“Андрей Шептицький вважав, що унія – це … синтез, сопричастя і діалог між Сходом та Заходом”, – д-р Андрій Сороковський Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zzytta_sorokovskyy.jpg– Пане Андрію, протягом останніх кількох місяців Ви читали курс «Історія Греко-Католицької Церкви в міжвоєнний період (1918–1939)» на філософсько-богословському факультеті Українського католицького університету. Чому саме цей період став об’єктом Ваших наукових зацікавлень? Чи відчуваєте необхідність у вивченні саме міжвоєнної історії (Української) Греко-Католицької Церкви ((У)ГКЦ)?

– Цією темою я зацікавився тоді, коли писав дисертацію в Гарвардському університеті: «Церква та духовенство за часів митрополита Андрея Шептицького», але лише до 1939 року, бо тоді не мав доступу до архівів воєнного періоду (в Україні) – лише до польських. Однак, як мені видається, навіть на підставі тих досліджень міжвоєнний період цікавий. Саме в той час перед Церквою постала низка викликів, деякі з яких не втратили актуальності й досі. Тому вважаю, що потрібно вивчати історію (У)ГКЦ у міжвоєнний період, по-перше, щоби знайти відповіді на запитання, які виникали перед Церквою тоді, та зрозуміти, як остання намагалася їх вирішити. По-друге, щоби зрозуміти наскільки церковному проводу вдалося їх розв’язати, а наскільки залишилися відкритими.


– Як би Ви могли схарактеризувати стан Греко-Католицької Церкви на початку 20-х років ХХ століття?

– Наша Церква опинилася в Польській державі [1]. Раніше, в так званому Австрійському періоді, Церква розвивалася вільно. Австрія сприяла її розвитку й навіть вважала, що Греко-Католицька – це така собі противага Римо-Католицькій Церкві в Галичині, оскільки поляки-галичани були переважно римо-католиками, українці – греко-католиками. У такій ситуації владі необхідно було утримувати певний баланс між поляками та русинами (українцями), а також між Латинською і Грецькою Церквами. Саму назву Греко-Католицька Церква запровадила австрійська влада [2]. Загалом австрійський період був досить позитивним для українців. Саме в цей час Церква виступала в ролі національного провідника. Однак настав 1914 рік – початок Першої світової війни, відтак у 1918 році Австро-Угорська імперія перестала існувати. Галичина стала сценою протистояння між поляками й українцями, а навіть, війни за Галичину [3]. У 1919 році де-факто, а кілька років пізніше де-юре вона опинилась у складі Другої Речіпосполитої. Це був для українців період великого випробування, адже колишні вороги тепер стали панами. Для Церкви це теж час великих небезпек. Остання потрапила в руки, можна сказати, ворогів або бодай класу, що вважав себе панівним. Нагадую, це була вже Польська держава. Проте митрополиту Андреєві Шептицькому вдалося зберегти та провадити Церкву. Тепер необхідно було розбудовувати Церкву та зберегти те, що можна було зберегти, й розвивати національне життя, наскільки це було можливим у тих умовах, в яких опинилася Церква.

– Які ж виклики постали перед Греко-Католицькою Церквою у складі Другої Речіпосполитої?

– Найперше Церкві треба було якось врегулювати своє легальне й адміністративне існування в Польській державі. Конкордат 1925 року [4] між Апостольською столицею та Польською державою давав певні гарантії існування Греко-Католицької Церкви як рівної з Римо-Католицькою. Крім того, польська Конституція теж давала певні гарантії релігійної свободи. Однак поза тим були труднощі й навіть переслідування, невірне трактування не лише українців, а й греко-католиків. Це був один виклик.

Наступний важливий виклик – освітній. Як дати добру освіту нашим людям, коли Львівський університет став суто польським вищим навчальним закладом? Наприкінці 20-х років (1929) митрополит Шептицький засновує Львівську богословську академію. Її мета – забезпечувати справді українську та східнохристиянську освіту у традиції києво-візантійської культури для греко-католицького духовенства [5].

Ще один виклик – співжиття східного (греко-католицького) та західного (латинського) духовенства. Зрештою, існували культурні й політичні виклики. Це також був час, коли всередині українського суспільства побутували різні культурно-політичні течії. Так, для прикладу, у 20-х роках ХХ століття – соціалістів і радикалів, які були антиклерикальними рухами, що негативно ставилися до Церкви. Водночас набирав обертів народний рух. Який час до часу теж негативно ставився до клиру та церковної єрархії. Зокрема в 30-х роках, коли повстав український національний рух між останнім і Церквою були певні тертя. Головно, коли йшлося про тероризм, саботаж і нелегальні акції.

– Однак чи можемо припускати, що все-таки певна толерантність до Греко-Католицької Церкви від Польської держави була, і в якій формі?

Треба мати на увазі, що тут йшлося про три різні інститутиції. Перша – Польська держава, яка була секуляризованою. Остання була в руках політиків, які нейтрально або негативно ставилися до Церкви загалом. Ні Юзеф Пілсудський, ні Роман Дмовскі (лідер опозиції) не були католиками-практиками. Лише при кінці життя останній навернувся до Католицької Церкви. Ставлення політичних лідерів до Церкви було проблематичним. Друга – сама Католицька Церква в Польщі, яка загалом була досить націоналістично налаштованою і негативно ставилась до українців. Так українці загалом та українці греко-католики зокрема мали тут дві проблеми: стосунки з державою і Римо-Католицькою Церквою. Чи існувала толерантність? У формальному сенсі – так. Польська держава була зобов’язана, наприклад, Конкордатом толерувати Греко-Католицьку Церкву. Зрештою, серед поляків існували різні настрої. Це – людські справи! Однак, очевидно, були політичні проблеми, адже українці змагалися за витворення власної державності саме на тих землях. Русини (українці) вважали, що Галичина – це їхня споконвічна земля, оскільки були переконані, що з часів Київської Русі вони були тим народом, якому вона належала. Поляки ж мали протилежну думку. Вважаючи Галичину – польською територією. Тут важко було досягнути компромісу. Українці також поділилися на тих, хто хотіли зразу опанувати цю землю, скажімо, силою чи військовими діями; і тих, які вважали, що треба працювати в польській парламентарній системі. Адже Друга Річпосполита була республікою. Останні вважали, що необхідно дійти до порозуміння з поляками, а відтак, колись утворити Українську державу на українській землі.

– Як виглядала тогочасна семінарійна освіта і яку роль у витворенні останньої відігравав митрополит Андрей?

– Митрополит вважав, що освітня реформа необхідна. Це була ідея, яка існувала від початку митрополичого служіння владики. На початку ХХ століття відбулася певна реформа Духовної семінарії у Львові. А пізніше, як я вже сказав, було створено Богословську академію, яка стала ядром майбутнього Католицького університету. Університет здійснив мрії та задуми митрополита. Що ж до якості освіти, то за часів Шептицького рівень знань професорів значно підвищився. У семінаріях в Перемишлі, Станиславові, як і у Львові, було багато професорів, які мали докторати чи навіть подвійні докторати з Інсбрука, Рима та інших центрів католицької освіти. Також дуже важливо було плекати східні києво-візантійські традиції. Митрополит Шептицький вважав, що Греко-Католицька Церква – східна Церква візантійської традиції, але одночасно й Католицька. Це означало, що вихованці семінарій мали би бути ознайомлені і зі Сходом, і з Заходом. Вони мусіли вивчати те, що й римо-католицькі семінаристи. Наприклад, латинське богослов’я та філософію. Однак також повинні були знати православну традицію, зокрема Київську та Візантійську, східне мистецтво та музику. Отже, вони здобували широку та глибоку освіту [6].

 – Із Вашої відповіді випливає й офіційні документи це підтверджують, що в Греко-Католицькій Церкві існувало два крила: прозахідне та просхідне. Якою ж була позиція Глави Церкви?

– Митрополит Андрей був прихильником візантійської течії. Але існувала й протилежна – окциденталістична (західна), провідником якої був владика Григорій (Хомишин), єпископ Станиславівський. Окциденталісти дивилися на історію православ’я головно в Росії і бачили, до чого це призвело. На думку владики Хомишина, хиба православ’я полягала в тому, що це було царослав’я. Православна Церква стала державною в Російській імперії, і це згодом призвело до більшовицької революції. Як наслідок, замість державної релігії виник державний атеїзм. Церква, будучи пов’язаною з державою, впала разом із нею. А на руїнах Церкви виник атеїзм. Тому владика Хомишин вважав, що візантинізм – тотожний долі Церкви в Росії. Водночас окциденталісти дуже позитивно дивилися на Латинську Церкву. Бачили її успіх і велич на Заході, вважали, що для нашої Церкви краще придбати і присвоїти найкращі її традиції. Наприклад, богослов’я, звичаї, різні набожества. Все це трактували як позитивні впливи, які, однак, необхідно українізувати. Окциденталісти ніколи не виступали за повний перехід на латинську традицію, проте стверджували, що українська традиція може і повинна збагатитися західними впливами. Ідея ж митрополита Шептицького й о. Гавриїла Костельника була іншою. Вони вважали, що найперше необхідно відрізнити києво-візантійську традицію від московської православної. Останні стверджували, що наша Церква належить до візантійського східного християнського світу. Та православна традиція містить в собі багато доброго й, зрештою, глибоко вкорінена в українському народі. У своїх звичаях і за своєю ментальністю український народ – східнохристиянський, а не західнохристиянський. Отож, вони (митрополит Андрей та о. Гавриїл Костельник) вважали, що необхідно плекати, берегти і розвивати ці традиції та звичаї серед українського народу але в лоні Католицької, тобто Греко-Католицької Церкви.

– Чи могли би Ви коротко представити міжконфесійну діяльність митрополита Андрея?

Митрополит був прихильником з’єднання Церков. Однак його візія була не типовою для того часу, недарма його називають провісником екуменізму [7]. Коли більшість католицьких богословів з’єднання Церков вбачали лише в наверненні православних на католицизм і підпорядкуванні їх Римському престолу. Позиція ж митрополита була іншою. Він вважав, що з’єднання Церков потрібне, але не через навернення православних на католицизм, а через діалог із збереженням усіх православних звичаїв. Доброю моделлю митрополит вважав Берестейську унію та спроби митрополита Рутського для об’єднання православних й уніатів (греко-католиків). Не треба і неможна вимагати від православних зречення та відмови від всіх звичаїв та вірувань. Адже, на думку митрополита Андрея, з’єднання Церков – це двосторонній процес. Тому зі сторони Католицької Церкви теж мусить бути певне вирозуміння та поцінування цінностей і багатства православної традиції. Андрей Шептицький вважав, що унія – це не підпорядкування однієї Церкви іншій, а радше синтез-сопричастя і діалог між Сходом та Заходом.

Розмовляв Назарій ПЕТРІВ


---

[1] Польська Республіка (пол. – Rzeczpospolita Polska), також Друга Річпосполита (пол.– II Rzeczpospolita) – Польська держава, створена 1918 р. Державною мовою була польська, валютою – польська марка, а від 1924 р.польський злотий. Остаточні кордони проголошеної Польської Республіки, або Другої Речіпосполитої, які визнала Ліга Націй, склалися в 1923 р.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти на Паризькій мирній конференції визначила східний кордон Польщі по т. зв. «лінії Керзона», за якою залишилися етнічні українські землі: Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина. Умовна «лінія Керзона» проходила через Гродно–Ялівку–НемирівБерестяДорогуськУстилуг, на схід від Грубешова, через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат, і мала становити не лише східний кордон Польщі, але й кордон між Польщею та Україною. На сході кордони охоплювали території Західної України й Західної Білорусі, а також Віленську обл., захоплену 1920 р. у Литви. Див.: Norman Davies. God's Playground. – Columbia University Press, 2005. – Р. 290–299. Zieliński H. Historia Polski 1914–1939. – Wrocław, 1985. – S. 120–126.

[2] З Поділом Речі Посполитої в 1772 р. Галицькі землі опинилися у складі Австро-угорської імперії. Подібна доля спіткала й єпархії ГКЦ. Перемишльська, Львівська (990 парафій), частина Галицької єпархій (загалом – 3 432 парафії), опинились у складі Австрійської, а згодом – Австро-Угорської імперії (1864).

У1774 р. імператриця Марія-Терезія змінила назву Церкви з «унійної» на «греко-католицьку», що зберігається й до сьогодні. Греко-католицьких священиків зрівняно в правах із римо-католицькими, а їхні сини одержали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія-Терезія заснувала «Барбареум» – першу греко-католицьку духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 р. – Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові.

У 1808 р. у Львові створено греко-католицьку Галицьку митрополію. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. Головна Руська Рада, створена в 1848 р. у Львові й очолювана єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький, 1860–1863), висунула австрійському уряду вимогу про автономію для Східної Галичини.

У 1868 р. деякі греко-католицькі священики були засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях. Див.: Ерусалимский А. Внешняя политика и дипломатя германского империализма в конце XIX века. – Москва, 1948. Трайнин И. П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. – Иркуцк, 1947. Осечинський Б. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. – Львів, 1954. – С. 201–221. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів. – С. 345–390.

[3] Українсько-польська війна (пол. Wojna polsko-ukraińska) – збройний конфлікт між Польщею і Західноукраїнською Народною Республікою на території Галичини, що вилився в масштабні бойові дії з 1 листопада 1918 р. по17 липня 1919 р. Війна велася в умовах політичної нестабільності, спричиненої розпадом Австро-Угорщини, Російської імперії і громадянською війною в Росії. Довідник з історії України: у 3 т. / Укл. Пдкова І., Щуст Р. – Львів, 2001. – http://unknownwar.info/-_582/

[4] Конкордат 1925 р. – угода між урядом Польської Республіки та Ватиканом (Апостольським престолом), в якій було врегульоване державно-правове становище Католицької та Греко-Католицької Церков країни, зокрема на анексованих етнічних українських землях Холмщини та Підляшшя. Документ був підписаний 10 лютого 1925 р. та затверджений 25 квітня 1925 р., ратифікований способом обміну документами 2 червня 1925 р. за підписом нунція Л. Лаурі та представників уряду Другої Речіпосполитої. Набув чинності 3 серпня 1925 р.

Внаслідок укладення Конкордату митрополит Андрей Шептицький був змушений присягнути на лояльність Польській державі під час відповідних урочистостей, які розпочалися 8 вересня 1925 р. святковою Літургією в кафедральному соборі Св. Івана Хрестителя у Варшаві за участю усіх католицьких єпископів Польщі.

Додатковий договір до Конкордату 1925 р. був укладений 20 червня 1938 р. Відповідно до нього Ватикан за 2,5 млн зл. відмовився від своїх прав на церковні землі, церкви та каплиці, захоплені свого часу Росією, які перед скасуванням унії були власністю ГКЦ. Зокрема йшлося про передачу державі 2800 га української церковної землі. Додатковий договір підписали нунцій Філіпп Кортез і міністр Ю. Бек.

Під час обговорення угоди на засіданні Сeйму протест проти укладення такої угоди висловили тільки українські посли греко-католики та православні. Договір було ратифіковано за рішенням польської більшості. Проти додаткового договору виступали, зокрема, Степан Скрипник, д-р Остап Луцький, д-р Степан Баран. Деякі священики, зокрема із Сарн, були змушені переховуватися від переслідувань.

Понад 100 православних церков Холмщини та Підляшшя (зокрема в Щебрешині (1184), кафедральна в Білій Підляській (1582), Замості (1589)) були зруйновані влітку (червень–липень) 1938 р. тодішньою польською владою після набуття чинності додаткового договору 1938 р. до Конкордату 1925 р. Пилипів І. Правовий статус Греко-Католицької Церкви в Другій Речіпосполитій (1925–1939). – С.153–163.

[5] 6 жовтня 1929 р. відбулося урочисте відкриття Греко-католицької богословської академії у Львові. Першим ректором призначено о. д-ра Йосифа Сліпого. Об'єднавши довкола себе провідні кола західноукраїнської інтелігенції, Академія відразу ж стала центром богословських і філософських наук. На теренах тодішньої Польщі це був єдиний вищий український навчальний заклад. За 10 років існування Академія значно розрослась: відкрились нові факультети, кафедри, професорський склад збільшився до 40 осіб, розвинулась видавнича справа, сформувалася бібліотека. Наприкінці 1931 року в Академії було створено музей, який очолив д-р Михайло Драґан. Від самого заснування Богословська Академія намагалася впроваджувати східні перспективи, проводити інкультурацію богослов'я, хоча межі для подібних ініціатив у Католицькій Церкві, включно аж до II Ватиканського Собору, були доволі вузькі. Див. Український Католицький Університет. Історія. http://ucu.edu.ua/about/history/

[6] Основним завданням заснованого закладу (ЛБА) була підготовка майбутніх священиків. На думку Й. Сліпого, в академії повинні викладатися богословські та загальні дисципліни. Він зазначав: Академія має підготувати студентів до самостійної наукової праці, виробити погляди і поглибити знання в окремих ділянках. На момент заснування в Богословській академії існували філософський та теологічний факультети. Головна проблема навчального закладу полягала у відсутності педагогічних працівників. У цей час в академії працювали лише три професори. В частини викладачів не було вищої фахової освіти. Поступово вище зазначені проблеми вирішалися. Протягом 1929–1930-х рр. в академії викладало вже 26 професорів. З них 11 — на філософському та 15 — на богословському факультетах. Завдяки клопотанням Й. Сліпого в ака- демії започатковано наукові семінари та чисельні гуртки. Зокрема на філософському фа- культеті викладалися дисципліни з історії слов’янської мови, історії Близького Сходу, мистецтва та інші. Один з перших семінарів, який очолював М. Чубатий, присвячено історії церкви. Його слухачами були студенти другого та п’ятого курсів академії. Для того щоб вступити на іс- торичний семінар, необхідно було скласти іспит з методики наукової праці. Завдання кожного студента полягало в опрацюванні монографії з історії церкви. Результати своєї роботи вони представляли у вигляді рефератів, які обговорювалися на засіданнях секції. Починаючи з 1930 р. пріоритетним у середовищі дослідників стало вивчення церковного права. Вказана навчальна дисципліна викладалася для студентів 4–5 курсів. Її викладачі ставили високі вимоги до слухачів. Дослідивши певні питання, вони повинні були у своїй роботі виклада ти не лише думку авторів, але й давати власну оцінку подіям. Поряд з науковими семінарами керівництво академії заснувало окремі кооперативи та товариства. 26 жовтня 1926 р. під керівництвом Й. Сліпого відбулися установчі збори та відкриття кооперативу «Визволення». На першому засіданні був розроблений його статут. У ньому зазначалося, що головною метою кооперативу є ознайомлення студентів семінарії з майбутньою її громадською працею. Незабаром заснована організація розгорнула активну діяльність. У 1931 р. в академії для студен-тів впроваджено навчальний курс з основ кооперації. Його програма складалася з теоретичної та практичної частин. Лекції з заснованого навчального предмета викладали Ю. Павликовський, М. Капуста, І. Мартюк та інші. Крім викладацької роботи, діячі коопера- тиву займалися видавничою діяльністю і публікували значну кількість наукових праць. Чільне місце серед них посідали роботи: М. Конрада «Історія філософії», «Обряди», Л. Глинки «Супруже право» і «Фундаментальна догматика» та багато інших.  Ходак І. Внесок митрополита Йосифа Сліпого у розвиток богословської освіти  у 20-30-х рр. ХХ. http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/32074/07-Khodak.pdf?sequence=1

[7] Однією із ідей, якою палав митрополит і якій присвятив усе своє життя, було бажання єдности Української Церкви. Митрополит розробив, а тоді невтомно і послідовно втілював свою унійну програму.

Черпаючи з повчань східних отців, спираючись на спадщину своїх попередників: І. Потія, Й. Кунцевича, Й. В. Рутського, М. Рогози, П. Могили, Й. Борецького та багатьох інших поборників єдности, митрополит Андрей конкретизував поняття екуменізму, поставивши питання: як можна бути східним і водночас католиком? Шукаючи відповіді, кир Андрей критично аналізує ті наслідки Берестейської унії, які виникли з її неправильного розуміння. Одним із таких негативних наслідків він називає відчуження греко-католиків від східних джерел та підлягання латинізаційним впливам як в обряді, так і в богословії та канонічному праві. Тому, для просування до церковної єдности, потрібно повернутися до традиції XVII століття, спільної для греко-католиків і православних перед конфесійним поділом між ними.
Ще задовго до подій II Ватиканського Собору, митрополит Андрей у своїй концепції поєднання Церков показував такі шляхи і способи поєднання, котрі після Собору стали офіційним екуменічним вченням Вселенської Церкви. Церква в баченні Шептицького – це невидимо-видима, божественно-людська реальність, очолена Христом невидимо і Римським Архиєреєм видимо. Кроки до з’єднання з боку греко-католиків – у поверненні до спільних джерел доби нерозділеної Київської Церкви. ІІ Ватиканський Собор також вбачав роль східних католиків в екуменічному русі в їх поверненні до автентичної східної традиції християнства. Див.  Нагина Василь, ««Український екуменізм » у навчанні митрополита Андрея Шептицького у книзі «Церква і церковна єдність». Магістерська робота. http://dds.edu.ua/en/publications/publications/diploma-dissertations/2007/339-nahyna.html


Доктор Андрій Сороковський – юрист та історик. Захистив докторську дисертацію з Історії Церкви  в Гарвардському університеті, яку присвятив вивченню історії Греко-Католицької Церкви у міжвоєнні десятиліття (1918-1939 рр.) Протягом 1984-87 рр. був співробітником Кестон коледжу (Keston College) в Англії, де досліджував питання релігійної свободи в комуністичних країнах. У 1989-90 працював директором департаменту досліджень і документації в Римі в канцелярії Блаженішого Мирослава Івана кардинала Любачівського, який займався перенесенням справ УГКЦ з Риму до України у 1991 році. Працював відповідальним редактором наукового журналу «Harvard Ukrainian Studies» у 1993-97 рр. Згодом був науковим співробітником Міністерства юстиції США, секції навколишнього середовища та відділу природніх ресурсів в Вашингтоні. Автор багатьох наукових статей, а також редактор збірника з історії Українського патріархального руху (Свічадо, 2009). Володіє англійською, українською, російською, польською, французькою, італійською та іспанською мовами. 5 жовтня 2013 року обраний головою Українського патріархального товариства в США та головою редакційної ради журналу «Патріярхат». На запрошення кафедри Історії Церкви Українського Католицького Університету, прибув до Львова, де впродовж майже трьох місяців викладав Історію Церкви для студентів Філософсько-богословського факультету.

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     інтерв’ю      Шептицький      історія
( 1652 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 Однодумець 05.02.2016 08:56
Щодо цієї ж теми див. також, зокрема, і цю статтю:
http://kyrios.org.ua/literature/articles/20107-divni-apostoli-j-proroki-velichi-i-slavi-ii-erusalima.html
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити