Андрей Шептицький: християнський націоналізм, екуменічна відвага, молитовна неміч у Христі Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriidumky_andrey.jpgМитрополита Андрея Шептицького називають архипастирем, українським Мойсеєм, душпастирем, слугою Божим. Він умів поєднувати духовне і матеріальне, національне і вселенське, східне і західне. Митрополит сприяв розбудові Греко-Католицької Церкви в Росії і рятував життя євреїв під час Другої світової війни. Він був предтечею екуменізму, що могло видатися надто модерним у богослов’ї початку ХХ ст., та водночас послух і смирення додавали традиціоналізму його постаті.

Яким був Шептицький-богослов? У чому він вбачав любов і мудрість Божу? Як йому вдавалося втілювати ідею єдності християн у життя?


Питання «християнського націоналізму»

Мейлах Шейхет, директор Представництва Американського об’єднання для євреїв України, під час нещодавнього Міжнародного симпозіуму до 150-літтю від дня народження митрополита Андрея Шептицького у Львові звернув увагу на ідею всеохопного милосердя, яку той втілював у життя. Це прагнення не тільки було задеклароване в пастирських посланнях, на кшталт «Не убий!», але й реалізовувалося в порятунку євреїв під час Другої світової війни. Одну з таких історій ми вже розповідали в матеріалі про Анну-Марію Ляхер, коли єврейку переховували у студитському жіночому монастирі в Перемишлянах й одягали як монахиню, щоб її не запідозрили.

«Владика Андрей рятував юдеїв, фактично жертвуючи життям багатьох монахів-студитів. Український націоналізм Шептицького – це націоналізм любові та співчуття до українців і євреїв. Його справді можна назвати праведним. З юдейського погляду праведність – це не абсолютна догма, але ознака того, хто має більше добрих справ, ніж гріхів», – зауважив Мейлах Шейхет і згадав, що саме за цю відвагу та допомогу митрополита посмертно удостоїли нагороди ім. Яна Карського.

Інколи в наукових і світських колах можна почути, як архиєрею закидають просування націоналізму в Церкві. Та насправді він не вживав подібного терміна в посланнях чи працях, не кажучи вже про підтримку будь-якої національної чи релігійної ворожнечі. Могло йтися про збереження національних традицій українського народу, про відчуття єдності та національну самоідентифікацію за допомогою збереження історичної пам’яті, проте аж ніяк не про націоналізм. Навпаки, через національне самовизначення Шептицький хотів немовби привести людей до єдності, де не було би вищих чи нижчих, достойних і недостойних.

На нещодавньому семінарі, присвяченому темі історії УГКЦ у міжвоєнний період, також порушували проблематику «християнського націоналізму» в роботі митрополита Андрея. Олег Беген, кандидат історичних наук, так відповів на це запитання: «Хоч Андреєві Шептицькому інколи і приписують термін “християнський націоналізм”, але сам архиєрей ніколи не вживав цього словосполучення, чого і не знайдемо в його працях. Так, звичайно, час вимагав чогось на заміну “інтегральному націоналізму” й, очевидно, мовилося про любов до свого народу, чого християнство не відкидає. Але варто знати, що священики і митрополит зокрема не вкладали в поняття “християнський націоналізм” того, що під цим розуміли радикально налаштовані націоналістичні організації Галичини. Андрей Шептицький вживав вислів “Бог і Україна”, але ніколи – “Україна – понад усе!”. Був вислів “християнський патріотизм”. Можна сказати, що плекали бажання створити католицьку ідеологію з національними елементами».

У дослідженні «Концепція Церкви митрополита Андрея Шептицького» о. Ярослав Москалик також спростовує міф про «християнський націоналізм» владики, описуючи натомість його візію життя Церкви: «Шептицький нагадує, що в Церкві-спільноті людських осіб усі перед обличчям Бога однакові: “Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гал. 3, 28). Христос … відкидає егоїстичне прагнення “старої людини” до величі, значимості, до владарювання над іншими та до буття “так як Бог” (Бут. 3, 5) відповідно до власної уяви та задуму. Звідси людина, на думку Шептицького, повинна собі усвідомити, що вона як одиниця стає частиною цілості, одним із конструктивних елементів світу, але як особистість у будь-якому випадку не є частиною, а містить у собі цілість. … Головною є цілість, а цілість – це Божий Народ. І саме вона “зміцнює кожну Церкву у її правді”» [3:57].

Упорядники книги «Церква і суспільне питання», де опубліковані послання митрополита Андрея, визначають соціальну політику владики як обов’язок солідарності, суспільної єдності, які були для нього ознакою соціальної зрілості, а їх відсутність навпаки – вказувала на нижчий рівень розвитку [4:11]. У посланні «О канонічній візитації» (1902) Андрей Шептицький пише: «У кораблі, яким вітер на всі сторони кидає, а від котрого цілости залежить доля всіх на кораблі, діти можуть бавитися, але люди поважні здають собі справу з положення і спільними силами беруться до спільної праці» [4:117].

Актуальними ці слова залишаються і сьогодні, коли все частіше можна зіткнутися з викликами секуляризму чи антиклерикаризму в суспільстві. Цікаво, що й про це писав архиєрей, до речі, розглядаючи ситуацію не однобоко, але відшукуючи помилки всередині Церкви й окремої громади.


Предтеча екуменізму

Нерідко сучасні дослідники згадують про владику як про предтечу сучасного ватиканського екуменізму [1]. Завдяки Шептицькому УГКЦ почала відновлювати візантійські традиції, які справді мали би бути притаманними їй від початку Берестейської унії. Отже, врахувавши помилки попередніх століть, які здебільшого тримали курс на латинізацію Унійної Церкви, владика Андрей пропонує т. зв. «східний поворот», тобто повернення до джерел київського християнства: відновлення київського монашества, вживання церковнослов’янської мови паралельно з українською, реформи в Літургії.

Про «візантинізацію» Шептицького на симпозіумі говорив о. д-р Юрій Аввакумов, який також досліджував співпрацю митрополита з греко-католиками Росії. Дослідник вважає «східний поворот» стрижнем діяльності святоюрського владики, хоч цей поступ і зазнавав перешкод із боку деяких священнослужителів того часу.

«Візантинізація митрополита була своєрідним коперніківським поворотом на Схід. Ця діяльність відбувалася не без супротиву його сучасників і самої Церкви. Одним з яскравіших конфліктів була дискусія з єпископом Григорієм Хомишиним, який бачив візантинізацію як загрозу для Греко-Католицької Церкви, – зазначав о. Ю. Аввакумов. – Зараз у Церкві подібні проблеми: Схід чи Захід. Для митрополита візантинізація не була походом на Схід проти Заходу. Він пише, що наближення обрядів до Сходу розкриває справжній скарб Греко-Католицької Церкви і цим наближає до Заходу, творячи нашу Церкву цікавішою і привабливішою».

Очевидно, з поворотом на Схід неможливо було не єднатися зі Сходом, відтак, у справах збереження обряду Андрей Шептицький радився з російськими богословами [2], зокрема цінним є листування з екзархом РГКЦ Леонідом Фьодоровим щодо літургійної традиції Сходу. Митрополит підтримував контакт із російськими старообрядцями, важливою була для нього праця відомого філософа Володимира Соловйова, з яким вдалося поспілкуватися особисто. Шептицький брав участь у відомих Велеградських з’їздах першої половини ХХ ст. і писав про християнську єдність у посланнях до мирян. Владика завбачливо працював над реформуванням духовної семінарії у Львові, особливо акцентуючи увагу на молодому поколінні, яке краще сприймало ідеї єдності Церкви.

На загальному фоні відновлення греко-католицької традиції і покликання виникає ідея створити Архів історії унії, що став би міцним ґрунтом підтвердження тяглої традиції бажання діалогу між Сходом і Заходом. До того ж дослідження історії та глибше занурення у джерела могло б допомогти греко-католикам краще пізнати свою унікальність і місію. Тож уже перед Другою світовою війною в митрополичих палатах на Святоюрській горі у Львові фонди Архіву історії унії налічували 2 400 документів-рукописів, 1 700 стародруків рукописних книг і 25 тис. т. зв. розсипу (різних документів).

«Шептицький хотів представити унійну ідею не лише як галицький чи український феномен, але як явище цілої Київської митрополії, – розповів дослідник і декан гуманітарного факультету УКУ Ігор Скочиляс. – Проте після приходу радянської влади до Львова значна частина фонду була втрачена або документи викидали просто на вулицю».

На екуменічні погляди Андрея Шептицького неабиякий вплив мав папа Лев ХІІІ, з понтифікатом якого пов’язують зародження течії модернізму в Церкві, яка для частини богословів напрочуд дискусійна і провокативна до сьогодні. Саме з дозволу цього папи митрополит активно провадив екуменічну діяльність задля об’єднання та співпраці з російськими колами, які підтримували ідею оновленої Унійної Церкви зі збереженням візантійської традиції й визнанням Папського престолу. Хоч і тут були свої нюанси, варті окремого дослідження.

«Цікаво, що попри свої, здавалося б, ультрамодерні на той час погляди на користь екуменізму, митрополит Андрей ставився із великим послухом до вказівок папи, – розповідаючи про богослов’я самозречення Шептицького, зауважив о. д-р Мирослав Татарин. – Він казав, що готовий говорити про все, але не про єдність Вселенської Церкви, бо це прерогатива Папи Римського. Тим не менше, архиєрей впевнено тримав курс на відновлення східного духу в тогочасній Греко-Католицькій Церкві. Для нього важливим був діалог не тільки із православними, але й зі своїми. У посланнях владика писав, що Христос помер за всіх християн, зокрема і за тих, які не мають повноти віри».

Вектори богослов’я Шептицького дослідник визначає так: частка ультрамодернізму, широке зацікавлення в наверненні Росії, відновлення східного духу, навернення інтелігенції, діалог як повне порозуміння і примирення, що неможливі без кенозису, або самозречення, подібного до того, з яким прийшов Господь, воплотившись. Митрополит також наголошував, що потрібний не тільки освічений клир, але й миряни, які могли би бути богословами у своїх колах, що теж сприяло б поширенню серед звичайного люду обізнаності у справах свого обряду й Церкви.

«Шептицький писав, що Київський архиєрей має бути православним, – розповів о. Мирослав Татарин. – Але якби він був у діалозі зі Вселенською Церквою, то всі греко-католики підлягали б йому, а митрополит Андрей, за словами самого владики, був би першим із підданих. Він неодноразово наголошував, що його служіння – “бути служителем Божих слуг”».


Богослов молитви

Відома теза: «Щоби бути добрим екуменістом, треба бути людиною молитви і великої смиренності». Дослідник молитовної спадщини Андрея Шептицького о. д-р Андрій Чировський називає митрополита вчителем молитви, який закликав людей щоденно просити в Господа мудрості. Для Шептицького важливою була тема Божої мудрості як першопричини і початку любові, а отже, й молитви, що додає сили.

«Сьогодні ми думаємо, що Шептицький закликав нас бути сильними, але він заповідав нам бути немічними у Христі. Адже тоді Христос сильніший у нас, – пояснив о. А. Чировський. – Страждання і жертва – це ядро його мудрості. Треба вчитися використовувати своє страждання для вищої сили».

Щоб побачити Шептицького як богослова молитви і любові, треба прочитати його послання до духовенства та вірних від січня 1901 р. «Найбільша Заповідь» [4:37–69]. Автор проповідує про велич і всюдисущість Божої любові, не оминаючи теми свобідної волі людини, відмінності між розумом та мудрістю, пізнанням Бога навіть у місцях, здавалося б, найбільшої відсутності Божої любові. Це послання більше подібне не до повчання чи мораліте, а до тихого побажання та поради, в яких уміщене чи не все вчення про Воплочення, сотеріологію, екзегезу Святого Письма тощо. Митрополит пише про доброту Бога, яка не може не пробудити молитви: «Господь Бог, у Своєму найвищому житті, де на Престолі Своєї слави перебуває в Трійці та “мешкає в неприступному світлі” (1 Тим. 6, 16), є таким безконечно добрим, – такою просто самою добротою, – що коли б із-перед наших очей упала заслона, яка закриває перед нами Його лице, – то душа сама на вид Його краси й доброти запалала б такою любов’ю до Нього, що зараз злетіла б у небо! Не хотіла б уже жити на цьому світі; покинула б смертельне тіло, щоб раз і назавжди получитися з Богом.

Святі Богоугодники, хоч і не бачили Божого лиця, а лиш у молитві зближалися до Нього, – коли так часто і глибоко застановлялися над тим, що знали вже про Божі прикмети й досконалості, – тоді так дуже серцем цілим рвалися до Бога, що єдиним їхнім бажанням на світі було: якнайбільше і якнайдовше молитися до Бога» [4:47].

Оскільки найбільша заповідь – любов, то Шептицький повсякчас наголошує на важливості цього стану душі: «Кожна людина має право до любови, має право від усіх людей дізнати її. І кривда діється в людині, коли замало її дізнає. Людина має теж обов’язок і других любити! І кривду їм діє, якщо тієї любови не дає їм» [4:38].

До подібних послань, де глибше розкривається богословська думка митрополита Андрея, можна віднести такі документи: «О віданню ся Христовій любові» (1909), «Про милосердя» (1942), «Не убий!» (1942), «До української інтеліґенції» (1900), «До моїх любих гуцулів» (1900), «Слово до української молоді» (1932) тощо. Важливо зауважити, що в кожному посланні можна простежити не тільки мудре слово душпастиря, але й письмо вправного психолога, адже стиль і мова текстів сильно відрізняються і залежать від того, кому вони адресовані: інтелігенції – мова й проблематика цього кола; селянам – мова й питання зовсім інші. Проте знаменник все ж залишається єдиним – Божа любов разом із Божою мудрістю та молитвою.

Багатогранність діяльності Андрея Шептицького важко переоцінити. Бачимо, що ми почали говорити про митрополита здебільшого як про богослова і душпастиря, та насправді його вчення й настанови доречно втілювалися у суспільно-політичній діяльності, смиренномудріє та молитва вливалися в бажання єдності Церков, коли офіційний Ватикан ставився до цього з пересторогою. А найбільша заповідь любові залишалася в любові до своєї пастви – українців, які все ще не завжди відчували значимість і цінність історії й особливостей традицій свого народу, а тим більше не завжди задумувалися над особливістю та покликанням Української Церкви.

Ніна ПОЛІЩУК

Джерела та література:

  1. Вавжонек Міхал. Екуменічна діяльність митрополита Андрія Шептицького в Україні та Росії. – Рим, 2006.
  2. Волконский Петр. Краткий очеркъ организации Русской Католической Церкви въ России. – Львов, 1930.
  3. Москалик Ярослав. Концепція Церкви митрополита Андрея Шептицького: органічно-пневматологічна суть Церкви / Ярослав Москалик; [пер. із пол. Наталії Николин]. – Львів, 1997.
  4. Церква і суспільне питання. Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність / Ред. А. Кравчук [Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали 1899–1944]. – Т. 2. – Львів, 1998.

Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     постаті      богослов’я      Шептицький
( 1609 переглядів )
 

Коментарі  

 
+1 #3 Авдій 17.11.2015 09:31
P.P.S. І тут впадає в око одна така красномовна й цікава деталь.
А саме: св. рівноапостольни й князь Київський Володимир Великий помер (за новим стилем) 28 липня 1015 р. А от уже наступного дня, 29 липня, - тільки рівно через 850 років по тому, тобто 1865-го, - народився великий і праведний митрополит Андрей Шептицький.
Що це: випадковість, просто збіг календарних дат? Можливо.
А, може, якраз як певний пророчий знак Божого Провидіння для України, для українських християн і патріотів?! Як знати...
А що міркуєте з цього приводу Ви, шановна п. Ніна Поліщук?
Цитувати
 
 
+1 #2 Авдій 17.11.2015 09:03
Р.S. З цієї ж точки зору - і там же - зокрема, ще одне подібне розважання:
http://kyrios.org.ua/spirituality/svyato/2014-28-lipnja-volodimira-velikogo-rivnoapostolnogo-knjazja-kiyivskogo.html
Цитувати
 
 
+1 #1 Авдій 12.11.2015 18:08
З доволі цікавими, як на мене, роздумами і спостереженнями , у т. ч. на базі певного аналізу деяких біблійних пророцтв, про Божий план-призначення для України та Української Церкви, а надто в подальшій перспективі Історії спасіння світу, можна познайомитися тут:
http://kyrios.org.ua/spirituality/svyato/3040-21-listopada-svjatkuvannja-soboru-arhistratiga-bozhogo-mihayila-ta-inshih-nebesnih-sil-beztilesnih.html
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити