"Завдання Церкви – свідчити Істину, і цього намагалися дотримуватися священики на Майдані", – о. Василь Рудейко Друк

rudeyko.jpgБуквально кілька місяців тому український народ пережив шокуючі події: зраду Президента національних інтересів, спалах всенародного повстання під назвою «Євромайдан», трагічну смерть Небесної сотні… А коли ситуація у країні більш-менш стабілізувалася, на Україну обрушилася нова біда – окупація російськими військами Криму та відкриті загарбницькі дії Російської Федерації щодо української території… З перспективи часу про Майдан, роль Церкви на Майдані, особливості душпастирської праці, про екуменічне чудо Майдану та кримське питання ми розмовлятимемо з о. Василем Рудейком – доктором богослов’я, викладачем кафедри богослов'я Українського католицького університету, душпастирем Майдану.

- Почнімо з того, якою є соціальна місія Церкви в загальному і де священик повинен бути як душпастир, а де йому негоже бути?

– Під соціальною місією Церкви я розумію проповідь Євангелія, тобто проповідь Євангелія обов’язково є соціальною. Не буває «ідеальної» проповіді Євангелія. Євангеліє не проповідує ідеали для людини. Євангеліє проповідує Особу, яка допомагає іншому. І найбільша ідея чи ідеальна ідея, скажімо так, Євангелія, полягає в тому, що Бог стає людиною, щоб їй допомогти вилізти з тої проблеми, в яку вона залізла. Це і є соціальна місія Церкви – йти за Євангелієм Христа, ставати подібним до людини, яка має певну проблему, і намагатися їй допомогти.

Тому не існує місця, куди б Церква не мала би йти. Як і для Христа не існувало. Церква не є нічим іншим, як Тілом Христовим – Його «руками», «ногами». У тому також полягає соціальна місія Церкви – бути справжнім Тілом Христовим. Не Тілом у монстранції, чи не тільки Тілом у монстранції, яке показують, але реальним «тілом», яке ходить; яке бруднить ноги, які потім треба помити (як і Христос мусів помити ноги); яке інколи робить непопулярні речі (наприклад, у суботу грішить, так би мовити, задля того, щоб когось спасти); яке приймає непопулярні рішення (наприклад, закликати грішницю на розмову). Не існує таких місць, куди Христос не сходить: Він зійшов у глибини підземні, в найглибші глибини підземні. У Велику Суботу на Літургії багаторазово співаємо, що Христос зійшов у найглибші глибини землі, щоб із тих найглибших глибин витягнути назовні і спасти людину. У цьому місія Церкви, в цьому завдання кожного священика. І не тільки священика, бо Церква – це не тільки священики, але й кожної людини, яка називає себе християнином, одержала таїнство хрещення і хоче активно працювати як тіло Христове. Вона не має соромитися нічого, не існує таких місць, про яке християнин може сказати: «Туди я не піду, бо я християнин». Це не може бути оправданням. Якщо там мене потребують як християнина, якщо там я можу проповідувати Євангеліє, якщо там можу допомогти людині, яка потребує моєї допомоги, я туди піду і буду там працювати – це завдання і місія Церкви.

– Чому Церква, в широкому значенні, вийшла на Майдан і якою вона там бачила свою місію?

– Це дуже складне запитання і відповідь на нього не може бути однозначною, бо все буде залежати від того, що ви маєте на увазі під терміном «Церква». Якщо запитаєте, чому Церква як вірні туди вийшла (бо там була присутня Церква звичайних вірних, які ходять до храму в неділю, раз у рік причащаються тощо), то це буде одна відповідь. Якщо запитаєте, чому вийшла Церква, яку було видно, наприклад, священик у підряснику, з хрестом, у камілавці чи в ковпаку, чи єпископи на сцені, які моляться, то це буде зовсім інша відповідь. Але вона зводитиметься більше-менше до одного: Церква вийшла, бо побачила несправедливість і проти тієї несправедливості вирішила виступити відкрито – як звичайні вірні, які поводилися нецерковно, тобто не виходили і не кричали: «Ми, християни, проти Януковича!». Вийшла Церква, ведена Святим Духом. Ті люди, які прийшли на майдан, були ведені Святим Духом. Більшості з них не торкнулося зло безпосередньо – Янукович як зло чи подібне. Це дух правди виступив проти духа брехні. Янукович збрехав народові. На найвищому рівні він запевнив, що буде от такий вектор зовнішньої політики і життя людей, і потім від цього дуже несподівано відмовився, і тому з’явився спротив.

Але видимо – з молитвами і всім тим, що ми ототожнюємо з Церквою, з чітким християнським обличчям – Церква з’явилася на майдані після побиття студентів 30 листопада. Бо це вже був не політичний спротив, а моральний: «Не можна бити людей!». І від початку, коли журналісти запитували священиків: «Чому ви тут, на майдані?», можливо, хтось був тут і з інших причин, але більшість усвідомлювала, що те, що тут відбувається, – це вже не політичне дійство, з того моменту – це моральне дійство. Відбувся злочин проти християнської і загальнолюдської моралі – невинну людину побили, і Церква вийшла, щоби сказати: «Ні, так не може бути, бо це переступ заповіді “Не вбий” – і крапка».

– А чим відрізнялася місія Української Греко-Католицької Церкви від місії інших Церков на Майдані?

– Абсолютно нічим. Місія Греко-Католицької Церкви полягала в тому, що греко-католицькі священики абсолютно так само, як і інші священики, були там і допомагали одні одним із душпастирством людей, – і все. А були й такі моменти, коли ми йшли туди, де душпастирство не було передбачене, наприклад, на Антимайдан. Але священики Греко-Католицької Церкви й українських Православних Церков йшли туди, розмовляли з людьми, тобто виконували завдання християнської Церкви. Воно полягає в тому, щоби з людьми розмовляти, звіщати їм Євангеліє, говорити про Божу любов, підтримувати їх в їхньому прагненні добра і справедливості – це і є завдання Церкви.

– А чи був представлений Московський Патріархат?

– Так. Не настільки видимо, можливо, як інші Церкви, але вони там були. Вони разом зі всіма молилися, не були якби вороже налаштованими чи щось подібне. Вороже налаштовані залишилися вдома, і з дому через соціальні мережі намагалися висловити своє незадоволення всім тим, що відбувається. Але на майдані були священики: інколи вдягнені як священики, інколи у світському одязі.

Дуже видимою була присутність УПЦ МП у дні протистояння на Грушевського. Тоді там було декілька монахів з одного з їхніх монастирів, які вийшли і стали практично «живою стіною», «іконою дволичною» – молилися в один бік до протестувальників, тоді в інший – до тих, які були агресорами. Є чимало фотографій і відеороликів в інтернеті, які показують монахів Московської Патріархії, котрі там стояли і намагалися стримати спротив з обох боків.

Як я вже казав у багатьох інтерв’ю, Церква на Майдані не була «за» чи «проти» Майдану. Вона була чинником свідчення істини, своєрідним видом стовпництва. Вона була готова розмовляти з обома сторонами. Були випадки, коли на Майдані чинилася неправда і священики не підтримували цього. Наприклад, коли самооборона чи хтось над кимось знущався чи хотів познущатися, і священики супроводжували полонених, щоб розлючений натовп їх не розірвав. Зокрема в інтернеті можна побачити дуже промовисті дискусії отця Михайла Димида з представниками Майдану, які хотіли вчинити самосуд над затриманими «тітушками»... Завдання Церкви – не ставати на якийсь політичний бік. Її завдання – свідчити Істину, і цього намагалися дотримуватися священики на Майдані.

– Якщо говорити про дух Майдану, про дух роботи Церкви на Майдані, то чи відчувалася там вселенська єдність в екуменічному плані, тобто, чи священики різних конфесій якось співпрацювали між собою, допомагали один одному, чи все-таки відсторонювалися, кожен лишався при своєму?

– Майдан став своєрідним екуменічним чудом, бо практично від початку там були представники різних конфесій, навіть таких, про які я вперше там почув. Є, виявляється, Українська Православна Апостольська Церква в Україні! З єпископом Ведмиденком я не зустрічався особисто, але дуже багато комунікував через інтернет – виявляється він належить до цієї Церкви! Священики дуже гарно між собою спілкувалися. Я вважаю, що на рівні священиків екуменічних проблем не існує. Екуменічні проблеми – це проблеми богословствування, проблеми капітуляції богословів перед об’єднавчими чинниками. Воно звучить дуже негарно з моїх вуст, бо я також богослов, але на Майдані я відчув, що на рівні служіння людям, на рівні відчуття, що ти як священик – служитель Христовий віддаєш себе на Його служіння, абсолютно не існує ніяких різниць. Людям на Майдані було все одно, до якої конфесії ти належиш. Мене лише двічі чи тричі запитали, до якої конфесії я належу. Питання, які людей там цікавили, були екзистенційними, тобто вони хотіли знати про Христа, про Бога. Їх не цікавило, як проповідують Христа в Українській Греко-Католицькій Церкві. Вони хотіли побачити Христа не греко-католицького чи православного Київського Патріархату, а Євангельського! І це я називаю чудом Майдану.

На Майдані відбувалися екуменічні богослужіння: я, наприклад, був на освяченні Йорданської води, зі мною було ще дуже багато різних священиків із різних Церков. Всі разом ми освячували цю воду, кропили нею намети, де люди жили. На Майдані було автентично екуменічне богослужіння чи «христослужіння», тобто служіння Христові, яке перейшло будь-які бар’єри конфесійності. На Майдані не було видно греко-католицького або православного обличчя. До всіх нас зверталися як до отців: отець Василь, отець Тарас тощо. Решта все залишалося поза межами дискусій. І зараз важливо цей екуменічний дух не загубити, не повернутися знову в якісь богословські нюанси чи подібне, а намагатися зрозуміти, що єдність молитви «Отче наш» і «Богородице, Діво» на Майдані зробила свою справу – ми перемогли, перемогли передовсім духовно. Перемогли завдяки тому, що маса людей стояла і молилася, молилася щогодини, і цією молитвою збуджувала свою віру і довір’я до Христа – це, я вважаю, найважливіше досягнення Майдану. Все решта налагодиться само собою. Це відновлення у Святому Дусі, у Христі, яке відбулося на Майдані, було можливим тільки завдяки тому, що священики були відкритими, не було примусу чи настанов, що ось зараз поділимо людей на три частини… Було декілька молитовних наметів, греко-католицький – найбільший, і якось само собою це означало, що він буде собором Майдану, скажімо так, і там відбуватимуться всі богослужіння – це, я вважаю, прекрасний досвід. Я не брав у них участі, бо переважно заступав на нічну молитовну варту, коли євхаристійні Богослужіння не відправлялися, але є свідчення, що навіть вони були екуменічними.

– А між собою про що говорили священнослужителі?

– Про різні речі. Інколи про богословські… З отцями Київського Патріархату розмовляв про особливості літургійної традиції... Ніколи ми не говорили про питання філіокве або примат Папи Римського, чи щось подібне – це питання, які насправді ані їх не цікавили, ані мене.

– А як щодо внутрішньої згуртованості, злагодженості в роботі УГКЦ на різних рівнях, чи була якась координація?

– На початках – ні. Ближче до кінця все більше-менше почало координуватися. Владики почали заохочувати священиків брати участь у тому. Але в більшості випадків, як і в моєму, це були особисті ініціативи, як і весь Майдан був сукупністю особистих ініціатив, на які хтось за покликом серця відкликався: треба шини – привезли шини, треба помолитися «Отче наш» – помолилися «Отче наш», треба посповідати – посповідали… Але щоб такого якогось координування, мені здається, там не було. Денні молитви координувалися, бо священики чергувалися. Звичайно, що все відбувалося з благословення єпископату, тобто ніхто там не власнодіяв, але дуже чіткої структуризації не було.

Інше питання, наприклад, що київські храми відкликнулися на потреби протестувальників: у нашому соборі Воскресіння підвальні приміщення були відкриті для того, щоб там можна було ночувати; церква отців василіан на Львівській площі була відкрита; собор Святого Михаїла Київського Патріархату був відкритий; римо-католицький собор Олександра слугував практично лічницею – там на лавках хворі лежали і лікувалися… Тобто така співпраця була самозрозумілою…

Я взагалі трактую Майдан як своєрідний Страсний тиждень у літургійному колі української історії. Тобто ми там пережили дуже серйозне потрясіння, з яким нам ще треба буде працювати і справлятися. Зараз головне включити весь цей вибух позитивної енергії в щоденне життя, не перетворюючи в щорічне святкування, але розкладаючи його якось по фазах нашого щоденного життя, – це дуже важливо. Дуже важливо, щоб ми помалу почали це осмислювати. Нам зараз важко думати, бо ще не встиг закінчитися Майдан, а вже почалися загарбницькі дії іншої країни щодо наших територій, і часу осмислювати те все, що відбулося, немає… Зараз є багато емоцій і криків, які повинні вщухнути, і має початися систематичне як богословське, так і культурологічне осмислення цих всіх подій. І мають з’явитися в нас також моделі на подальші дії.

– Розкажіть, будь ласка, про специфіку Вашої праці на Майдані: які стояли виклики і чим робота на Майдані відрізнялася від повсякденної?

– Мені складно на це відповідати, бо я тільки рік із копійками як рукоположений на священика і ще не дуже для себе зрозумів, що означає щоденна священича праця, – і тут вже треба було їхати на Майдан. Але мені здається, що якихось особливостей праці не було, тобто я свою нішу праці як священик на Майдані визначив нічними вартами. Нічна варта з’явилася, якщо я не помиляюся, після 10 грудня – тоді, коли була спроба розгону Майдану. Що це означало? Це означало, що з 12 ночі до 8 ранку щогодини священики приходили на сцену і разом зі всіма тими, хто був на Майдані, співали гімн України, молилися «Отче наш» і «Богородице Діво» і говорили коротке слово-заохочення. Це практично те, чим я щоночі займався. Зранку о 8 я йшов поспати, помитися, подивитися новини в інтернеті, а на ніч приходив і щогодини ми виходили на цю коротку молитву. У міжчасі (між молитвами) ходили як священики по майдані і розмовляли з людьми, бо ніч, на відміну від дня на Майдані, була спокійнішою. Тобто вдень щось відбувалося (якісь походи), а вночі було багато людей: деякі спали у наметах, а деякі не спали, стояли на Майдані і були відкритими до розмови, самі підходили, дуже часто сповідалися.

Я хотів також наголосити, говорять ніби в сотнях самооборони такі безбожники – це абсолютно неправда! Дуже багато разів при зміні черги на якихось позиціях на барикадах самооборонці підходили до нас, брали благословення, просили помолитися за них, приходили в церкву (в молитовний намет), дуже часто молилися разом із нами. Я вважаю, що цей Майдан переміг тому, що люди не просто боролися за ідеали, але залучали до боротьби Христа, віру і Бога. Перемога була неминучою, бо якщо мільйон людей кричить до Господа – Господь мусить їх вислухати.

– Ви вже згадували про те, що священики Московського Патріархату ставали між міліцією, беркутівцями і народом. Як Ви думаєте, на що вони були готові? Будь-коли могла початися атака як з одного боку, так і з іншого. Вони усвідомлювали це? Чи це був шоковий стан?

– Насправді ніхто там нічого не усвідомлював. Я пам’ятаю, коли 19 січня почалися протистояння вже зі світло-шумовими гранатами на Грушевського, ніхто не думав про те, що це небезпечно. Я там ходив у перших рядах, мене показали по телевізору – вдома всі за серце зловилися: «Ти що там робиш? Там стріляють!». З екрану телевізора набагато страшніше все виглядало, ніж було насправді. Та й зовсім іншим є відчуття, коли ти спостерігаєш і бачиш дуже велику картинку, і коли бачиш свій обмежений простір. Звичайно, було небезпечно, але якось про це не думалося. Думаю, що з боку тих священиків Московської Патріархії, які там стояли, і не тільки їх, бо там були і протестанти, які молилися і клякали (є багато таких гарних фото, що хтось з іконою лежить перед беркутівцями, чи в інший бік молиться, бо злоба була з обох боків присутня)… Можливо, в тому також полягає свідчення Христа, що, незважаючи на небезпеку, ти всіма силами та можливостями, які маєш на той момент, намагаєшся протистояти. І Господь допомагає!

– А чи була змога поспілкуватися з міліцією, силовиками, тими ж тітушками?

– З тітушками важче, бо вони дуже агресивні, але з міліціонерами була можливість поспілкуватися: як із тими, які були пасивними – стояли і відгороджували якісь адміністративні будівлі, так і з тими, які агресивно поводилися. Ми, священики, використовували можливості підходити і розмовляти з ними. Насправді дуже різні враження від розмов, їх неможливо однозначно схарактеризувати, але відчувалася неготовність відступати, неготовність признати, що люди, які стояли на Майдані, вийшли боротися за свої права, які їм належать, – це загальне відчуття. Особовому складові не дозволяли розмовляти, тобто рядовим солдатам. Розмовляли старші по чину. Вони були свято переконані, що роблять свою роботу – захищають владу.

– Від кого? Від власного народу?

– Ну, від власного народу – це важко сказати…

– …тобто…

– Вони були переконані, що там стоять екстремісти, які прийшли для того, щоби зробити переворот. Те, що ми зараз чуємо з Росії, те, що нам закидають, – абсолютно те саме вони говорили. Був випадок, коли хтось із протестувальників запитав: «Кого ви тут захищаєте?», і вони сказали: «Ми захищаємо тих, кого ви вибрали». І сьогодні, перед виборами, ми повинні дуже добре задуматися над цим – ми знову виберемо людей, і будуть силовики, які їх захищатимуть.

А вони відсторонюються від свого вибору, тобто вони їх не вибирали?

– Вони також когось вибирали, але тут вони мають завдання охороняти і вони охороняють – і все. «Є установка – і ми тої установки дотримуємося». «В нас є закон, і за законом він повинен померти» – так говорили про Христа юдеї. І вони так там поводилися…

Тобто вони не розуміли, що люди стоять за правду, за справедливість?

– Я не можу сказати, розуміли чи не розуміли. Але відповідь їх була дуже однозначною і чіткою: «Там – екстремісти, а там – влада. Екстремісти хочуть зміни влади. Як так?!».

Був час, коли забороняли богословя з трибуни Майдану. Як Ви думаєте, яка причина цього і для чого це робилося?

– Служби забороняли – так, бо сцена не призначена для служб, на мою думку. Був молитовний намет, і там можна було хоч нон-стоп відправляти служби – ніхто не мав ніяких претензій (крім Міністерства культури раз). На сцені також були богослужіння, наприклад, о 12 і 8 ранку. А сцена використовувалася для іншого – для організаційних моментів. Але після кожної молитви, як я вже сказав, протягом ночі можна собі було вийти і прочитати уривок Святого Письма, сказати коротку проповідь. Не можна перетворювати Майдан у великий храм, де священики нон-стопно когось євангелізують. Ця модель євангелізації була, тобто священик повинен був підготувати на 2-3 хвилин слово про істину, Христа, правильний шлях для дороги праведності. Ми намагалися це робити, наскільки було в наших силах і наскільки Дух Святий кожному давав. Не було заборони богослов’я з Майдану – були часові обмеження.

– Ви були на Майдані, чули постріли, бачили, як проливається кров, дивилися у вічі смерті. Якими були Ваші відчуття, пориви як людини і як священика?

– Я молився – це завжди був перший порив. Більше нічого не залишалося. Якщо б не молився, то можна було настільки всім перейнятися, що могли би бути і проблеми, психічні, бо на дуже маленькому периметрі відбулося дуже багато смертей, особливо 19 і 20 лютого. Побиття і каліцтва – це завжди неприємно, але ми, священики, розуміли, що зараз найбільша допомога – це молитися самим і закликати людей до молитви, Господнім словом підтримувати їх у боротьбі за істину. Я для себе інших можливостей не бачив. Дуже важливо було бути з людьми, які відчували душевні негаразди, зазнавали каліцтв, молитися за тих, які померли… Основна потіха в таких випадках – молитва, і було дуже сильне відчуття того, що вона направду зцілює.

Зараз Майдан у Києві стих і вся увага прикута до Криму. Перший блок питань із цього приводу: Майдан після себе залишив дуже багато малих архітектурних форм. Яка їх подальша доля?

– Я не знаю, що з ними буде. У будь-якому випадку, думаю, що майдан Незалежності має бути перебудований, охоплюючи пам’ять про події, які там відбулися. Також там мусить бути місце для молитви, бо на жодному майдані і на жодній революції молитва не відіграла такої важливої ролі, як на цьому. І не тільки тому, що припхалися священики і просунули свої молитовні практики – відчуття самих людей необхідності й дієвості молитви на цьому Майдані було настільки великим і важливим, що оминути це – означало би сказати не все про цей Майдан.

– Хто має займатися питанням упорядкування Майдану?

– Напевно, влада Києва. Наскільки мені відомо, Майдан досі не розійшовся.

Там досі перебувають душпастирі?

– Так.

– А яка їхня роль там сьогодні?

– Можливо, важливіша, ніж раніше, бо є багато людей, які не можуть впоратися з духовними і душевними травмами, відмовляються поїхати додому. З такими людьми треба працювати дуже інтенсивно.

– Тобто вони вважають, що місія Майдану ще не закінчилася?

– Однозначно. Багато з них відчуваються зрадженими теперішньою владою. Вважають, що попре те, що зараз відбувається у Криму, поки не будуть виконані вимоги (наприклад, повної асоціації, люстрації, виборів президента), Майдан нема права розходитися.

Це … трохи довгий процес. Вони збираються стояти рік, два?

– Для того туди і їдуть священики. Блаженніший Святослав разом із Синодом Єпископів закликав єпархіальні структури підготувати священиків для роботи з людьми, які були на Майдані. Наприклад, у Львівській архиєпархії є координатор – о. Ростислав Пендюк, який допомагає священикам, котрі хочуть поїхати на Майдан: розповідає, як добратися, як взагалі з людьми починати розмову тощо, бо це непросто. Там сидять сотники самооборони, які втратили своїх солдат і в певному сенсі звинувачують себе в тому. Є люди, які побачили смерть біля себе – ніхто до того не був готовий.

– Другий блок запитань: чому на кримське питання Церква, так би мовити, мовчить? Якою може бути її роль, які практичні кроки вона може зробити в цьому питанні?

– По-перше, Церква, не мовчить. Є заяви Церков, зокрема Української Православної Церкви Московського Патріархату до патріарха Кирила від початків окупації росіянами Криму з проханнями і вимогами вплинути і дуже чітко засудити ці речі. Наш патріарх Святослав разом зі Синодом Єпископів говорить про неможливість такої узурпації і захоплення чужої території. Патріарх Філарет зібрав понад півмільйона гривень на армію у своїх церквах. Тобто не можна казати, що Церкви не реагують на ситуацію у Криму. Інше питання: що з тим робити? Що робити з частиною України, яка була занедбана як українська територія, в якій 20 років культивувався її особливий, унікальний статус, і люди виховувались на цьому унікальному статусі. Вони собі уявили, наприклад, що можуть існувати не як частина України, а як частина Росії... Відсутність внутрішнього спротиву у Криму, крім кримських татар, наприклад, серед цього населення дуже низька... Хтось говорить, що 32 % проголосувало. Але якщо подивитися по кількості населення, то все-таки понад 60 % – це або етнічні росіяни, або дуже прихильні до Росії люди, які компактно проживають на кримських територіях. Це зовсім нова для нас ситуація, тому мені зараз дуже складно говорити чи про душпастирство у Криму, чи про реакції, які Церква має зробити. Там, де-факто, захоплена озброєними людьми територія.

– Душпастирів туди не впускають?

– Душпастирів не просто не пускають – були спроби викрадання. Я зараз не знаю, якою повинна бути політика Церкви щодо цього.

– А душпастирі, які там служили, вони там залишаються чи вже покинули територію?

– Деякі залишаються, деякі покинули.

– Тобто це вільний вибір?

– Звичайно. Родини точно покинули територію, а що стосується самих душпастирів – тут різні ситуації. Як я вже сказав, одного нашого греко-католицького священика викрадали, погрожували життю і так далі.

А вони відчувають підтримку материкової України, ви з ними комунікуєте, спілкуєтесь, допомагаєте їм чимось?

– Звичайно, вони ж належать до наших церковних структур. Через єпископів комунікується і на особистому рівні – є друзі, з якими підтримуємо стосунки.

– І що вони розповідають про теперішню ситуацію?

– Я особисто з ними досі не зустрічався. Але з тих заяв, які пролунали, виглядає, що насправді їхньому життю, життю їхніх родин загрожує серйозна небезпека – їх можуть просто знищити фізично.

Я недавно спілкувалася зі знайомою з Криму, вона каже: «Ми відчуваємо, що Україна нас покинула». Вони не знають, що робити, відчувають колосальний тиск, грошей зняти не можуть, ніби у вакуумі перебувають – люди покинуті самі на себе.

– Це унікальна ситуація, в яку потрапила Україна і до якої не була готова, бо вже змінилося два покоління відтоді, як Крим став українським. Ніколи не було претензій щодо цієї території від сусідньої країни. Тут я не знаю, якою буде політика України, бо не входжу в Раду національної безпеки й оборони України, але все мусить вирішитись сучасними методами. Дуже добре, що світ підтримує Україну – фінансово і впровадженням санкцій, дуже добре, що світ і Україна не визнають переходу Криму в Російську Федерацію, а називають це дуже чітко – «окупацією Криму». Далі стоїть питання щодо впровадження війни. Також дуже важливо, кого підтримає кримське населення, коли Україна де-факто піде визволяти свою територію від окупації: чи російську армію і воюватиме проти українців, чи навпаки. Звичайно, можна засуджувати дії сучасної влади в цьому питанні, або ні – я не компетентний, щоби про це серйозно говорити. Проте всі українські Церкви одностайні щодо того, що Крим – це українська територія, і те, що робить Російська Федерація – окупація чужої землі – гріх проти всіх заповідей Божих.

– Майдан–Церква–суспільство: які зміни у сприйнятті один одного, що позитивного та негативного? Що далі?

– Я вже сказав на початку, що ще навіть не намагався що-небудь оцінювати... Але Майдан мусить добитися легітимізації, тобто він повинен бути десь якось прописаний в Конституції: мусять бути прописані механізми звільнення від узурпації влади, дострокових перевиборів президента, дострокових перевиборів парламенту тощо на вимогу народу. Якщо Конституція гарантує людям, що джерело будь-якої влади в Україні – це народ, то треба знати, яким є механізм боротьби з обраною владою, яка, де-факто, зрадила свій народ. На мою думку, Майдан довів, що є одним із них – це коли дуже багато людей виходять і мирним способом висловлюють свою незгоду. Ці люди, які виходять висловлювати незгоду, мусять бути захищені, бо це демократичний спосіб висловлення незгоди. Майдан мусить легітимізуватись, бо зараз він, де-факто, нелегітимний. Тобто люди вийшли на Майдан, і влада сприйняла їх як агресорів. І, на мою думку, частково ця проблема полягає в тому, що не існує комунікації влади та народу в конфліктних ситуаціях.

Що стосується суспільства, то пропоную йому винести повчальний урок. Ми виступили не просто за загальнолюдські, але й за християнські цінності: істину, справедливість, чесність, мир... Ми не стояли за політичні партії, вектори, хоч цей Майдан, спочатку називали Євромайданом, і по інерції ще досі називають Євромайданом. Але після 30 грудня вже йшлося про базові цінності: не втратити незалежність, не втратити людськість, не перетворитися в диктаторську країну, наприклад, – це вже зовсім не євро-ідеї, а якщо і євро-ідеї, то не у плані євроінтеграції, але у плані основ європейського суспільства, які є християнськими, й основ європейської унії, яка, по суті, також була нічим іншим, як співпрацею християнських партій. Бо європейська унія, як дуже добре тут наголосив Хосе Казанова, почалася зі створення християнської партії в Німеччині. З того зародилася європейська унія – ми вже забули, думаємо, що це бізнес-проект. Починалося все як намагання заснувати суспільство на християнських цінностях – ось цього ми не повинні забути! Ми повинні винести з Майдану християнську ідентичність. І в тому Церква мусить допомогти. Церкви в Україні мусять на певний час відмовитися від богословських дискусій, які роз’єднують. Церква мусить послужити українському суспільству ту службу, до якої вона покликана – євангелізувати, проповідувати не філіокве, а Христа Воплоченого, Христа Воскреслого, Христа, якого ми всі – православні, католики, протестанти… – святкуємо в Євхаристії, богослужіннях добового кола – вони в нас всі однакові. Нюанси дуже прості насправді, другорядні порівняно з основним повідомленням, посланням, яке християнство нам дає. Воно говорить про Христа Воплоченого, про Христа, який стає людиною для того, щоб людина могла поєднатися з Ним – от такого Христа ми повинні проповідувати. Ми повинні проповідувати Євангеліє в тексті, який нам залишили чотири євангелисти. Ми повинні проповідувати Євангеліє в культурних наших традиціях – вони спільні для православних, греко-католиків, римо-католиків... Ми повинні шукати саме ці єднальні чинники, навчитися самим організовувати побільше спільних молінь, таких, які нас не роз’єднують, але об’єднують. Можливо, це не буде вже сьогодні офіційне євхаристійне єднання. Можливо, цього й не треба. Але в нас є дуже багато інших богослужінь, які можемо спільно молитися без будь-яких проблем: вечірня, утреня, акафіст до Пресвятої Богородиці – будь-що! Необхідне ось це бажання, яке було на Майдані, – працювати для єдності нашого народу. Всі інші питання вирішаться самі собою, як і на Майдані: були проблеми з прибиранням – прибирали, були проблеми з їжею – приготували канапки. Люди зможуть це зробити – це віра в український народ. Вона для мене, особливо після майданних подій, – незламна. Український народ гідний називатися християнським народом. Гідний бути іконою Христа в європейському світі – унікальною іконою, як й інші народи певної міри є іконою Христа відповідно до своїх традицій. Український народ – дуже гарна ікона, дуже канонічна, дуже барвиста, бо є дуже багато конфесій і вони різноманітні, і кожен із них вкладає щось своє і нове.

– Дякую Вам за розмову!

Підготувала Наталія Лех

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 3 голосів )( 4837 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #4 s3.Amazonaws.com 11.02.2016 07:38
The holistic method isn't solely a surefire solution to increase your possibilities of conception it
additionally ensures a secure and healthy being pregnant.


Also visit my blog post ... how to get pregnant fast with twins (s3.Amazonaws.com: http://s3.Amazonaws.com/findpregx/index/108.html)
Цитувати
 
 
0 #3 Joanne 02.02.2016 15:04
The introductory Fundamental Obedience Class is a six week course that offers you the knowledge to have
a extra rewarding relationship together with your dog.

My website; puppy biting tail and paws - Joanne: http://s3.amazonaws.com/dogtrainer/index/91.html,
Цитувати
 
 
0 #2 agario hack no 17.10.2015 11:16
Using this agario hack is going to double your size with every cell you eat.
Цитувати
 
 
0 #1 top eleven hack 23.06.2015 18:48
Plus, Prime Eleven Hack is free and safe to use as a consequence of its distinctive included safety options.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити