Бачити серцем Друк

bachyty_sertsem.jpgНа Львівщині, уперше в Україні, незряча дівчинка вчиться у звичайній середній школі

Уявіть собі світ, який можна відчути кінчиками пальців, світ, сповнений різноманітних звуків, світ, у якому панує лиш один, чорний колір, світ, який не можна побачити... Саме в такому світі й живе незряча другокласниця Ангеліна Неволько. Попри те що дівчинка не бачить, вона навчається у Великолюбінській загальноосвітній школі поряд зі звичайними дітьми. Це перший випадок в Україні, коли ні батьки, ні вчителі, ні дирекція школи не побоялися і таки наважилися допомогти дівчинці навчатися серед ровесників та друзів!

Не зрадити дитини

Ангелінка народилася незрячою. Її рідні батьки не захотіли брати на себе відповідальність і залишили  донечку напризволяще. Через брак уваги та батьківського тепла дитина не розмовляла, навіть не намагалася ходити. Проте сім’я Невольків, у якої вже  четверо своїх дітей, не побоялася удочерити її. Завдяки батьківській любові вона росте життєрадісною та веселою.

“Названі батьки Ангелінки вирішили не віддавати її до спеціалізованого інтернату, хоча така можливість у них була. Бо не могли відпустити з родинного гнізда незрячу дитину і всіма можливими способами домагалися, аби дівчинка навчалася у звичайній середній школі. Вони звернулися до нас із проханням допомогти в цій нелегкій справі”, – розповідає директор Львівського обласного осередку ВГО “Українська спілка інвалідів – УСІ” Оксана Потимко.

Спільними зусиллями ди­ректора Великолюбінсь­кої загальноосвітньої школи, працівників районного відділу освіти, районної державної адміністрації та громадськості вдалося провести ремонт у самій школі, адаптувати її до потреб незрячої дівчинки. На вхідних дверях навчального закладу встановили звуковий орієнтир, придбали дві механічні брайлівські друкарські машинки та інші допоміжні пристрої.

Вчити із заплющеними очима

Та чи не найбільша відповідальність лягла на плечі першої вчительки Ангелінки. Спочатку Галина Ліщинська чимало часу провела у Львівському реабілітаційному центрі для дітей із вадами зору “Левеня”, побачила, як там працюють із ними.

“Багато часу займалася самоосвітою, намагалася збагнути, як саме можна допомогти Ангеліні. По краплинці збирала все те, що стосувалося методики навчання незрячих дітей. Та й сама просто заплющувала очі, ставлячи себе в умови, у яких перебуває ця дитина, і намагалася вчитися”, – каже Галина Ліщинська.

Жінка ретельно готувалася до кожного уроку, самостійно створювала дидактичні матеріали, адаптовувала підручні засоби. Крім того, вивчила рельєфно-крапковий шрифт Брайля, з допомогою якого читають та пишуть незрячі.

“Мені було дуже важко, адже багато речей робила на інтуїтивному рівні. Не було в кого ґрунтовно вчитися, позичати досвід. Доводилося набивати ґулі. Проте ця дівчинка – справжній Божий дарунок, має добру пам’ять. Це дитинка, у яку вкладаєш і отримуєш результат”, – веде далі вчителька.

Найлегше дається дів­чинці письмо, вона швидко запа м’ятовує комбінації з шести крапок. Читати їй важче, проте коли Ангеліна почала це робити, радості вчительки не було меж. Найважче Ангеліні вчити математику, бо якщо інші дітки можуть бачити лічильний матеріал, то їй доводиться витрачати час, щоби відчути предмети на дотик.

Шкільні друзі

“Які технічні засоби чи наочні матеріали не використовували б для навчання незрячої дитини, вона почуватиметься комфортно лише між звичайними школярами, друзями та рідними. Тому мені важко було робити перші кроки в класі, адже не знала, чи акцентувати увагу інших дітей на неповносправності Ангеліни”, – пояснює Галина Ліщинська.

Проте один випадок розставив усе на свої місця. Зі слів учительки, коли вона викликала дівчинку відповідати до дошки, інші школярі підставляли рученята, допомагаючи Ангеліні безпечно пройти між партами. Учні навіть не замислюються над тим, що їхня подруга непов­носправна. Безкорисливо допомагають їй у навчанні, дружать із нею. Адже для них Ангелінка – така ж, як усі, тільки бачить не очима, а пальчиками.

“Дівчинка не обмежена в спілкуванні, у неї не виробляється того комплексу неповноцінності, який зберігається в дітей, що навчаються у спеціалізованих інтернатах закритого типу”, – каже Оксана Потимко.

ДО ТЕМИ

Допомогти всім

“Ми шукали різноманітних способів, як учити незрячу дівчинку в звичайній школі, не акцентуючи на цьому уваги. І коли зайнялися цим питанням, вилізло дуже багато інших проблем: де брати підручники, рельєфні мапи, малюнки? Тож виникла ідея створити ресурсний центр, який би оперативно реагував на потреби незрячих дітей”, – каже директор Львівського обласного осередку УСІ.

Цю ідею втілили в життя спільно зі шведською академією Свефі та створили Ресурсний центр освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами на базі Національного університету “Львівська політехніка”. На основі поєднання наукових досягнень, практичних напрацювань і сучасних технічних засобів у Ресурсному центрі розробили та впровадили концепцію інклюзивної освіти школярів з глибокими вадами зору.

До 9 грудня на Львівщині тривав останній етап шведсько-українського проекту “Інклюзивна освіта для школярів з обмеженими властивостями”. Його модератори провели дуже багато навчально-методичних семінарів на території усіх без винятку районів Львівської області.

“Завдяки цьому проекту та небайдужим людям школярі з вадами зору отримали в подарунок комп’ютери, на яких встановлені спеціальні програми для збільшення зображень або озвучення тексту. Плануємо створити мобільну групу, котра б у разі виявлення дитини з вадами зору приїжджала, проводила консультації, давала потрібні матеріали і техніку для її навчання”, –  пояснює Оксана Потимко.


Вікторія Дворянин

Газета "Львівська пошта", №139 (1318), 13 грудня 2012

Фіналіст Всеукраїнського конкурсу "Репортери надії в Україні"  2013


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:
( 2377 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити