"Від внутрішнього преображення людини залежить преображення нашої культури", - Ірина Язикова Друк

i_yazykova.jpg– Ірино Константинівно, коли ми говоримо сьогодні про християнство і культуру, то що маємо на увазі: співпрацю, єдність, антагонізм, кризу?

– Звичайно, говорячи про християнство та культуру, ми не можемо ігнорувати кризу – кризу і світської, і християнської культури в її, можливо, історичних формах, бо сьогодні багато чого в ній потребує перегляду. Можливо, християнська культура і не завжди відповідає на виклики сучасного світу, оскільки ще часто мислить минулими категоріями. Тому, поза всяким сумнівом, криза тут зусібіч. Інколи ми ніби перебуваємо в безвиході, розв’язуючи рівняння з декількома невідомими. Чим є сьогодні культура зі світського погляду? Як культура постмодерну розмиває основи тих фундаментальних культурних реалій, які їй передували? У кожного постмодерного філософа власний погляд на культуру і немовби й нема єдиної мови, нема єдиної основи, і говорити дуже важко, адже кожен говорить зі своєї позиції. Християнство дає загальну позицію – Святе Писання і Святе Передання. Тут також виникає багато запитань, бо в сучасному контексті ці християнські підвалини потребують перегляду або, принаймні, уточнення чи зіставлення з тим, чим сьогодні для нас є «символ віри», догмати тощо. Все-таки кожне століття потребує перегляду й актуалізації одкровення. Одкровення вічне, але в кожному столітті актуалізується. Тому маємо багато невідомих, і, звичайно, треба проводити чітке контекстуальне розмежування, скажімо, між сучасною європейською культурою і культурою пострадянського простору. Є спільні процеси і їх треба вивчати, але є й локальні речі. Нам частіше доводиться вирішувати те, що «під носом», те, що ми звикли називати «пострадянським простором». Сьогодні потрібно іти вглиб, досліджувати корені цих проблем і криз, щоб побачити, що не було враховано в попередніх епохах, який спадок ми одержали. Найгірше, коли говоримо, що в нас зруйнована попередня культура, скажімо, радянська. Коли візьмемо західну модель і перенесемо її в наші реалії, то це не працюватиме. На пострадянському просторі потрібно шукати свої відповіді, можливо, в чомусь дивлячись й на захід, бо ми все більше стаємо частиною західного світу, і вже нема «залізних завіс», різниці ідеологій, але, без сумніву, в нас залишається власна специфіка.

– Якою має бути християнська культура у ХХІ столітті?

– Потрібно відновлювати ставлення до людини, бо наш пострадянський контекст показує, що комуністична ідеологія насамперед зруйнувала людину, яку зробили гвинтиком системи. Потрібно відновлювати біблійний, християнський погляд на людину. Необхідно творити, за словами Каліста Уера, нову антропологію. Для християн вона не є новою, а лише поверненням до фундаментальних світоглядних основ, але вже на новому рівні. Культура будується на розумінні людини. Якою є людина, такою буде культура, яку вона вибудовує. Якою може бути культура, що будує людина не цілісна, без будь-яких підвалин? Якою може бути культура, де не вибудувана єрархія «дух–душа–тіло», а, навпаки, панує пріоритет тіла? Такий підхід до людини наче підкоряє душу цій тілесності, а про дух взагалі не йдеться. Тому мені здається, що повернення на тверді християнські основи – визначальне в питанні відновлення і ставлення до людини, і її самосвідомості.

– Чи для цього відновлення ми маємо заглиблюватися виключно в нашу, східнохристиянську, традицію, чи можемо запозичувати й західні моделі вирішення цих питань у будуванні християнської культури?

– Християнство і християнська культура завжди розвивалися в діалозі. У сучасному світі діалог дуже важливий. Хоч ми маємо свої глибокі корені, які інколи забуті чи зігноровані, і думаємо, що знаємо їх, але християнство повинно розвиватися в діалозі з іншими, насамперед християнськими, традиціями. Воно не може ігнорувати досягнення світської науки – філософії, і взагалі секулярної думки, тому що секулярні філософи і мислителі також стурбовані світоглядною кризою та шукають свої «рецепти» виходу з неї. Водночас, щоб не зробити з цього еклектику, потрібні чіткі світоглядні основи. Це подібне до дерева з довгим корінням – воно і глибоко вкорінене, і може широко розростися гіллям. Діалог – це обов’язково... Сьогодні ми не можемо мислити вузько по-ізолюціоністському, бо це породжує психологію гетто і збіднює всю культуру.

– Як ви оцінюєте можливість імплементування в наш контекст моделі «радикальної ортодоксії» Джона Мілбанка?

– Мені здається, це цікава концепція. Її можна розглянути у співвідношенні з тим, що ми маємо в нашому контексті, оскільки сама ідея радикальної ортодоксії доволі продуктивна. Світ «розчиняє» в собі основи, зокрема й ортодоксальні, і повернення християнських джерел можливе. Я думаю, що тут можна говорити не про пряме запозичення цього підходу як певного ключа до вирішення наших проблем, оскільки ідеї «радикальної ортодоксії» виросли в іншому контексті. Будь-яке використання іншого досвіду має бути творчим. Вирішуючи проблеми культури, ми повинні визначати, що можна застосувати, а чого не можна, яка мова підходить для нашого контексту, а яка незрозуміла. Можливо, проблема культури – це проблема перекладу іншою мовою, а мова – це завжди контекст: ми перекладаємо з божественної на людську. Свого часу Біблія була перекладена з єврейської грецькою, потім – слов’янською і так далі. Щоразу виринає проблема перекладу. І коли ми беремо якусь чужу, тобто іншу, богословську чи суспільну систему думки, то завжди повинні дивитися, як її можна перекласти нашою мовою, тобто що з неї вписується в наш контекст, а що ні.
– Свого часу Пауль Тілліх ввів поняття «богослов’я культури». Яким зараз має бути діалог богослов’я і культури? Яка модель цього діалогу сьогодні найбільш адекватна?

– Тілліх починав із того, що наголошував на глибокому дослідженні відношення форми і змісту. Взаємодії релігії і культури: де вони суперечать одна одній, a де сходяться... Сьогодні це доволі нова галузь, але ми вже можемо спостерігати різні спроби творення таких моделей. Думаю, що досить цікавий підхід знаного у Росії харківського дослідника Філоненка, який виділяє євхаристійну лінію в богослов’ї і розглядає культуру як дар і благодарення, і, водночас, як спілкування. Бо там, де багато говорять про культуру як спілкування, все це поєднується в образі Євхаристії, яка є не тільки центральним таїнством християнського культу, а й виразом ставлення до життя, яке поєднує Творця і творіння в особливих стосунках. Євхаристія поєднує людей як тих, хто, отримавши дар, стали об’єднані спільною відповідальністю. Якщо людина отримала дар – це значить, що люблять. Тут ми торкаємося таких християнських натхнень, які розкривають повноту людини: для чого людина приходить на землю, яке тут її завдання? Лише обжитися, пристосуватися до цього життя? У цьому випадку маємо цивілізаційний шлях розвитку, який охоплює досягнення людства, прагнення зробити умови життя легшими і комфортнішими, продовжити саме життя. Але в людини є вища мета, дана Богом, і це для християнства центральна думка. Бог творить людину для спілкування, щоб подарувати їй цей світ, щоби бути з нею, скажімо, у співпраці тощо. Мені здається, що християнська культура – найбільш творча і найбільш відкрита модель, яка розуміє культуру саме як Євхаристію, як її продовження. Євхаристія як центр, від якого ми відштовхуємось, щоби будувати наше ставлення до всього, що є у світі: природи, людини, власної творчості. Власна творчість – це не просто самовираження чи бажанням висловитися, а гімном прослави Бога. Я думаю, що це найбільш плідний підхід до розуміння культури.
– Яке місце в цьому процесі може займати давня східнохристиянська традиція внутрішнього ділання, антропологія ісихазму і загалом ціла аскетично-богословська парадигма Східної Церкви?

– Це добре запитання, бо це специфіка якраз східнохристиянського погляду на світ, східнохристиянська практика, яка саме для культури може бути сьогодні також продуктивною. Важливо її правильно зрозуміти, бо культура творить не лише зовнішній світ, а й внутрішній. Ісихазм насамперед спрямований на те, щоби преобразити людську душу. Спасіння розуміється не як юридичний феномен: відкуплення чи викуп або просто переміщення людини з одного стану в інший, а її преображення й обоження. І тоді, звичайно, людина з осердя такого внутрішнього преображеного стану немовби транслює цей стан у світ. Великий російський подвижник Серафим Саровський говорив: «Спасися сам – і навколо тебе спасуться тисячі». Це також може бути формулою культури, бо дуже часто криза культури спостерігалася саме серед її творців. Я маю на увазі людину, яка творить культуру, і те, щó вона творить. Завдання людини цілісне. Від внутрішнього преображення людини залежить преображення нашої культури. Тому ісихастська модель, звичайно, також сьогодні може працювати. Інша справа: в сьогоднішньому світі ми потребуємо відновлення самих завдань аскетики, оскільки її часто розуміють однобоко. Скажімо, як відхід від світу або маніпуляцію з якимись схемами, звуження до таких речей, як піст і молитва. Знову ж таки, піст і молитва у християнській свідомості – це набагато глибинніші речі, ніж питання їсти чи не їсти; чи щодо молитви – конкретно вичитати якийсь набір правил. Всі ці елементи аскези потребують перегляду: що ми сьогодні під цим розуміємо, що під цим розуміли ті святі подвижники, які розвинули аскетичні практики? Тому ісихастська модель також може спрацювати.

– ХХ століття – це століття війн, репресій, геноцидів, голодомору, голокосту. Десятки мільйонів невинних жертв у християнському світі. Як ці жахливі реалії повинні впливати на розвиток богослов’я культури, християнської культури?

– Так, безумовно, багато філософів і богословів говорили, що після Освєнцима і ГУЛАГу людина не може залишатися такою самою, тому потрібно переглядати наші підвалини і джерела. Оскільки так зване «класичне» розуміння минулого було недостатньо глибоким або недостатньо дієвим, то культура також має розвиватися як культура пам’яті. Пам’ять для християнства взагалі дуже важлива: пам’ять смертна, пам’ять про Бога, пам’ять Бога про нас. Пам’ять – ключовий момент у християнстві, тому, звичайно, сьогодні пам’ять – одна з важливих категорій культури. Культура має розвиватися як культура пам’яті. Як тільки ми щось навмисно видаляємо з пам’яті або забуваємо (як у випадку домінування радянської ідеології, коли відкидали цілі пласти людської культури), відразу йде пересмикування, відразу це все вибухає негативом, породжує руйнівну реакцію. Тому, звичайно, пам’ять про новомучеників для християнської культури необхідна, бо це не просто пам’ять, – це осмислення їх ролі: що це нам дало, чому це сталося, де був Бог, де були ми? Це питання не тільки Бога, це питання: а де були ми, християни, в цей час? Тому сьогодні культура обов’язково має бути культурою глибокої пам’яті, глибокого переживання, глибокого осмислення цього всього досвіду, тим більше у Східній Європі, особливо в Росії та Україні. Мені інколи дуже прикро, що ця пам’ять здійснюється на формальному рівні. Ввели в календар день пам’яті новомучеників, відслужили їм служби – і все. Але це ж локальні речі, які не привели поки до кардинального перегляду причин, що пояснюють, чому розстрілювали тисячі священиків, мирян? Звичайно, це обов’язково має братись до уваги, бо найбільше стосується пострадянського контексту.

– Чи можемо ми, християни, думати про суттєвий вплив християнської духовно-моральної ціннісної парадигми на конкретне життя бізнесу, економіки, політики, культури, мистецтва. Наскільки християни можуть радикалізувати свій вплив на різні сторони суспільного життя?

– Християнський вплив має бути, але сьогодні він недостатній. Ми не повинні створювати ілюзію, що можна зараз побудувати якийсь християнський світ або якусь спільну християнську ідеологію. Навпаки, від ідеології чи подібних ілюзій нам потрібно відходити, бо сьогодні вплив християнства здійснюватиметься швидше не тому, що воно, наприклад, у союзі з державою або стає державною релігією, або якоюсь великою системою, ідеологією, а іншим способом. У цьому сенсі наш час набагато ближчий до часу перших християн, коли чисельно їх було мало, але вони реально були сіллю землі, закваскою, яка змінювала світ. Тоді християнство було переслідуваним і слабким із погляду світу, але з Божого погляду, з погляду духовного впливу було великим, таким, що могло зруйнувати навіть Римську імперію. А коли ставало державною ідеологією або процвітаючою церквою, то починало розчинятися у світі. Тому сьогоднішній вплив має бути радикальним, але радикальним по-новому. Цей вплив має проходити через культуру навіть більше, оскільки культура – це завжди творінням неідеологічних і недекларативних речей, а певних зразків, прикладів, які можуть людину поступово підвести до речей, що діятимуть як своєрідне одкровення. Воно не виводиться логічно, а раптово відкривається як щось, чого ми раніше не бачили, не знали. На мою думку, сьогоднішній вплив християнства має набути нових ознак, якостей. Саме християнство має змінитися, поглибитися, не намагаючись стати чисельнішим, кількісно розповсюдженішим. «Не бійся мале стадо», – говорить Христос. Але голос християн мають чути в цілому світі. Часто сьогодні ми бачимо протилежне. Християни втікають від вирішення суспільних проблем. Політика – брудна справа, ми не будемо туди лізти, а якщо влізають, стають такими політиками, де християнства не видно. В економіці також можемо говорити про християнську економіку чи «економіку сопричастя». Зараз повинен бути вплив не Церкви як структури, а радше вплив християн. Активізація самих християн може бути важливіша, ніж активізація Церкви як спільноти. А вплив цей повинен відбуватися за рахунок того, що віра кожного одержуватиме нові, твердіші і глибші підвалини.

– Дякую за розмову.


Розмовляв Віктор ЖУКОВСЬКИЙ

Ірина Язикова - мистецтвознавець, відомий спеціаліст у галузі християнської культури, завідувач кафедри християнської культури Біблійно-богословського інституту Св. Апостола Андрія (м. Москва), викладає в духовних семінаріях Росії, автор книги «Богослов’я ікони».


Рейтинг статті

( 8 голосів )
Теги:     інтерв’ю      богослов’я      філософія      культура
( 2937 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити