Божественна краса і мистецтво української пісні Друк

фото Тараса Гринчишина
фото Тараса Гринчишина
Літо зачаровує своєю красою. Мабуть, не одна людина вдивляється в цю красу і запитує, звідкіля таке диво і про що воно свідчить. Відповідь на це запитання – у Святому Письмі. У перших розділах Книги Буття написано, що весь світ сотворено Богом. Святе Письмо не раз стверджує, що Божественність переповнена красою. Візьмімо, для прикладу, слова із Псалмів: «Ти одягнувся величчю і красою, Ти світлом наче ризою покрився» (Пс. 104, 1–2); «Краса і велич Його діло, правда Його стоїть повіки» (Пс. 111, 3). Божественна краса – це правда, святість, лад і гармонія. Вона настільки велична, що перевершує будь-які людські уявлення – її ані око не бачило, ані вухо не чуло, ані на думку людині вона не спала (1 Кор. 2, 9). У своїй любові Бог створює Всесвіт і вливає у нього свою Божественну красу. Пригадаймо слова Ісуса Христа, що Соломон у всій своїй славі не осягнув такої краси, як одна лілея (Мт. 6, 28–29). Краса світу походить від краси Божої і має людині нагадувати, що саме Він Первообраз будь-якої краси.

 Бог сотворив Всесвіт для людини, яка перевершує усе сотворіння, бо тільки людина створена на образ і подобу Божу (Бут. 1, 26). Оскільки вона має подобу Творця, то сама є маленьким творцем. Саме людині Бог доручив панувати над світом (Бт. 1, 28). Панувати над світом – це творити культуру: плекати таку єрархію цінностей, де перше місце має займати Бог. Людська культура повинна відображати Божественну красу. Частиною людської культури є мистецтво різної форми: скульптура, архітектура, музика, поезія, образотворчість тощо. Кожна з тих форм по-своєму відображає Божественну красу. Саме слово «мистецтво» означає вміння, майстерність творити красу, а «митець» – умілець, майстер краси.

 Оскільки мистецтво має відображати Божественну красу, то людина творить з Божого натхнення. Тому правдиве мистецтво завжди походить від Бога і веде до Бога. По-особливому Божественну красу відображає релігійне мистецтво. Вдумаймося лише в чин Божественної Літургії: в ній у мистецький спосіб, під невидимим діянням Святого Духа, зображено і пригадано народження, життя, страсті, смерть, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа. У Літургії кожен обряд, кожне слово мають глибоке духовне значення.

Також світське, нерелігійне мистецтво походить від Бога і провадить людину до Бога. Вдумливо вдивляючись у картину, на якій зображена природа, людина починає розуміти, що мусить бути Хтось, хто створив таке диво. Уважно вслухаючись у вірші, що оспівують велич людини, усвідомлює, що мусить бути Творець, який створив цю велич.

Отже, що більше людина заглиблюється в мистецтво, то більше вона пізнає Бога і єднається з Ним. Тому в народі побутує думка, що правдиве мистецтво здатне оздоровлювати людину і, відповідно, суспільство. Іван Франко, розважаючи над мистецтвом слова, писав: «Якби ти знав як много важить слово, Одно сердечне теплеє слівце! Глибокі рани серця як чудово. Вигоює – якби ти знав оце!».

Український народ із давніх-давен захоплюється Божественною красою та відображає її як у релігійному, так і у світському житті. Вчитуючись у «Повість минулих літ», можна зауважити, що у X ст. святий князь Володимир приймає християнство у візантійському обряді саме через його красу. Щоб передати частинку Божественної краси, український народ будував величні храми, писав ікони, компонував церковні піснеспіви. У світському житті до Божественної краси українці стреміли поезією і музикою, архітектурою і скульптурою, вишиванням сорочок і рушників. Вишивка утверджувала українця у любові до Бога і рідної землі. Андрій Малишко у вірші про матір пише: «І в дорогу далеку Ти мене на зорі проводжала і рушник вишиваний на щастя дала…». У тому ж дусі лунають слова Дмитра Павличка: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками…». Краса вишивки була оберегом, що нагадував дитині про Бога і закликав почитати Його саме так, як цього навчила матір.

Одна з форм українського мистецтва, що особливо відображає красу Бога й закликає людину плекати її у собі, – це українська пісня. Вона і словом, і музикою окрилює душу, надихає прагнути Божественної гармонії, порядку, правди та святості, жити в дусі Євангелія.

Пригадаймо рядки деяких пісень, що переконують у праведності української пісні. Вдумаймося у фрагмент пісні на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна»: «Небо незміряне всипане зорями, Що то за Божа краса! Перлами ясними попід тополями Грає краплиста роса». Поет прямо стверджує, що краса світу – Божественна краса.

Українська пісня вчить любити рідну землю: «Чом, чом, чом, земле моя, так люба ти мені? … Тим, тим, тим, дитино, знай, що води ті й ліси – твій рідний край». Вона звеличує батьків, оспівує їх авторитет і закликає вічно пам’ятати про них. Вдумаймося лише у фрагменти пісень на слова Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати»: «А мати хоче научати, так соловейко не дає…». Або Миколи Сингаївського «Чорнобривці»: «Як на ті чорнобривці погляну, Бачу матір стареньку, Бачу руки твої, моя мамо, Твою ласку я чую, рідненька». Натомість Микола Бакай у пісні «Смерекова хата» оспівує вічні повернення і пошану до батьківського дому: «Смерекова хата, батьківський поріг, Смерекова хата – на крутій горі. Як прийду до неї, коліном припаду, Грудочку землі своєї до уст прикладу».

Українська пісня вчить поваги й делікатності у ставленні до дівчини. У тій же пісні «Ніч яка місячна» є дуже ніжні слова, якими хлопець звертається до коханої: «Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько…». Наша пісня оспівує вірність у коханні: «Словом мене не пораниш, Вірність свою збережу, Хоч ти мене покидаєш, Знай, що тебе я люблю» (Олександр Димиденко). Пісня закликає до стриманості, про що свідчить гуцульська співанка «Ой зелене полем жито»: «Не дай личко цілувати дівчино молода... Не дай личко цілувати, з розуму ся звести, Не дай свою русу косу без братів розплести».

Тому український народ переконаний, що його пісня від Бога: «Від Бога наша пісня, наша мова, Від щедрості ми сущі на віку, Від божої любові колискова Нам душі оспівала в сповитку» (Микола Ткач). Через Божественне натхнення українська пісня живе, передається з покоління в покоління, несе праведність власних слів і залишається невмирущою: «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!» (Т. Шевченко).

Можна навести безліч прикладів краси і праведності української пісні, та, мабуть, не вистачило б пера. Однак біль охоплює серце, коли спостерігаємо, що сьогодні зневажають українську пісню, спотворюють її слова так, що вони, в поєднанні з оголеними тілами, оспівують не праведність, а гріх і розпусту. Така пісня, позбавлена Божого натхнення, перестає бути мистецтвом – стає антимистецтвом. Вона не веде людину до Бога, а відвертає від Нього; не вигоює рани серця, а поглиблює їх. Тому ми, українці, – народ, який завжди прагнув Божественної краси, – плекаймо правдиву українську пісню, виховуймо дітей і молодь на її ідеалах і тоді запанує краса, праведність та лад у нашій великій родині – Україні!

ОЛЕКСАНДР Кащук,
Доктор богослов’я
викладач кафедри богослов’я УКУ


Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     мистецтво      роздуми
( 9682 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 Я Ніна 05.11.2012 18:32
блін... як багато :-* :-* :eek: :eek: та я швидше засну, ніж це прочитаю :-? :-? :-? :-?
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити