Довженко, біоетика та вічні істини Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_bioetyka_yarema.jpgУ кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні» в одному з фрагментів вдало розкривається «ахіллесова п’ята» українського народу. За мотивами кіноповісті цю слабину нашого народу виявляє німецький офіцер у розмові з сином, кажучи таке:

«Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель».

Ці слова Довженка передають не лише основні принципи успішного державобудування (вміння прощати незгоди, знання історії, дотримування вічних істин), але й основні принципи функціонування дрібніших суспільних одиниць. Незнання чи відкидання вічних істин не змінює самі істини (вони існують незалежно від нас), але змінює суспільство, роблячи його слабким, розділеним, приреченим на раніше чи пізніше вимирання.

Те ж стосується і біоетики, про яку мова у цій статті. Біоетика, як одна з галузей етики, однозначно пов’язана з вічними істинами. Якщо українці періоду радянського панування через нав’язану ідеологію та страх сприйняли відкидання «Бога, власності, сім’ї, дружби», то сучасний економічно розвинений світ схильний також відкидати усе з цього ряду, окрім власності. Звичайно, таке відкидання негласне та часто неусвідомлене, але від цього не менш правдиве. Відкидання вічних істин зручне, бо позбавляє людину потреби узгоджувати своє життя з цими істинами. Відкидання нормативної етики, побудованої на вічних істинах (на поняттях об’єктивного добра і зла) позбавляє людину необхідності робити те, що неприємне, але правильне, те, що невигідне, але добре. Така етика на загал і біоетика зокрема є справді зручною для прагматичного суспільства. Тому поряд з біоетикою, побудованою на вічних істинах, існує багато біоетик, побудованих на прагматичних істинах. Отже, мова йде про існування різних моделей біоетики, в основі яких лежать різні етичні системи. Якщо в основі біоетики лежить користь тієї чи іншої групи людей (чи навіть більшості людей), то так біоетику звемо прагматичною. Якщо в основі лежать інтереси того чи іншого конкретного суспільства та його культурні особливості, то таку модель біоетики можна вважати соціо-культурною. Якщо основою є певні принципи (правильні по суті, але відкриті для різноманітних, часто суперечних, інтерпретацій), то це біоетика принципіалізму. Якщо ж в основі є людська особа (кожна і конкретна), то йде мова про персоналістичну біоетику. І так далі. Моделей біоетики є мабуть так же багато, як і моделей етики.

Яка з названих вище біоетик чітко відображає вічні істини? Персоналістична. Згідно з цією моделлю, кожна людська істота мусить бути належно пошанована, так як кожній людській особі належить безумовна і невід’ємна гідність. І це незалежно від того, чи людина ще не народжена чи вже народжена, якого вона віку, який у неї стан здоров’я, який рівень розумової здатності, які взагалі прояви розумної природи, якої вона раси, національності, поглядів, віри і т.д. Згідно з персоналістичною біоетикою, людину розуміють як єдність душевно-духовного та тілесного вимірів, а тому, вона мусить бути пошанована у всіх вимірах свого існування. Людина також розуміють як свобідну та відповідальну, за свій вибір і вчинки істоту, яка потребує від суспільства солідарності та субсидіарності.

Слід ще раз підкреслити, що вимогою персоналістичної біоетики є шанобливе ставлення до кожної людини. Ця вимога особливо резонансна у випадках, коли пошанування гідності, фізичного життя та здоров’я однієї людини творить небезпеку для збереження фізичного життя та здоров’я іншої людини. Не можна вибирати, яку людину слід більше чи менше пошанувати, у центрі етичної системи персоналізму є кожнісінька людина. Дехто намагається спекулювати на розрізненні людської істоти та людської особи, стверджуючи, що шанувати слід людську особу і не обов’язково людську істоту. Під людською особою прибічники цієї ідеї розуміють лише тих людських істот, які володіють певними характеристиками – здатністю мислити, бути автономним тощо. Таке розрізнення цілком неприйнятне у світлі персоналістичної біоетики і зрештою цілком необґрунтоване, якщо дотримуватись класичного визначення поняття «особа»*.

Чому можна стверджувати, що лише персоналістична біоетика відображає вічні істини? Тому що у ній буття (сама людина) має неперевершено більше значення, ніж діяння (корисність людської діяльності), духовно-душевний вимір людини не відділений від тілесного, свобода не відірвана від відповідальності, а солідарність від субсидіарності. Ще Аристотель навчав, що бути важливіше, ніж діяти, адже діяння є наслідком буття, а не навпаки. І про те, що свобода не є свавіллям зрозуміло ще з часів античної філософії. Хоча, звісно, вічні істини є вічними не тому, що їх сформували давньогрецькі чи інші античні мислителі. Вічні істини є вічними тому, що не людина їх заклала чи сформувала, а Творець, Автор усієї живої та неживої природи. Завданням людини насправді є відкривати істини, а не творити їх. Ті ж з людей, хто вважає, що є творцем істин, в дійсності є творцем релятивізму, тобто «своїх власних істин» – суб’єктивних, а не об’єктивних переконань. Сучасний розвинений світ власне є прихильником радше релятивізму, ніж вічних істин. У сучасному світі, у багатьох сучасних етиках і біоетиках більше шанується плюралізм, різноманіття думок, ніж правда. Вимога поважати думку іншого, навіть якщо ця думка суперечить об’єктивній правді, сприймається як абсолютна істина, тоді як справді абсолютна істина не береться до уваги. Якщо ще зовсім недавно різноманіття думок було лише шляхом до знайдення істини, то сьогодні істиною вважається саме різноманіття думок**. Тому й для багатьох сучасних людей біоетика може бути як прагматичною, так і персоналістичною, як соціо-культурною, так і принципіалістичною. Яка модель біоетики кому вигідна, така і правильна, на думку сучасних людей. Але ж істини не перестають існувати від того, що хтось їх ігнорує.

«У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель», – писав Олександр Довженко. У нас же від слова біоетика чи етика може також зостатися тільки прикметник, а радше пустий звук. Там, де немає вічних істин, буде багато зрадників людської гідності і там схована спочатку моральна, а як наслідок і фізична, загибель.


Марія ЯРЕМА
доктор біоетики

кафедра богослов’я УКУ


* Класичне визначення цього поняття належить Боецію і звучить так: «Особа – це індивідуальна субстанція розумної природи». У цьому визначенні не сказано, що особою є індивідуальна субстанція, яка проявляє розумну природу, але та, що існує в розумній природі. Будь-яка людина (ненароджена, з обмеженими розумовими властивостями, в комі і т.д.) перебуває у людській природі, людська ж природа у свою чергу є розумною. Тож особовість належить усім індивідуумам людської (розумної) природи незалежно від того, чи маніфестують вони свої розумність, чи ні.

** Пор.: Salvino Leone. Nuovo Manuale di Bioetica, Città Nuova, Roma 2007, с. 14.


Рейтинг статті

( 1 голос )
Теги:     біоетика      дискусія      проблема      за життя
( 104 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити