Чи дійсно сильна слабка стать? Рівність прав і християнство (Продовження) Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_rivnist.jpg

Що не так з рухами за «рівність прав»?

На перший погляд прагнення досягти рівності прав не має в собі нічого негативного. Однак не лише намір та ціль визначають моральну якість вчинку. Велике значення мають засоби – вибір способу досягнення цілей, якщо ж самі вони є морально добрими. Найбільша проблема з рухами полягає саме у тому, що кожен з них намагається досягти своєї мети, звинувачуючи інший, переходячи до образ, психологічного та фізичного тиску, зневажливих висловлювань тощо [8].

Інша проблема полягає в умисній маніпуляції, викривленні фактів, та однобокому сприйнятті суспільної дійсності. У своїй суті два протилежні рухи переслідують ту ж саму мету – досягти рівність прав, шляхом заперечення традиційно встановлених стереотипів і суспільних ролей. Якщо для фемінізму – причина криється в патріархальному устрої суспільства, до для маскулізму – в непропорційно домінуючому феміністичному лобі в сучасному політичному істеблішменті. Фактично вони є сторонами однієї медалі, співзвучної з засадами гендерної ідеології, котра має на меті подолати «застарілу», на власну думку, бінарну систему статей та встановити як непорушну аксіому концепцію «гендеру» - суспільно-культурної форми сексуального вираження та самоідентифікації людини. Навіть осіб, в яких сексуальна ідентифікація збігається з біологічними характеристиками називають – цисгендерами. Найбільша небезпека полягає не так у запровадженні терміну «гендер», довкола якого все крутиться, та розрізненні його з поняттям «стать», а в намаганнях їх розділити, протиставити, встановити їх принципову непов’язаність, відносність, та навіть спробувати заперечити існування останнього. І все це гендерна ідеологія намагається представити як останню інстанцію та непомильну істину.

Загострюючи протистояння між природою та культурою, положення гендерної теорії збігаються у понятті «квір», яким позначуються надзвичайно пластичні, змінні виміри сексуальності, так би мовити – кочові. Кульмінацією цього є визнання цілковитої емансипації індивіда від будь-якого апріорі встановленого статевого визначення та зникнення класифікацій, які вважаються надмірно жорсткими. Це формує новий діапазон відтінків, що різняться за ступенем та інтенсивністю в залежності від сексуальної орієнтації та гендеру, з яким людина себе ідентифікує [9, n. 12].

Дійсно, упродовж життя кожна людина формує різні ідентичності, ідентифікує себе з різними групами соціуму – зі своїми однолітками, колегами по роботі, однодумцями, земляками тощо. Але у випадку невідповідності певних ознак щодо сформованої людиною власної ідентичності і її реалізації йде мова про якісь відхилення. Навіть якщо людина без належної освіти декларує себе лікарем і лікує на свій розсуд, або визначає за собою певну громадянську приналежність без виконання всіх необхідних умов, чи в дорослому віці свідомо поводиться як немовля, то все це ще не робить з неї того, ким вона себе уявляє. І якщо в перших двох прикладах можна осягнути все необхідне для реалізації своєї ідентичності, то в останньому – свідомий спротив природному перебігу речей виглядає як мінімум жалюгідним, тобто гідним жалю і співчуття. Але, якщо в основі цієї ідентифікації лежать якісь патологічні причини – то без медичного втручання, напевно, не обійтись. Інакше кажучи, хірургічна зміна форми вух ніколи не зробить з людини казкового ельфа, до того ж, не через те, що ніхто не знає як насправді ельфи виглядають, а через те, що вони в природі не існують.

Наступним кроком поширення гендерної ідеології є деструкція традиційного розуміння подружжя, союзу чоловіка і жінки, як основи нуклеарної сім’ї – найменшої одиниці організації суспільства. Мета полягає не так у досягнені рівності прав чоловіка і жінки в подружжі, як у принциповому усуненні «ознак» патріархального суспільного устрою. Джордан Пітерсон зауважив, що в багатьох сучасних  розвинених країнах відбувається спроба на законодавчому рівні змінити інститут сім’ї, затвердити рівноцінність різних форм «сім’ї» - одинокі матері і батьки, одностатеві партнерства, громадянські партнерства тощо – що автоматично означає відсутність жодного законодавчо упривілейованого типу сім’ї. З одного боку це ніби має вигляд розширення прав людини, але з іншого – це усунення певної норми, тобто нормальності з сімейного права. Є проведено безліч досліджень, результати яких доводять про неминучість негативних наслідків для життя дитини через відсутність когось з батьків.

Обопільність чоловіка і жінки в подружжі представляється гендерною теорією як суперечлива ідея «поліаморії», тобто стосунків, у яких беруть одночасну участь більше двох осіб. Через це визнається відносність тривалості стосунків між чоловіком і жінкою а також їх зобов’язальний характер, які натомість мають бути гнучкими, в залежності від зміни бажань зацікавлених осіб. А це, звичайно, має наслідки для розподілу відповідальності та обов’язків, притаманних материнству та батьківству. Цей новий діапазон стосунків стає зватись «близькістю». Вони формуються на основі потягу та захоплення, які є позначені обмеженим проміжком часу, етично відносні, без жодних натяків, за обопільної згоди, на довготривалість. Тут береться до уваги лише абсолютно вільне самовизначення кожної людини та вибори, який він або вона робить відповідно до обставин кожного афективного стосунку [9, n.13]. Оскільки мати дітей тепер на Заході це не лише вибір чи обов’язок, але перш за все – право для кожного, то жодна форма сімейної організації не може мати більші права і привілеї в цій сфері, ніж будь-яка інша. Таким чином, визнання, що нуклеарна сім’я (батько, мати і  діти) є моральною цінністю, певним чином дискримінує усіх тих, хто не вписується в її рамки.

Ця ситуація призводить до появи вимог публічного визнання права індивіда на вибір свого гендеру та множинності нових типів зв’язків, що кардинально протистоїть моделі подружжя як союзу між одним чоловіком та однією жінкою, і зображується як пережиток патріархальних суспільств. В ідеалі це має виглядати як забезпечення можливості індивіда самотужки обирати свій статус, а суспільство повинно обмежувати себе і інших своїх членів, щоб гарантувати це право та надавати усіляку матеріальну підтримку допоки причетні меншості відчуватимуть негативну суспільну дискримінацію. Визнання цих прав стало звичною частиною політичних дискусій та почало включатись в нормативно-правові акти як на міжнародному, так і на національному рівні [9, n.13].

Однак, гендерна ідеологія разом з фемінізмом і маскулізмом помиляються, коли визнають беззаперечним твердження, що суспільні ролі чоловіка і жінки встановлюються згори суспільним устроєм (тут без принципової різниці – патріархальним чи матріархальним), адже формаційний вектор є якраз цілковито протилежний. Суспільні ролі чоловіка і жінки були встановлені ще задовго до появи хоч якогось суспільного устрою самими носіями цих ролей відповідно до їх природних потреб, були відображенням стану міжособистісних відносин, які згодом сформували соціум. Виходячи з теорії розвитку суспільства, ці ролі стали основою і сформували сам суспільний лад. Саме тому, будь-яка ліво-ліберальна ідеологія, в тому числі і гендерна, потрапляє в екзистенційну апорію невідповідності своїх переконань і процесу органічного розвитку суспільства, змушуючи останнє руйнувати свої основи, зрештою, і самих себе. Гендерна ідеологія може існувати виключно за умов традиційного устрою суспільства, що неприйнятно самою ідеологією. Яскравим прикладом неспівпадіння ідеї з реальністю є «квітучий» соціалізм Радянського союзу, коли з одного боку декларувалась боротьба з капіталізмом, а з іншого – відбувалось накопичення матеріальних благ правлячою верхівкою; з одного боку відбувалась експлуатація ідеї рівності прав і обов’язків з усуненням поділу праці за статевою ознакою, а в системі освіти існували ті ж самі предмети з трудового виховання, де хлопці стояли біля станків, а дівчат навчали готувати і вишивати.

Забороняючи традиційні суспільні ролі, та визнаючи їх перманентну змінність, гендерна ідеологія протиставляє себе середовищу, що забезпечує її існування. Стабільний розвиток суспільства передбачає співпрацю ролей з ситуативним перейманням обов’язків за потреби в межах традиційно встановлених обсягів тої чи іншої ролі. Однак, принципова перманентна рольова лабільність здатна не лише зупинити суспільний розвиток, але й породити внутрішній хаос. Саме тому, умовою виживання гендерної ідеології в майбутньому є формування нового порядку з жорсткішими та жорстокішими засобами регулювання і диктатом меж основоположних прав і свобод людини, забороняючи саме поняття традиційних статевих ролей. Це можемо вже зараз спостерігати в деяких розвинених західних демократіях – заборона висловлювати свою думку, називати явища своїми іменами, примушування говорити так, як встановить закон, навіть якщо йде мова про якісь штучні мовні покручі, заборона неугодної культурної спадщини, поданої під соусом дискримінації прав. Тут фемінізм і маскулізм не є винятками, їх доповнюють і ЛГБТК+, і Pro Choice, і BLM, і інші популістичні рухи.

Одним з класичних прикладів, який наводять прихильники ідеї  патріархального гніту є рішення судів залишати на проживання з матір’ю дітей після розлучення, укріплюючи таким чином, буцімто, стереотип про суспільну роль жінки – дитячої доглядальниці. Таким чином, чоловіки самі винуваті в тому, що не можуть після розлучення конкурувати з жінками за право доглядати за своїми дітьми, адже підтримують згадуваний принцип в патріархальному суспільстві. Отже, одним із етапів боротьби з патріархатом є, нібито, викорінення цього принципу з юридичної практики. Однак не все є так однозначно.

Майже до середини ХІХ ст. на теренах всієї Британської імперії, від східних кордонів Австралії до західних кордонів Канади, над якою «ніколи не заходить сонце», був чинний юридичний припис, згідно якого після розлучення діти обов’язково залишались з батьком на повному його утриманні, а жінки могли самотужки влаштовувати своє життя. В 30-х роках  ХІХ ст. суспільна активістка і реформаторка Керолін Нортон розпочала кампанію проти існуючого принципу, результатом чого стало прийняття в 1839 р. «Закону про опіку над дітьми» (Custody of Infants Act). У своїх виступах вона апелювала до «природного права матерів опікуватись своїми дітьми». Парламент підтримав цю ініціативу та прийняв акт, згідно якого матері отримували право судової апеляції щодо можливості опікунства над своїми дітьми до 7-ми річного віку, та безперешкодного доступу до старших дітей. Цей документ можна вважати відправною точкою для нової доктрини в опікунському праві – доктрини  «ніжного віку дитини» (tender years doctrine). Результатами діяльності Нортон стали ряд змін в британське сімейне право (Matrimonial Causes Acts 1857 to 1878), згідно яких жінки отримували більші права – шлюб вводився під цивільну юрисдикцію з церковної та почав прирівнюватись до контракту, в якому жінки мають право вільно розпоряджатись заробленими грошима та спадковим майном тощо. В 1873 р. парламент збільшив граничний вік дитини для звернення жінки про опікунство до 16 років. Таким чином, ще задовго до появи руху суфражисток та становлення фемінізму боротьба за права жінок розпочалась з права опікунства над дітьми.

З Англії доктрина «ніжного віку дитини» перейшла не лише в національні законодавства та судочинство інших країн загального права, в тому числі й США, але й знайшло своє втілення в ряді міжнародних нормативно-правових актах. Здебільшого ця доктрина сприймалась як невід’ємне природне право дитини бути з матір’ю, визнаючи презумпцію матері на опіку. Так у Декларації прав дитини ООН 1959 р. принципом 6 проголошувалась доктрина «ніжного віку»: «малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю». Хоч сама Декларація і належить до «м'якого права» та має рекомендаційний характер, та кожна країна-член ООН навіть без окремої процедури ратифікації може застосовувати цей принцип на практиці, оскільки жодний інший міжнародний документ прямо його не відмінив. Хоч з середини ХХ століття замість доктрини «ніжного віку дитини» почали застосовувати доктрину «найкращих інтересів дитини» як принцип і правовий стандарт не лише в контексті сімейного права, в судовій практиці частіше приймаються рішення, що відповідають першій. Ще досить часто можна зустріти думку, що «найкращий інтерес дитини» - це не розлучатись з матір’ю.

Варто зауважити, що  у США низка Верховних судів окремих штатів, підтримуючи доктрину «найкращих інтересів дитини», визнали доктрину «ніжного віку дитини» неконституційною з мотивів, що вона дискримінує батька за ознакою статі [10, c. 133]. Оскільки задля дотримання принципу «найкращих інтересів дитини» необхідно дослідити та оцінити всі умови та обставини, то все частіше серед судових рішень з’являється опція «об’єднаного опікунства» (joint custody), однак ще не в Україні. В українському законодавстві відсутнє поняття «опіки», натомість є «місце проживання дитини» та «спілкування з дитиною». Той з батьків, хто отримує «право на опіку» на Заході, самотужки приймає рішення щодо побуту дитини (місце проживання, графік побачень з другим з батьків, віросповідання, навчання, медичне обслуговування тощо). Таким чином, принцип «об’єднаного опікунства» визначає не лише періодичну зміну місця проживання дитини, але значно більшу кількість спільних повноважень в батьків. Так як український суд має визначити «місце проживання дитини», а не встановити опіку, так як процедура вивчення умов дотримання «найкращих інтересів дитини» є практично відсутня в Україні та не має належних правових наслідків, так як принцип 6 Декларації прав дитини рекомендує не розлучати дітей з матір’ю, то і судових рішень на «користь» батька є близько 1%. Таким чином, визначення місця приживання дитини з матір’ю, чи опікунство матері жодним чином не є прикладом вкорінення патріархальним суспільством стереотипу ролі жінки як матері чи доглядальниці за дитиною, а недосконалим способом забезпечити найкращі інтереси дитини.


Рівність прав і християнство

Якщо проаналізувати зміст новин, пов’язаних з публічними акціями рухів за рівність прав, дуже часто в центрі подій згадуються християнські культові споруди в якості об’єктів агресії, як це було нещодавно в Польщі з акціями за право на аборти. Парадоксально, але майже ніколи в подібних повідомленнях не згадуються культові споруди інших релігій. Попри те, що саме християнство найповніше розкрило зміст і значення таких понять як «свобода», «гідність», «право», саме Церква стає головною мішенню боротьби за «свободу» ще, мабуть, з часів Французької революції. Відповідь на цей парадокс криється в самій суті Христового Євангелія: Бог є Любов, всеохоплююча і безумовна. Бог шанує людську свободу настільки, що дозволяє навіть себе зрадити, прийняти поцілунок зради, страждання і смерть, що як дві тисячі років тому, так і сьогодні часто сприймається як слабкість, або й ницість. З подібною оцінкою стикнулась і Кессі Джей від, як їй здавалось, «однодумців», коли в своїх виступах і презентаціях почала гуманізувати своїх «ворогів» - активістів за права чоловіків, намагалась подивитись на речі неупереджено.

Порозуміння породжує мир. Але до порозуміння можна прийти виключно дорогою діалогу, складовими елементами якого є висловлювання і слухання. В одному з останніх своїх документів на тему теорії гендеру Католицька церква запропонувала методологію діалогу порозуміння, яка складається з трьох частин: слухати, осмислювати, пропонувати. Документ в цілому присвячений викликам, пов’язаним з насаджуванням ідеї гендеру як парадигми в освітній простір, що заперечує різницю та взаємність в природі чоловіка і жінки, створюючи таким чином антропологічну дезорієнтацію та дестабілізацію сім’ї [9, n.1].

Проблема з ідеологіями починається тоді, коли з простої теорії вона стає абсолютною та безапеляційною «істиною» стосовно порядку речей, насаджується ззовні та диктує як виключно слід виховувати дітей, тим самим унеможливлюючи діалог. В документі зауважено, що дослідження та поглиблення розуміння суті буття жінкою та чоловіком повинні проводитись, і щодо цих досліджень ми маємо бути відкриті до того, щоб слухати, осмислювати та пропонувати. Натомість, коли питання стосується насадження ідеології, очевидно, що про жодну свободу не може йти і мови, а отже цей підхід є неприпустимим.

Шлях діалогу передбачає пошук певних точок порозуміння. Зокрема в документі йдеться, що в контексті дослідження теорії гендеру є такі теми для співпраці. Першою з таких є подолання різних форм дискримінації, які упродовж століть не оминули і середовище Церкви. Ці форми, що перешкоджали повноцінній інкультурації проголошеної Ісусом істини про рівну гідність чоловіків і жінок, спровокували осудження певного роду маскулінної ментальності, завуальованій в більшій чи меншій мірі релігійними мотивами [9, n.15].

Наступною точкою порозуміння є визнання потреби навчати дітей і молодь поважати кожну особу в її винятковості та відмінності, щоб таким чином ніхто не страждав від булінгу, насильства, образ та несправедливої дискримінації, основаних на їх специфічних характеристиках (особливі потреби, раса, релігія, сексуальні тенденції тощо). По суті, це передбачає виховання активної та відповідальної громадянської позиції, яка відзначається здатністю ставитись до всіх виправданих виражень людської особистості з повагою [9, n.16].

Подальший позитивний розвиток в антропологічному розумінні, що також присутній у розвідках про гендер, зосереджений на цінностях жіночності. Для прикладу, до таких належить жіноча «здатність для іншого», що сприяє більш реалістичному та зрілому прочитанню ситуацій, присутніх в суспільстві. Це внесок, який збагачує людські стосунки та духовні цінності, починаючи із щоденних міжлюдських взаємин. Через це суспільство вельми заборгувало багатьом жінкам, які задіяні в різних сферах освіти, що виходять далеко за межі сім'ї: дитячі садки, школи, університети, установи соціальних служб, парафії, асоціації та рухи [9, n.17].

Жінки мають унікальне розуміння дійсності. Вони здатні переносити скруту та берегти життя навіть у екстремальних ситуаціях з перспективою на краще майбутнє. Це допомагає пояснити, чому скрізь, де необхідна освітня робота, жінки частіше готові присвятити себе іншим, особливо у служінні найслабшим і найбільш беззахисним. У цій роботі вони виявляють афективне, культурне та духовне материнство, яке має безцінне значення для розвитку особистості та майбутнього суспільства. На цьому етапі, можна згадати свідчення великої кількості католицьких жінок та релігійних згромаджень жінок з усіх континентів, які зробили навчання, зокрема освіту дітей, своїм головним покликанням [9, n.18].

Однак, теорія гендеру є далекою від непомильності, з частиною положень якої не може бути жодного компромісу. Перша тенденція, про яку згадується в документі, це шлях денатуралізації, тобто викривлене бачення природи людини, прив’язуючи статевість людини виключно до її бажань. Це призводить до утвердження помилкової парадигми – антропології дуалізму, де тіло і душа противиться одне одному, де людська воля наділена абсолютними якостями, а тіло – це відносний пластичний придаток. Результатом цього є проголошення ідеї вищості обраного гендеру над вродженою статтю, над буттям просто чоловіком чи жінкою. Ця тенденція має на меті створити культурну та ідеологічну революцію, керовану релятивізмом, та, згодом, юридичну революцію з вимогою визнання специфічних прав як для індивідів, так і для суспільства.

Визнання рівності між різними ідентичностями часто обґрунтовується поняттям однаковості. Однак, рівність і однаковість, все таки, є різними поняття. Це особливо відчутно при спробах штучно нівелювати відмінність між чоловічою і жіночою статтю. На ділі ідея «не дискримінації» відкидає як відмінність, так і природну взаємність, що існує між жінкою та чоловіком. Замість того, щоб викорінювати помилкові інтерпретації статевої відмінності, що є особливо важливою для усвідомлення гідності людини, подібні ідеї пропонують процедури і практики, щоб зробити цю відмінність максимально неважливою для гармонійного розвитку особистості та міжлюдських стосунків. Таким чином позбавляється сенсу антропологічну основу концепції сім’ї і подружжя.

Заперечення біологічної відмінності між чоловіком і жінкою, та прив’язка людської ідентичності виключно до її бажань закорінені в змішуванні «істинної свободи з ідеєю, що кожен може собі вільно судити на свій лад, буцімто крім індивідів не існує ані істини, ані цінності, ані керуючих нами принципів, нібито все рівноцінно і слід дозволяти все, що завгодно» [11, n.34].  Людина є цілісність душі і тіла, і «завдяки своєму тілесному складові вона збирає в собі елементи матеріального світу, так що через неї досягають вони своєї вершини і долучають свій голос до вільного прославляння Творця» [12, n.14]. Тіло людини не можна знецінювати, а навпаки воно є добре та гідне пошани, адже створене Богом, яке Він і воскресить в останній день. З огляду на свою гідність, «людина справді не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, а не тільки часткою природи чи безіменним елементом людського суспільства» [12, n.14]. Однак,  «вислів "порядок природи" не можна мішати ані ототожнювати з висловом "біологічний порядок", цей останній означає щоправда також порядок природи, але тільки в такій мірі, в якій є він доступним для емпірично-описових методів природознавства, а не як своєрідний порядок існування з виразним віднесенням до Першої Причини, до Бога-Творця» [13, p. 56-57].

Християнська антропологія базується на об’явленій Богом істині про людину і її гідність. На перших сторінках Святого Письма людина з’являється як створена Богом істота чоловіком і жінкою: «чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1,27). Буття чоловіком і жінкою є не лише констатацією факту, способу буття, але й умовою найтіснішого зв’язку людини з Богом, зв’язку, що є запорукою життя і його тривання. Чоловік і жінка створені не як індивіди, щоб доповнювати себе тим, чого бракує, але щоб своєю винятковістю мати можливість досвідчити взаємність, взаємність дару один одному. Для того, щоб реалізувати свій життєвий проект до єдності з Богом чоловік, як і жінка, наділені всім необхідним, але пізнати повноту перспективної взаємності між собою вони можуть лише завдяки своїй відмінності. Природу людини необхідно розуміти в світлі цілісності душі і тіла, в якій «горизонтальний вимір» міжособистісного спілкування є інтегрований з «вертикальним виміром» спілкування з Богом. Гріх вкорінює протистояння між власною ідентичністю і реалізацію своєї ролі в житті: «Помножу вельми болі твої і твою вагітність, в болях будеш народжувати дітей […] В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Бут. 3,16-19). А подолання цього протистояння пролягає виключно шляхом навернення та відречення від гріха.

Відмінність чоловіків і жінок виявляється не лише на біологічному, але й на психологічному та когнітивному рівні. Хоча і не заперечується великий вплив середовища та соціалізації на формування особистої ідентичності, дослідження в сфері нейронауки, ендокринології та психології за останні десятиліття продемонстрували визначальну роль певного біологічного базису для багатьох статевих відмінностей, схильностей і вподобань. Так, для прикладу, чоловіки мають кращі просторові і механічні здатності, а жінки кращі вербальні здатності. В 2021 р. під егідою Асоціації американських психологів вже втретє вийшла друком доповнена, виправлена та розширена книги Девіда Гірі «Чоловік, жінка: еволюція статевих відмінностей людини», в якій подано понад 150 сторінок рецензованих бібліографічних джерел з дослідженнями про статеві відмінності між чоловіками та жінками [14, с. 474-629]. І навіть, якщо всі ці дослідження не виглядають для декого достатньо переконливими, все ж вони можуть ясно і  чітко обґрунтувати чому жінки значно більше ніж чоловіки хочуть мати та виховувати дітей, є зацікавлені в навчальній і виховній сфері, медсестринстві чи педіатрії,  і, навпаки, чому чоловіків більше є сантехніками, інженерами гелікоптерів та військовими на біологічній основі. Говорячи мовою науки: «мати природа не грає за правилами політкоректності».

З огляду на все сказане вище, логічним виглядає питання: А яку ж стратегію слід обрати? В 2015 р., невдовзі після виходу на екрани фільму «Суфражистка», в одному з численних інтерв’ю запитали Меріл Стріп – акторку, що зіграла одну з головних героїнь кінокартини Еммілі Панкгерст – чи є вона феміністкою. На що акторка відповіла: «Я – гуманістка, я за гарний, легкий баланс» [15]. Дискутуючи про права чоловіків і права жінок, напевне більш правильно було б дискусію скеровувати в русло прав людини, тримаючи в умі цінність і гідність обох.

Папа римський Франциск, проголошуючи 2021 рік – «Роком святого Йосифа», у своєму листі «Patris corde – Батьківським серцем» поставив за взірець  святого Обручника Марії і покровителя вселенської Церкви, людини, що в своїй щоденній, розсудливій та прихованій присутності, залишалася часто непоміченою. Однак його роль в історії спасіння залишається неперевершеною. Понтифік виокремлює його характерні риси: улюблений батько, батько в лагідності, слухняності та гостинності, батько працьовитий, з креативною мужністю, завжди в тіні. Святий Йосиф також є батьком, який вчить приймати: «він приймає Марію без будь-яких попередніх умов», що є прикладом для наслідування в сьогоднішньому світі, «в якому є очевидним психологічне, словесне та фізичне насильство над жінками». Духовне життя Йосифа – це «не шлях, який шукає пояснення, а шлях, який приймає», але це не означає, що він «пасивно змирився». Навпаки: його дії – «мужні й сильні», бо, маючи «силу Святого Духа», «сповнений надії», він знає, як «створити простір для суперечливої, несподіваної, невтішної частини існування» [16]. Святий Йосиф, прийнявши відповідальність за виховання Ісуса, навчає цінності, гідності та радості від праці. В сучасному світі, на жаль, така парадигма батька все рідше стає нормою, а частіше якимось винятком. Сьогодні пригадати цю гідність і цінність бути чоловіком, батьком, сином, братом життєво необхідно найперше самим мужчинам, щоб про свої права і обов’язки згадувати не лише тоді, коли сталась критична ситуація, а тоді, коли її ще заздалегідь можна попередити і не допустити.


Юрій МАРТИНЮК

кафедра богослов’я
Український католицький університет


  1. Синдром відчуження одного з батьків (PAS) – сукупність симптомів, типових для поведінки дитини в ситуації важкого сімейного конфлікту, коли дитина штучно відчужується від одного з батьків, що проживає окремо, шляхом «програмування» ненависті, уникання, небажання підтримувати зв’язок, здійснене іншим з батьків, що проживає разом з дитиною.
  2. Уорен Фаррел (Warren Thomas Farrell) – американський політолог, активіст гендерного руху, колишній активіст другої хвилі фемінізму, автор книг стосовно чоловічих і жіночих питань, колишній член ради Національної організації жінок США, балотувався в 2003 р. на пост губернатора Каліфорнії. Особисто не вважає себе активістом руху за права чоловіків.
  3. Джордан Пітерсон (Jordan Bernt Peterson) – канадський клінічний психолог, професор психології університету Торонто, автор книг «Мапи смислу: архітектура вірувань» та «12 правил життя: як перемогти хаос», критик гендерної ідеології.
  4. Мізандрія – гр. μῖσος «ненависть» та ἀνήρ «чоловік» - чоловіконенависництво; Мізогінія - гр. μῖσος «ненависть» та γυνή «жінка» - жінконенависництво.
  5. Слатшеймінг – критика та осуд жінок і дівчат за їхню сексуальну активність, або ж вигляд чи поведінку, які в інших асоціюються з цією сексуальною активністю.
  6. Андреа Дворкін (Andrea Rita Dworkin, 1946-2005) – американська радикальна феміністка і авторка численних книг, широко відома критикою порнографії як тісно пов'язаної зі зґвалтуваннями, проституцією та іншими формами насильства проти жінок.
  7. Крістіна Гофф Соммерс (Christina Hoff Sommers) - американська філософиня, письменниця, прихильниця «справедливого фемінізму», широко відома своєю критикою радикального та гендерного фемінізму кінця XX - початку XXI століть. Авторка багатьох робіт про фемінізм та антифемінізм, серед яких: «Хто вкрав фемінізм: як жінки зрадили жінок» та «Війни проти хлопців: як неправильний фемінізм шкодить нашим молодим чоловікам».
  8. https://www.youtube.com/watch?v=iARHCxAMAO0
  9. Конгрегація католицької освіти, «Чоловіком і жінкою їх створив: на шлях діалогу стосовно питання гендеру в освіті», Ватикан 2019.
  10. Олег Простибоженко, Доктрина «ніжного віку дитини» та доктрина «найкращих інтересів дитини» в світлі національної судової практики / Слово Національної школи суддів України №1 (18), 2017. С. 130-141.
  11. Папа Франциск, Апостольське повчання «Радість любові» (Amoris Laetitia), Ватикан 2016.
  12. Документи Другого ватиканського собору, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes». Львів: Свічадо, 2014. С. 334-413.
  13. K. Wojtyla, Love and responsibility. London 1981.
  14. Geary, D. C. (2021). Male, female: The evolution of human sex differences (3rd ed.). American Psychological Association, Washington, DC, 2021. 663 p. https://doi.org/10.1037/0000181-000
  15. https://www.theguardian.com/film/2015/oct/02/ meryl-streep-on-feminist-question-im-a-humanist
  16. Апостольський лист Святішого Отця Папи Франциска «Patris Corde», http://www.vatican.va/content/francesco/en/apost_letters/documents/papa-francesco-lettera-ap_20201208_patris-corde.html

1.      Синдром відчуження одного з батьків (PAS) – сукупність симптомів, типових для поведінки дитини в ситуації важкого сімейного конфлікту, коли дитина штучно відчужується від одного з батьків, що проживає окремо, шляхом «програмування» ненависті, уникання, небажання підтримувати зв’язок, здійснене іншим з батьків, що проживає разом з дитиною.

2.      Уорен Фаррел (Warren Thomas Farrell) – американський політолог, активіст гендерного руху, колишній активіст другої хвилі фемінізму, автор книг стосовно чоловічих і жіночих питань, колишній член ради Національної організації жінок США, балотувався в 2003 р. на пост губернатора Каліфорнії. Особисто не вважає себе активістом руху за права чоловіків.

3.      Джордан Пітерсон (Jordan Bernt Peterson) – канадський клінічний психолог, професор психології університету Торонто, автор книг «Мапи смислу: архітектура вірувань» та «12 правил життя: як перемогти хаос», критик гендерної ідеології.

4.      Мізандрія – гр. μῖσος «ненависть» та ἀνήρ «чоловік» - чоловіконенависництво; Мізогінія - гр. μῖσος «ненависть» та γυνή «жінка» - жінконенависництво.

5.      Слатшеймінг – критика та осуд жінок і дівчат за їхню сексуальну активність, або ж вигляд чи поведінку, які в інших асоціюються з цією сексуальною активністю.

6.      Андреа Дворкін (Andrea Rita Dworkin, 1946-2005) – американська радикальна феміністка і авторка численних книг, широко відома критикою порнографії як тісно пов'язаної зі зґвалтуваннями, проституцією та іншими формами насильства проти жінок.

7.      Крістіна Гофф Соммерс (Christina Hoff Sommers) - американська філософиня, письменниця, прихильниця «справедливого фемінізму», широко відома своєю критикою радикального та гендерного фемінізму кінця XX - початку XXI століть. Авторка багатьох робіт про фемінізм та антифемінізм, серед яких: «Хто вкрав фемінізм: як жінки зрадили жінок» та «Війни проти хлопців: як неправильний фемінізм шкодить нашим молодим чоловікам».

8.      https://www.youtube.com/watch?v=iARHCxAMAO0

9.      Конгрегація католицької освіти, «Чоловіком і жінкою їх створив: на шлях діалогу стосовно питання гендеру в освіті», Ватикан 2019.

10.  Олег Простибоженко, Доктрина «ніжного віку дитини» та доктрина «найкращих інтересів дитини» в світлі національної судової практики / Слово Національної школи суддів України №1 (18), 2017. С. 130-141.

11.  Папа Франциск, Апостольське повчання «Радість любові» (Amoris Laetitia), Ватикан 2016.

12.  Документи Другого ватиканського собору, Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes». Львів: Свічадо, 2014. С. 334-413.

13.  K. Wojtyla, Love and responsibility. London 1981.

14.  Geary, D. C. (2021). Male, female: The evolution of human sex differences (3rd ed.). American Psychological Association, Washington, DC, 2021. 663 phttps://doi.org/10.1037/0000181-000

15.  https://www.theguardian.com/film/2015/oct/02/ meryl-streep-on-feminist-question-im-a-humanist

16.  Апостольський лист Святішого Отця Папи Франциска «Patris Corde», http://www.vatican.va/content/francesco/en/apost_letters/documents/papa-francesco-lettera-ap_20201208_patris-corde.html


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     біоетика      за життя      проблема      роздуми
( 507 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити