«Церква має завдання не тільки опікуватися духовно, а й матеріально допомагати найбільш обездоленим людям», – о. Сергій Швагла Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_intervyu_img_0460.jpgДвері знову й знову відчиняються. Поважного віку бабці та дідусі все входять і входять у приміщення незвичайного центру. Одні в очікуванні сідають на лавочку. Інші вже поспішили приготувати банки, щоб заповнити їх теплою свіжою стравою. Ще кілька хвилин – і в соціальному центрі при церкві Воскресіння, що у Львові, розпочнеться обід для самотніх літніх людей. Вони приходять сюди майже щодня. Вже кілька років. Приходять, щоб отримати теплу їжу, попрати одяг, послухати науку. І все це безкоштовно. З Божою поміччю через небайдужих людей, одним з яких є о. Сергій Швагла, один із засновників цього закладу – центру соціально-побутової реабілітації при церкві Воскресіння у Львові. З ним і наша розмова.

Отче, розкажіть, будь ласка, історію створення соціально-побутового центру при церкві Воскресіння. З чого все почалось? Хто був ініціатором?

Фактично, все розпочалось десь в 2001-2002 році, коли ми побачили, що на парафії є потреба займатися людьми похилого віку, які забуті багатьма тими організаціями, що мали б дбати про них. Ми організували Святвечір для наших бідних одиноких людей в церкві. Запросили 20-х таких з нашої парафії, проте прийшло всього-на-всього троє. Тому решту продуктів дали їм додому. І то фактично було вперше. А потім почали шукати партнерів, які б допомагали нам у цій справі. І знайшлась організація –Мальтійська служба допомоги, з якою і розпочали роботу над соціальним проектом у нашій парафії. Звичайно, що крім матеріальної допомоги, люди потребували і психологічної порадні, де могли би поговорити, бо старша людина – дуже самотня й інколи просто не має когось, хто б її вислухав, зрозумів, може, нічого й не порадив, але щоб був і міг вислухати. І ми з тодішнім ще директором Мальтійської служби Оленою Голишевою і Олексієм Побурком - ??? розпочали проект такої соціально-психологічної порадні. Це все відбувалося під патронатом Павла Тітка. Думали, як-то людей притягнути до церкви. І почали з того, що зробили безкоштовну пральню, яка функціонує дотепер. Звичайно, що частина людей – це виключно споживачі: приніс, поправ і втік. Але були й люди, які залишались для розмови. І в так утворилася група, яка приходила до нас постійно. Крім того, люди могли прийняти душ, бо дуже часто були такими занедбаними, що біля них і сидіти було страшно, неприємно. Щоправда, на початку ми давали тільки чай і печиво. Це те, що тоді нам було під силу. На сьогодні ми можемо більше: маємо 65 людей, які постійно приходять до нас. Минулого року соціальна служба міста запропонувала нам свої послуги. Ми, звичайно, не відмовляємось і від співпраці з Мальтійською службою допомоги, але минулий рік і цей фінансує нас місто. Кошти на обіди отримуємо від них.

Хто саме може сюди приходити? Чи потрібно для цього подати якісь документи?

Ціль того соціального центру – не тільки нагодувати людину, а й через такі суто матеріальні речі провадити до Царства Небесного. Зрештою, Церква має завдання не тільки опікуватися духовно, а й матеріально допомагати найбільш обездоленим людям. Тому ми відкриті для всіх. Ми, звичайно, дивимось, чи людина потребує, чи ні. У більшості випадків приходять справді бідні люди і ті довідки, які вони приносять – формальність, бо ми нікого не відкидаємо. Приходить людина, має потребу – ми їй допомагаємо.

Яку роль відіграє конфесійна приналежність?

Ми не робимо жодної різниці. Бог не питатиме нас про конфесії, Він запитає, чи допомогли ми ближньому своєму? Якщо ми відкинемо будь-кого через конфесію, то Господь нас відкине. Для Бога немає конфесій. Чи римо-католик, чи православний, чи греко-католик, чи юдей – яка різниця? Людина хоче їсти незалежно від цього. Багато атеїстів також приходить до нас. Ми маємо зустрічі, під час яких говоримо про те, що людей цікавить. Говоримо про те, як людині жити, як з Богом добре і як тяжко без Нього. Навіть у бідності людина може бути щасливою з Богом, а в багатстві – нещасною та одинокою.

Ви зазначили, що обов’язок Церкви – не тільки духовна опіка, а й матеріальна допомога тим, хто потребує. На вашу думку, як сьогодні Церква справляється із цим своїм завданням?

Я думаю, що де є можливість, там отці й займаються цим. Знаю, що є багато парафій, де працюють над соціальними проектами. Не обов’язково годувати людей. Соціальна праця – це не тільки так, як в нас. Ми не є зразом для наслідування. Кожна парафія має свою дорогу до соціальної служби. Думаю, кожен у міру можливості займається соціальною службою. Але, де б я не був, там завжди хоч якось намагався покращити цю сферу.

Інколи є бажання допомогти, але сковує страх перед майбутніми проблемами. Що ви могли б порадити отцям, які хочуть робити щось побідне? З чого їм починати?

Не ми робимо, а Господь. Люди деколи кажуть: «Ми грошей не маємо. Як ми почнемо, а потім кинемо?». Про це абсолютно не треба переживати. Коли ми починали, то зовсім не мали коштів на подібні речі. Зараз же приносять мішками муку, гречку, цукор, макарони. Є добродії, яким це абсолютно не важко. Не ми стукаємо. Господь Бог відкриває серця людей. І якщо покладатися тільки на свої сили, то нічого ніколи не буде. Бог вирішує наші проблеми, не ми. Ми тільки співучасники того. Можна сказати, що ми збоку спостерігаємо, і де Господь Бог каже: «Там піди. То зроби», – то робимо. Ми – інструменти в руках Божих. І що Бог далі скаже нам робити, то і робитимемо. Бог дає думку, дає силу до роботи, щоб виконувати подібні речі. Коли відкривали соціальний центр, фактично, я був один і попросив двох жіночок, щоб одна прала, а друга прибирала. Сьогодні ж ми маємо і директора, і двох психологів, і повара. Вдалося із Божою поміччю інсталювати повністю професійне кухонне обладнання. Якби ми самі це хотіли робити, то ніколи не зробили б. Так, ми написали проект, ми щось робили, питали, але якби це було тільки для нас, то стовідсотково не було б ні грошей, ні нічого іншого. Не ми то чинимо. Господь Бог це робить, бо бачить, що і де потрібно.

P. S. Хтось скаже: «Що означає нагодувати 65 самотніх бідних людей в місті із такою кількістю населення»? Але ж…

«Якби одна нота казала: одна нота не творить музику,

...не було б симфоній.

Якби слово казало: одне слово не може наповнити сторінку,

...не було б книжок.

Якби цегла казала: одна цегла не може збудувати стіну,

...не було б домів.

Якби крапля води казала: одна крапля води не творить ріки,

...не було б океанів.

Якби зерно пшениці казало: одне зерно пшениці не засіє поле,

...не було б жнив.

Якби людина казала: один жест любові не врятує людство,

...ніколи не було би справедливості і миру, гідності і щастя на землі» (Мішель Куаст).

Церква Воскресіння – не єдиний храм Львова. Не єдина організація, яка може підтримувати інших. Кожен, хто годує одного, своїм прикладом допомагає наситити сотні. Потрібно лише віддатись Богові. Не боятись бути Його інструментом. Допомога потрібна кожному: і тому, хто її несе іншим також. Адже, як розповіла керівник цього центру Люба Довга, їх не полишають труднощі: влада міста скорочує фінансування, обіцяє лише до 2 тисяч гривень на місяць, каже годувати двічі на тиждень. Проте вони й надалі намагаються готувати обіди щодня, але у вівторок, середу та п’ятницю подають тільки першу страву.

Розмовляла Анна КЛИКОЦЬКА

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     інтерв’ю      служіння
( 4165 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #1 ЛЮДМИЛА 22.07.2016 21:31
ЗДРАСТВУЙТЕ.ПАЖАЛЮСТА СКАЖИТЕ ВИ БЕДНИМ ПАМАГАЕТЕ ЕСЛИ ПАМАГАЕТЕ ПАЖАЛУСТА ПАЗВАНИТЕ НАМ 0983032185 ВНАС 4 ДЕТОК АНИ ХАТЯТ КУШАТЬ
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити