Яке місце УГКЦ в суспільстві Друк

church%20and%20society%20copy.jpgУГКЦ не є молодою панною, яка може, залежно від настрою, поводитися в той чи інший спосіб. Воно однак часами так буває, бо різне є пережиття церковності серед вірних самої УГКЦ. Щоб серйозніше проаналізувати, яка нині роль УГКЦ в суспільстві, потрібно перш за всього зрозуміти, хто є УГКЦ і яке є її покликання.

УГКЦ – це насамперед спадкоємниця зорганізованої спільноти Ісуса Христа, яка колись повстала на берегах Києва – нині столиці України. Ця Церква далі живе і відроджується в час кожної Літургії, але на жаль, недосконало, бо носить в собі рану роз’єднання із іншим частинами Церкви того самого Ісуса Христа тут у Києві. Іншими словами, УГКЦ – це кровоточива частина Київської Церкви Ісуса Христа, яка повинна жити і служити українцям, тобто народові, який п’є воду з українських джерел, незалежно від свого національного коріння.

Після такого вступу повстає питання, чи УГКЦ зможе досконало сповнювати свою соціальну роль, будучи роз’єднаною? Відповідь тут може бути двоякою: так або ні! Треба усвідомити собі, що для Господа Бога намір людини є дуже важливим чинником самої її дії! Якщо УГКЦ буде дійсно харизматично вболівати за свою хронічну хворобу і намагатися її подолати – то все буде йти в доброму напрямку і Господь доповнить. Якщо Церква буде час від часу гордовито дивитися на інших і діяти так якби вони не існували – то ні!

Що людям найбільше потрібно нині, щоб бути гідними і свобідними на образ і подобу Бога? Це насамперед – бути собою! Чи може УГКЦ в тому допомогти українцям? Так, але не сама, а тільки разом з народом та іншими Церквами і не через послання і декларації, а через конкретні дії своїх вірних. Вірні, нагадую – це всі: єпископи, ієреї, ченці і миряни!

Українець дійсно буде собою, коли так повірить в Бога, що буде щоденно намагатися виконувати 10 Божих заповідей. Він це зможе зробити лише, коли побачить живу єдність в своєму суспільному тілі. Цим тілом має бути Церква! Яка Церква, скажете ви? Та ж, єдина, – вона ж багатоступенева і багатогранна, де всі її сторони взаємодоповнюються, як в прекрасній композиції. Тут не всі будуть такими самими, але всі прямуватимуть до одності по-своєму, всіх їх прийматимемо як нормальних шукачів правди. Матимемо довір’я до кожного пастиря, що він провадитиме свою отару на зелене пасовисько! Це довір’я виявлятиметься і в молитві, і в спільній трапезі!

Якщо український народ не побачить такої єдності Церкви, такої повноти Христа в конкретиці – то розорена Церква йому не потрібна. А це тому, що не служить для розвитку внутрішньої гармонійності особистості, а вона – ця зібраність, єдина веде до праведних відносинах у суспільстві. Церква буде тоді діяти лише для обслуговування ритуальних потреб населення, це також корисна роль, але не та, яку надав їй Ісус Христос саме для українського народу.

Що зараз ще бракує українцям крім бути собою і єдності собі подібних. Їм, як повітря, потрібне вміння називати речі своїми іменами, чесних і прозорих відносин на всіх рівнях, соціальної справедливості, де за добро нагороджується в тому числі і матеріально, а за зло карається. Їм потрібний образ влади, яка служить своєму ближньому! Розгляньмо ці три потреби українського суспільства і можливої ролі Церкви в їхньому задоволенні.

Щоб бути разом із іншими і творити народ українцям потрібні товариства різного ґатунку. Школа, праця, військо – нажаль не допомагають людям гуртуватися і вносити високі ідеали в щоденне життя суспільства. Це натомість наприклад роблять гурти вболівальників футбольних клубів, чи групи дорожнього контролю, чи молодіжні неформальні колективи! Для того в УГКЦ потрібно подбати, щоб при кожній парафії був мультимедійний зал, оркестр, світський хор, танцювальний гурток, футбольна площа і команди, бібліотека, і т.д. Теж потрібно, щоб Церква через своїх християн виступала ініціатором виникнення всяких інших груп, які, зацікавлені своїми шляхетними інтересами, шукали б правду і будували різні соціальні сітки.

Для того, щоб називати речі своїми іменами треба бути дійсно чесними. Інакше не назвеш зло злом! Наприклад, думаю, що існує непрозора система обігу коштів в парафіях, монастирях і єпархіях УГКЦ! До цієї проблеми вже намагалися братися мудрі пастирі, але не змогли побороти схеми домовленостей і замовчувань не зовсім чесних відносин, які в реальності існують. Ці фальшиві методи розрахунків творять соціальну несправедливість серед багатьох працівників церковних структур. Одні купаються в достатках, інші працюють на кількох роботах, щоб якось зводити кінці з кінцями. Якщо в такій організації як УГКЦ немає ясності із коштами, то що можна вимагати від суспільства і його держави! Колись митрополит Андрей (Шептицький) призначав парохами після конкурсу – знаю, що в Львівській архиєпархії УГКЦ, це, в останніх десяти роках, мало місце лише раз. Іншими словами – не так потрібно багато говорити, як подавати приклад у власному веденні господарки і кадрових рішень! Це лише один приклад для пояснення, якою має бути соціальна робота Церкви нині в Україні!

Щодо образу влади, яка служить своєму народові – це також важлива місія Церкви. Парафія не може такою називатися, якщо в ній немає повноцінного будинку, в якому б замешкали парох із помічниками та їхніми родинами. Яке можна провадити суспільне життя, бути пастирем отари, коли жити не з отарою і в інших умовах? Як реально взнавати про вечірнє і нічне життя села, мікрорайону, як позитивно впливати на тусовки молодих і старших, коли порожнє місце лідера залишати місцевому криміналітету. Треба дійсно бути відкритим – щоб не було межі між парохом і вірними, щоб він із вірними ходив серед хворих і бідних, щоб священик відвідував полігони і ігрові приміщення. Де ми часто чуємо, щоб церковники протиставлялися митникам, «тітушкам», зрадникам, «смотрящим», дилерам наркотиків, цехам алкоголю?

Кінець стереотипам, як серед свяшенослужителів, так серед вірних! Сповідь молодих людей без осуду. Храм і дім парафіяльні в яких щоденно немає молоді, калік, навернених багатіїв – це не християнські осередки! Має бути спільнота життя, або потрібно закривати контору неплодоносної молитви! Вкінці скажу: Церковна спільнота, в якій люди не приступають до Євхаристії крім тих пару що сповідалися – це не тільки грубе спотворення Літургії, а це і спотворення соціальної ролі Церкви! Бо лише через відправу Христової трапези, святкування неділі через живу участь у Вечері, можна настільки перетворюватися в християнина, щоб продовжувати це саме творити в суспільному житті. Тільки той, хто відчув радість Євхаристійного спілкування зможе нести духовне відродження і добру новину в географічному просторі цілої місцевої Церкви, у суспільне життя!

УГКЦ в останніх подіях Майдану і російської інвазії України зуміла вийти із своїх звичних методів спілкування із народом і показати пророчу відвагу у боротьбі із злом. Думаю, що це лише є вступом до дії, яку вона покликана відважно і радісно чинити в майбутньому для свого українського народу!

о. д-р Михайло Димид

Статтю взято з вебсайту Кафедри богослов'я Українського католицького університету



Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     роздуми      проблема
( 1594 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити