявить світові, відкриє всі свої плани і запропонує всім свобідно вибрати або його, або Христа? Не смішно, бо страшно. Батько брехні і цього разу використає ввесь свій потенціал зла: хитрість, лукавство, фальшування, лицемірство, облесливість, дволичність і підступність, аби якомога більше втягнути у свої тенета і згубити. (Читайте з цього приводу всі пророцтва які є в Св. Письмі і об’явленнях святих). І це йому вдасться. Бо ж Христос сказав: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?».

Ось які небезпеки і біди чекають на нас. То ж якого сподіватись нам майбутнього? До того ж вже від перших часів визвольних змагань запорізьких козаків нас невідступно супроводжують наші північні сусіди, так звані брати-слов’яни, яким часто багато хто з нас приписує чи не всі причини наших бід. Я ж вважаю, що причиною негараздів найбільшою мірою є наші постійні внутрішні протистояння, розколи, зради, міжусобиці… Та хіба не боляче називати братами тих, хто весь час твою мову, культуру, історію (а, отже, і тебе) не лише зневажає, а й губить і нищить?! Це не по-Божому, не по-християнськи, не по-людськи і не по-братськи! А в цих сучасних глобалізаційних процесах у світі, якщо не будемо щиро і жертовно на рівних із взаємною повагою підтримувати одні одних, – пропадемо разом.

А що і як нам робити у нашому вкрай важкому становищі, коли люди втратили віру і в українських (за етносом) політиків, і в саму Україну, і в її майбутнє? Так, розпач, відчай і безвихідь спонукали і підштовхнули уже майже 7 млн. бідних українців покинути свої сім’ї і рідний край. І напевно мало хто з них повернеться жити на рідній землі. Вони кажуть, що Україну дуже добре любити звідти, здалека, так, як дуже любили ті, що покинули її в 40-х роках минулого століття. Вибачте, але скільки українців, маючи ту велику любов, повернулися на батьківську землю в 90-х роках того ж століття, щоб дожити на ній свої літа? Чи може повернуться їхні діти та внуки? Неможливо в це повірити. Цього не буде. Більшість з них вже асимілювалися і навіть не знають батьківської мови. До того ж, у нас не той рівень життя, не ті комфорти, дороги та все інше. А виходить, що це і є приорітетніше в їхньому житті, хоч запевнюють, що люблять батьківський край.

Так, уже мало хто вірить в кращу долю на рідній землі. Що ж нам робити? Таке відчуття ніби всі чекають, що таки щось станеться і враз все направиться на краще. Смішно, наївно і даремно. Само по собі нічого не стається. Навіть Вищі сили не допомагають тим, які самі собі не допомагають.

То ж, глибоко усвідомлюючи катастрофічне становище, деякі наші лідери партій, інтелектуали, духовні та світські провідники нації і народу час від часу як велику мудрість повторюють штамповані заклики на кшталт: «Ми всі мусимо усвідомити наш критичний стан…», «усе залежить від кожного з нас…», «нам всім потрібно починати з себе», «Україна починається з тебе» і т. ін. Так, дуже добре було б, якби всі українці правдиво оцінили своє катастрофічне становище. Але так ніколи не буває, щоби всі мали одну думку, бачення, оцінку, переконання і позицію. От якби нашу вкрай критичну ситуацію якнайскоріше зрозуміли наші духовні провідники, а слідом за ними, за їхніми закликами і настановами уже і всі світські начальники, шефи, директори, ректори, голови і ті всі, хто вболіває за долю нашого народу, і дружно почали діяти …

… І не все залежить від простих людей. 2004 року, власне, народ все зробив, що міг, безстрашно вистоявши у люті морози в Києві і на площах багатьох міст України, виборовши «свою» українську владу. А що ж ця наша влада зробила? Та й сам із себе ніхто, ніколи і нічого великого і важливого для всіх не робить. Завжди потрібні добрі і мудрі наставники, вчителі, провідники. В сім'ї - це батьки; в садочку – вихователі; в школі – вчителі; у вишах – викладачі. Формують бачення, відношення, переконання, позицію – лідери партій, депутати, представники влади, журналісти, тощо. От якби всі вони не тільки закликали, але й на власному прикладі показали, що і як необхідно робити і, йдучи попереду, повели за собою народ. Тоді кожен українець добре і правильно зрозумів би, що Україна починається саме з нього, і в усьому наслідував би наших проводарів.

«Без Мене нічого не можете робити», - сказав Христос. То ж добитись успіхів і добрих позитивних результатів можна тільки з Ним, з Його благословенням, проводом і поміччю. Папа Бенедикт ХVІ в Промові на Всесвітньому дні молоді сказав: «Справжня революція полягає виключно у радикальному наверненні до Бога, Який є мірою справедливого та водночас вічною любов’ю. А що ще зможе нас врятувати як не любов?». Та, виходить, що власне таку революцію найперше необхідно здійснювати в наших Церквах. І дуже важливо, щоб її звершення побачили всі. Воістину, тільки це є ніколи не старіючою, а від часу самого Спасителя; новою спасенною євангелізацією світу. А її основою є життя в любові, бо «хто любить Бога, той нехай любить і брата свого», - говорить у своєму посланні св. Іван Богослов.

Та є ще одне воістину наймудріше твердження, що Україну може врятувати тільки Господь через Церкву свою. Але, якби Церква у нас була одна… Це була б найпотужніша і найвпливовіша сила. До її голосу, мудрих порад і настанов мусіли б прислухатися, а в окремих надзвичайно – важливих випадках і навіть строго виконувати і вся влада, і всі інстанції держави. Це не фантазія і не ілюзія. Згадаймо з цього приводу хоча б роль Церкви в суспільному житті Польщі чи Грузії. Та, на жаль, виглядає, що ніхто з наших ієрархів не піде на об'єднання заради порятунку нашого бідного народу. А мали б, як істині християни піти на все і навіть віддати своє життя, бо тільки це є свідченням спасенної любові до якої Господь закликав. Виходить що її немає?! А для кого і для чого тоді так зване їхнє служіння Богові і людям???

Бо ж істинна любов вище молитви, посту, уставу, канонів, богослужінь (чинів, треб), стану, посад, звань, і всіх земних нагород. Бо ні найглибші знання, ні найбільша мудрість, ні дипломи магістрів, кандидатів, докторів найпрестижніших ВНЗ світу, ні будь-які інші найвищі земні відзнаки і титули не є жодною перепусткою до неба. До того ж всього, є дуже велика небезпека (і з цього приводу є чимало сумних і трагічних фактів), коли всяка особливість і вищість спонукає, штовхає і приводить до найважчого смертного гріха – гордині, яка проявляє себе через пихатість, зверхність, чванливість, зарозумілість, честолюбство, славолюбство, марнославство, егоїзм… Такі гріховні вади засліплюють душевні очі, породжують черствість, байдужість, жорстокість, і закаменілість серця (тобто відсутність сумління), і тоді немає (бо й не може бути!), згідно з Євангельською наукою Спасителя, істинного добра (ні для себе, ні для інших!), правди, чесності та справедливості. А ці чесноти визначаються і міряються не нашою недосконалою земною, а Божою абсолютною премудрістю. І тому неможливо говорити про дієву і жертвенну любов. А це все, в свою чергу, як вчать багато святих і великих вчителів духовного життя, є знаком важкої, на перший погляд, непримітної душевної хвороби улесливості (на церковно-слов’янській – прєлєсть), тобто залежності і служінню лукавому. Св. ап. Павло в листі до коринтян говорить: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих і безсильне …, щоб засоромити сильних». Так, хоча немудре і безсильне, зате праведне і святе. А це перед Богом найважливіше. Так, хіба всі великі священнослужителі і професори-богослови праведні, святі і чудотворці?

Історія Церкви Христової знає дуже багато простих, малограмотних і зовсім неграмотних, але істинних чудотворців, яким підкорялися сили природи: вони ходили по воді, їхніх наказів слухалися звірі, словом, силою віри пересували гори, зціляли невиліковні хвороби і навіть воскрешали померлих. І все це дав їм Господь за їхнє святе життя в любові до Нього і до ближніх. От якби (а так і мало б бути!) всі особливі та вищі церковні посадовці свідчили би своїм праведним та святим життям велику любов, то це б уже був рай на землі. І власне єпископи, згідно свого апостольського приємства та місії служіння повинні найперше мати цю найбільшу любов!!! Та й у всіх чеснотах вони мусять бути першими, прикладом і взірцем для всіх. Дуже шкода, бо втрачаємо таку добру нагоду і дорогоцінний час, щоб виправити ситуацію. Чи наші ієрархи цього не розуміють? Господь нікого не заставить об'єднатися, хоч просив і молив: «Щоб всі були – одно». Виходить, що нічого наша трагічна історія нас не навчила. І знову повторюється те, що не раз уже було …

Приходилося чути і таке : «Якби нам нашого Мойсея!...». Та де ж його знайти? В поспіхах і в надії кого ми тільки не називали цим славним у всьому світі іменем. А потім … розчарування. Але ж Мойсея сам Господь вибрав і благословив його, вказував, що і як робити і, допомагав йому вивести з єгипетської неволі єврейський народ.

Та найважливіше, що як оберіг від будь – якого зла і гарантію повноти добра, миру, радості і непроминаючого щастя, дав Творець своєму вибраному народові Десять Заповідей. Вони – це єдиний основний Закон, який регулює всі відносини юдеїв з Богом і між собою. Господь дав Мойсею й інші церковні та цивільні закони. Та всі вони, регулюючи особисте, сімейне, суспільне, церковне і громадянське життя, зводилися до основного Закону, який закликав юдеїв сповнювати заповіді любові до Бога і до своїх одновірців. Ось звідки кожна людина і кожний народ у світі може взяти для себе науку, як і на чому будувати істинне добро і щастя. Бо тільки сповнення Заповідей Божих будує, єднає і спасає кожного і всіх. Та часто через свої відступи від Бога євреїв гнали, переслідували, вбивали, завойовували і брали в полон. А накінець, зруйнувавши до тла їхні міста і села, примусили їх розсіятися по всій землі.

Та на сторожі від асиміляції і повного зникнення цього маленького за своєю чисельністю народу могутнім оберегом завжди була їхня віра і Заповіді Божі. Завдячуючи їм, вони не тільки зберегли свою ідентичність, не просто вижили, а завжди були (і нині є) на верхівках влади багатьох розвинутих держав світу, в переважній більшості багатіїв, відомих вчених і митців. І це великою мірою завдяки їхній взаємопідтримці, яку давно всі запримітили. А у нас вона стала навіть відомим, мудрим і повчальним анекдотом про трьох євреїв, коли один до другого говорить: «Я маю хату, роботу і т. д. , а ось появився у нашому місті наш одноплемінник, який нічого не має. Давай допоможемо йому. (Чи бачив хто коли – небудь, щоб між собою дуже сварилися євреї?).

А хто придумав анекдот про нас, на жаль болючий, але правдивий, про наших трьох сусідів. До речі, сусіди у нас називаються найближчою родиною, бо найближче між собою живуть. Тому у кожній потребі мають першими допомагати одні одним. Але не всі і не завжди спішать допомогти на добро. Так от, одного разу каже Іван до Петра: «Петре, ти сидів у тюрмі і я сидів. А Василь, наш сусід , не сидів. Давай допоможемо йому сісти».

Звичайно, у всіх народів є погані винятки, але виглядає так, що у нас їх найбільше. Чому ? Чому ми погано відносимося до своїх? Не раз особисто чув нарікання на багатьох наших різних начальників, які задля особистої вигоди своїх же (які вони для них свої?) одурюють, обманюють, зневажають, ображають, принижують, затримують зарплату і недоплачують. Навіть до підлеглих іншої нації краще відносяться. Так і має бути, спішу сказати, щоб хто – небудь не звинуватив мене у расизмі. Але чому так до своїх? Ми, в нашому гімні навіть ворогів назвали ніжно «воріженьками», щоб бува їх дуже не образити. А до своїх відносимося якнайгірше. А хто, де і коли вчив і закликав, як ми маємо відноситись до своїх братів і сестер - українців? Думаю, що багато з нас добре знають, які дружні між собою прибалти, кавказці чи, скажімо, поляки і т. д. А чому ми не такі?

Один високий достойник спостерігав, як в одному з повоєнних таборів для біженців в Австрії гарно відносилися між собою і підтримували один одного литовці, на відміну від наших українців. І пояснив це, що вони уже 20 років перед тим мали свою державу. А тепер уже наша держава має за двадцять років. То і між нами мали б бути такі ж гарні відносини. Та, на жаль, таких і досі немає. А чому? Хто найбільшою мірою мав би навчити людей добрих і навіть жертовних відносин між собою і не навчив? Хто вважається найбільшим вчителем, наставником і вихователем народу? Звичайно Церква! У Неї і шукаймо всі відповіді на наші болючі запитання про моральність і духовність нашого народу!

Говорив ще цей достойник, що у нас найбільша біда в індивідуалізмі. А я стверджую простішим словом – що біда в егоїзмі. Чи є ще в якогось народу прислів’я: «Моя хата скраю»? От дослідити б, відколи це ми українці від біди і горя наших братів і сестер ховаємось у своїй «крайній хаті». І ми знайшли б тоді корінь і причину всіх наших загальних бід.

А ось, до теми, одна з багатьох подібних сучасних історій, яку особисто добре знаю. На вулиці міста західноєвропейської країни випадково один наш краянин зустрів свого добре знайомого односельчанина. Зрадів, підбіг до нього і хотів обійнятися з ним, але той сердито насупився і, щоб бува ніхто не почув, через зуби тихо, але сердито сказав: « Я тебе не знаю. Відійди від мене і більше не підходи». Чи комусь потрібно ще з цього приводу щось пояснювати? Чи є ще такі серед нас, які ніколи не чули, як за кордонами наші «свої» - своїх здавали мафії чи поліції? А хіба ті наші, що в 40-х роках ХХ століття з різних і вимушених причин втекли на Захід, були там між собою в тісних і дружніх стосунках ? Ні! І по сьогодні у багатьох важливих питаннях щодо Церкви та України у них немає одностайності, так як немає її на рідній землі.

200 партій і десятки козацьких організацій на чолі з лідерами та десятками полковників і генералів з різними позиціями та ідейними спрямуваннями – це і немале число членів та прихильників, яких невідомо хто і якою силою зміг би об'єднати заради однієї мети – добра народу.

Є така сила! І вона найбільша у світі! Тільки вона може побудувати, об'єднати та спасти, бо це – сила Божої любові! І про неї необхідно якнайбільше говорити. Не зашкодило б, щоб хоч би кожної неділі і особливо у велике свято священнослужителі закликали українців мати між собою щирі, дружні і якнайкращі відносини, бо це є сповнення Заповіді Любові.

Ми проповідуємо про Христа, про святих, про історію свят і Церкви, а найперше, найважливіше і найбільше необхідно, як про це вчив і до цього так часто закликав і наголошував наш Спаситель, – це відвернутися від зла і гріха, повністю змінити свій спосіб життя і йти за Ним дорогою миру, злагоди, любові, правди, чесності, справедливості. То ж необхідно виявляти всі корені зла і гріха, які є у нас і поміж нами, і хоч це дуже важко, але все ж таки потрібно намагатися з усіх сил побороти їх. Для цього потрібні поради, настанови і глибокі науки духовного життя. І якнайчастіше необхідно нагадувати собі та усім вірним слова нашого Господа: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Це обов'язково у найближчий час принесло б добрі плоди. Для власного переконання, я ще років 20 тому обговорював цю тему зі старшокласниками школи на моїй парафії. Коли ми говорили про любов до рідної землі, мови, пісні, історії, культури тощо, то все було зрозуміло, і всі правильно пояснювали. Та коли я поставив запитання про любов між українцями заради об’єднання народу і побудови держави, то якось враз всі знітилися, принишкли і притихли. Потім стали мене запитувати, а як бути з Церквами, які ділилися, і партіями, які множилися і росли, як гриби після дощу? Я відповідав, що любов вища за всі земні поділи. Тому все, що ділить людей, має бути на другому місці, а любов – на першому, бо тільки вона єднає!

Як свідчать передання, св. ап. Іван Богослов у похилому віці, коли не мав уже сил багато навчати, постійно повторював найважливіше: «Дітоньки! Любіть один одного!» Бачачи постійну небезпеку і загрозу для Київської Русі від ворогів, автор «Повісті временних літ» закликав: «Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і відгорне від вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли в ненависті будете жити, в сварках і міжусобицях, то самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим».

І якби цей заклик постійно з роду в рід, з віку у вік повторювали священнослужителі і всі «властьімущі», то не була б такою трагічною наша історія. Та ж хіба не бачимо нині, що через сварки і міжусобиці всі гинемо? Якби для журналістського дослідження я нещодавно обійшов десятки кабінетів начальників різних установ м. Івано-Франківська з одним запитанням: «Коли краще, уважніше і ввічливіше приймали відвідувачів: за радянської влади чи зараз?». Всі відповіді були ствердними і однозначними: «За союзу». Але чому, коли сьогодні всі свої – християни-українці, а там – часто безбожники-комуністи, а також за нацією – чужі?

Повернімося ще раз до єврейського народу і повчімося від них, як нам жити між собою, щоби не втратити до кінця нашу незалежність, не згубити ідентичність, розсіявшись серед інших народів і зберегти всі національні цінності на Батьківщині. Відомо, що у всіх єврейських школах кожний навчальний день починається молитвою (!) і запитаннями до учнів: «Який народ Богом обраний? Наш!» - відповідають усі діти. «Який наймудріший?» - «Наш!». «Який найдружніший?» – «Наш!»… Чи варто комусь пояснювати, яке це велике значення має для виховання добрих відносин між євреями, які, думаю всім відомі? Дітей не закликають любити землю, мову, культуру і т. д. (хоч всі це люблять), а свого одноплемінника, бо він – найбільша цінність нації та держави. Ось чому вони так стоять за своїх, як ніхто на світі!

А у нас? Звичайно, наші патріоти вчать і закликають любити нашу землю. Вони говорять: «Для мене націоналіст – це найперше патріот, хто любить свою рідну землю», і подають цю тему для обговорення в ЗМІ. Але невже ми не знаємо, як дуже «люблять» нашу землю наші сучасні землевласники-пани, орендуючи її сотнями і тисячами гектарів, витягуючи з неї всього якнайбільше і даючи їй якнайменше. А бідні селяни, важко працюючи на них, вже не мають більше ні фізичної сили обробляти, ні духовної сили, щоб любити її. Тому й подейкують люди, що скоро вже завезуть до нас на Україну з Азії всю необхідну «дешеву силу» і так вирішать всі проблеми сільського господарства. А що тоді буде з нашими селянами? До речі, на Східній Україні вже й так є достатньо цієї сили.

Немає, на жаль, чогось багато доброго сказати про нашу медицину, особливо про змогу, чи вірніше про відсутність такої, наших бідних українців, іноді навіть у критичних ситуаціях, отримати медичну кваліфіковану допомогу при відсутності можливості оплатити її. Тому й залишається єдине можливе – оплакати. І в цьому велика біда, бо трагічних випадків все більше і більше. Хто про це не знає?

Неймовірно жахливою і руйнівною є корупція в нашій освіті. Так, це в цій сфері, яка готує і, отже, відповідає за майбутнє нашої нації та держави. Яке ж буде це майбутнє, коли високі ідеї чесності, справедливості і жертовності задля свого народу та держави нехтуються, а, натомість, пропагується і сіються в невинні душі молоді згубні ідеї матеріалізму. Тому особиста вигода (егоїзм), кар’єра, комфорт, достаток і багатство стали основною метою життя і захопили чи не всю нашу молодь. І як з цим бути? Як це все направити?


А наша мова, культура (зокрема пісня) і традиції також, будучи під шаленим тиском як зсередини України, так і ззовні, є під великою загрозою занепаду. Все наше народне, висококультурне і моральне зневажається, знецінюється, відсторонюється, а, натомість, пропагується, приноситься і нав’язується чуже, низькокультурне, бездуховне і аморальне. Слабенько тримається і наша народна пісня, бо її місце заступають конкурси сучасної пісні. До цього дуже заохочують молодих виконавців. А насправді усі ці шоу стали прибутковим бізнесом для наших же шоуменів, тому часто результати вирішують гроші. Та хіба можна говорити, що ці конкурси підносять наш національно-патріотичний дух, високу християнську духовність і мораль? Хіба вони спонукають бути чесними, правдивими, справедливими, дружелюбними, милосердними… і закликають українців жити в любові між собою? Швидше всього, вони викликають заздрість і всі ниці прояви найважчого гріха гордині, яка сіє образи, гнів, ненависть, ворожнечу, роздори, розколює, губить, руйнує і нищить.

Дивно і боляче, що не бачать цього всього негативу сучасні наші непересічні та впливові українці. Один редактор у своїй колонці в газеті написав гостру статтю: «Куди йдеш, Україно?» Цікаво, кого він запитував? Бо я від імені України відповідаю йому: «Туди, куди ведете мене, пане! Туди, куди ведуть мене всі українські проводирі!». Так, всі ми меншою чи більшою мірою маємо пряме відношення до того, куди йде сьогодні Україна. Не мати правильної позиції – це не мати правильного бачення, розуміння і не вміти інших настановити на правильний шлях.

А що скажете на наступне: на обкладинці настільного календаря однієї Церкви за 2011 р. написано: «Україно, будь такою, якою ти потрібна Христу!» І це виглядає якби заклик Глави цієї Церкви, який зображений під час виступу. То ж складається враження, що це просто відмовка. А від імені України і тут відповідаю: «Я буду такою, якою ви мене створите!» Тому мало б бути сказано так: «Дорогі мої, владики, отці і брати співслужителі у Христі! Дорогі наші віряни: брати і сестри! Збудуймо Україну такою, якою вона потрібна Христу!».

І це вкотре засвідчило б, що всі ми творимо нашу країну і за це відповідальні перед Богом. Часто з благоговінням і щирим захопленням читаємо про великих патріотів України, які віддали своє життя за її волю. Але ж, на жаль, і вони не завжди були між собою одностайними у важливих питаннях боротьби за волю, а особливо після здобуття її і утвердженні державності.

А сьогодні дізнаємося, що у нас «існує досить потужне середовище інтелектуалів, які рідко появляються на телеекранах, не володіють хапальними рефлексами. Зате добре розуміють, в якому стані перебуває Україна, і як її звідти витягти. Проте вони розрізнені й не становлять собою єдиної сили, здатної подолати суспільну інерцію».

От і маємо те, що завжди мали. Але ж як так: добре розуміти стан України, знати, як її звідти витягти, і нічого не зробити? Хіба це мислимо? Хіба це не злочин проти свого народу? Так! Але це ще й важкий гріх перед Богом! Тому нагадаймо собі ще раз слова наших великих українців, які застерігають, настановляють, вчать і направляють. Так, бачивши роздори між українцями, не без болю наш пророк Тарас Шевченко просив: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата,» - і спам’ятовував, бо як же «гірше ляха свої діти її (Україну – автор) розпинають».

Під кінець свого життя, з гірким болем і розчаруванням великий князь Церкви і українського народу, якого так любив для якого пожертвував все своє життя, блаженної пам’яті митрополит Андрей Шептицький говорив, що найбільший ворог українця – українець. А всесвітньо відомий кінорежисер Олександр Довженко констатував зі свого бачення: «В чомусь найдорожчому і найважливішому, ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми, дурний народ…, безцвітний…, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі… У нас нема справжнього почуття гідності… Ми вічні парубки, а Україна наша вічна вдова».

Так, у нас залишився останній шанс – це спасенна дорога любові. Вона неймовірно важка, але під проводом і за допомогою сили Божої любові – легка, надійна і переможна. Спаситель дав нам три Заповіді Любові: до Бога, до ближніх і до ворогів. Для істинних християн ворогів немає і не може бути! А українець для українця – це найближчий по крові і духу брат і сестра. Тож любімо Україну в кожному українцеві. Підтримуймо одне одного, допомагаймо, співчуваймо, страждаймо і це спасе нас, дітей наших та внуків - майбутнє нашої України!!! 


Михайло МЕЛЬНИК
протоієрей с. Старі Кривотули,
Івано-Франківська область



P. S. Глибоко переконаний, що якби проблема взаємовідносин між українцями на основі Божих Заповідей любові стала головною темою для довготривалих обговорень в усьому інформаційному просторі України та й у всьому світі для всіх українців, які вболівають за майбутнє нашої держави і намагаються щось для цього зробити, то тільки це, а ніщо інше, якнайбільшою мірою посприяло б і допомогло б нам, українцям, подолати роздори, розколи, протистояння, ворожнечу, міжусобиці і вилікувати ці споконвічні наші важкі хронічні недуги, причиною яких часто є особистісні інтереси та амбіції. Хто може заперечити, що не в цьому корінь усіх наших суспільних бід? А якби ця тема стала найважливішою для виховання в сім’ях, дитячих садочках та у всіх навчальних закладах України, то, без жодного сумніву щасливе майбутнє нашої нації було б якнайшвидше осягнуто.
Поможи ж нам у цьому Боже!


Рейтинг статті

( 23 голосів )
Теги:     роздуми      свідчення
( 5941 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити