Леонід Фьодоров – інок, екзарх і мученик єдності Церкви ради Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_1.jpgВін справді був «інакший» і часто цю свою «інакшість» не любив, страждав від неї. Він настільки був нещадний у критиці до себе, що, напевно, сам встановив би собі покуту, якби дізнався, що його причислили до лику святих. Він завжди був на одинці із самим собою, хоч і не завжди вдавалося бути справді самотнім. На його плечі припала левова частка розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії, адже йому вдавалося притягувати і примирювати протилежні полюси богословів Заходу і Сходу. Хоча, як він сам казав, його справжнім покликом ще з дитинства було чернецтво, він мусив працювати «в миру» задля єдності Церкви.

Можливо, хтось чув про екзарха Російської Греко-Католицької Церкви. Вірогідно, хтось натрапляв на його прізвище, коли вивчав екуменічну діяльність митрополита Андрея Шептицького. Та все це лиш відірвані шматки від цілісної постаті Леоніда Фьодорова, якого у 2001 р. св. Іван Павло ІІ оголосив блаженним священномучеником. Так що ж насправді ми можемо знати про духовне життя і нездолані перешкоди послушника Леоніда? Якою була його духовна боротьба? Чому він відстоював ідею возз’єднання Церков Сходу і Заходу? Яким був Леонід-інок, Леонід-екзарх та яким тепер для нас є Леонід-мученик?


Леонід-інок: «…Заплющити очі на калейдоскоп життя і розплющувати тільки для споглядання вічності»

Ці слова написані в листі до духовного вчителя Леоніда Фьодорова митрополита Андрея. Розлогий лист, більше відомий як «Спомини о. Л. Фьодорова про покликання до монашого життя», розповідає про формування зрілого духовного обличчя майбутнього монаха в дитинстві, підлітковому віці. Ще 14 років його вразили Книги Йова, Премудрості, а найбільше – Еклезіаста: «… блиск світу, його принади, земні ідеали здалися мені простою шумихою, біганиною білки в колесі, справжньою “марнотою марнот”. На мене напала невимовна туга, яка доходила до тупого відчаю: навіщо до чогось прагнути, ставити собі якісь цілі, напружувати сили і нерви, якщо моє існування не залишить ніякого сліду на землі, нічого не виправить, не дасть мені жодного задоволення після смерті?» [1, 16].

Батько молодого Леоніда розорився, мати Любов була художницею і змалку прищепила синові інтерес до естетики і філософії. Напевно, саме завдяки матері Леонід був таким чуйним на будь-які порухи душі, таким чутливим і водночас сильним, строгим духом. Зрештою, найближчою людиною в його житті була саме мати. На людях, як згадували сучасники, та й сам, він завжди залишався осторонь, хоч і не був мізантропом.

Еклезіаст пише: «Хто додає знання, додає скорботу» (Ек. 1, 18). Для семінариста Петербурзької духовної академії, а потім – католицької семінарії в Ананьї (Італія) ця скорбота і була першою спонукою на шляху монашества. Та серед спокус і розчарування в оточенні, юнак стверджує: «Читання Біблії поклало край цим химерам: я посвятив себе Богові» [1, 17]. Та мир і спокій (щоправда, тільки часткові) у монастирі в Камениці (Боснія) для інока Леоніда прийдуть потім… і тільки ненадовго.

Цікаво, що жив і зростав молодий Фьодоров у Казанській частині Петербурга, де «прогулювалися» трагічні й такі ж занурені в себе персонажі Фьодора Достоєвського. Головні події романів «Злочин і кара», «Підліток», «Ідіот» розгортаються на вулицях поблизу 2-ї класичної гімназії, де потім здобуватиме освіту Леонід і яку закінчить із золотою медаллю. У Столярному провулку Раскольніков зарубав лихварку, на Горохвій, у власному будинку купця Рогожина, князь Мишкін та Рогожин переховувалися вночі біля трупа Настасії Филипівни [1, 163–164]… У листах Фьодорова таки відчутний інколи вплив «достоєвщини», відчуваються муки розділеності душі. З одного боку, Леонід завжди бачив свої пороки, слабкості, картав себе за них. А з іншого боку, у хвилини найбільшого розпачу його осявало розуміння, що на все воля Божа і все під Його покровом, а відтак «марнота марнот» – це не приречення, а воля, унев’язнення.

Отже, у свої 33 (!) роки Леонід Фьодоров встиг повчитися в Петербурзькій духовній академії, закінчив католицьку семінарію Leonianum в Італії, навчався у Фрайбургському університеті у Швейцарії. Брав участь у Велеградських з’їздах, де розглядали питання возз’єднання східних і західних Церков. У 1911 р. прийняв дияконські та священичі свячення, а потім постригся в ченці й став послушником студитського монастиря в боснійській Камениці.

Леонід-екзарх: чистота і збереження східного обряду у Греко-Католицькій Церкві

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_2.jpgНа жаль, бути в монастирі після прийняття схими о. Леоніду не вдалося так довго, як він того хотів. Так само довелося відкласти на вічність поїздку до Афону, адже перед ним була справа утворення і розбудови Греко-Католицької Церкви в Росії.

Опікувався ідеєю створення тут Унійної Церкви митрополит Андрей Шептицький. Запорукою успіху, крім всього іншого, він вважав те, що унію повинні розбудовувати самі ж росіяни, які краще розуміють і знають особливості російського богословського ґрунту. Леонід Фьодоров був на той час одним із найкращих претендентів. Він як богослов de facto зростав на двох полюсах – Православна Церква Росії та Католицька Церква Італії. До того ж, він не був чванькуватим й амбітним філософом на показ, а стримів до самозаглиблення і монашого послуху, чого, як показує історія, зазвичай бракувало будівничім Церкви єдиної.

З 1908 по 1914 р. нещодавній семінарист декілька разів відвідує Росію, щоб детальніше і на практиці ознайомитися з життям «православно-католицьких», як вони себе іменували, громад Петербурга та Москви. Під час візитів знайомиться з колишнім православним, а тепер католицьким священиком Алєксєєм Зерчаніновим, з о. Іваном Дейбнером, із колишнім старообрядцем о. Євстафієм Сусалєвим та іншими. Захоплений ентузіазмом московської сім’ї Абрикосових, які фактично у власному домі організували греко-католицьку громаду. Пише публіцистичні статті на тему екуменізму до журналу «Слово Істини». Постійно звітує Андреєві Шептицькому про потреби і проблеми організації греко-католицьких громад у Росії.

Леонід Фьодоров, можна сказати, розгортає низку по-своєму революційних реформ щодо обряду Унійної Церкви. Зокрема його, як католика східного обряду, бентежить надмірне «златинщення» богослужінь і побуту священників, монахів. Отець надає особливого духовного значення наявності іконостасу в церкві, який є «потребою душі». Підстрижені бороди священнослужителів для нього – це невиправдане віяння моди (на що вказує навіть Шептицькому), як і носіння хреста на латинський манер, звершення проскомидії на тому ж престолі, що й Літургії.

Майбутній екзарх більше наголошує на символічному, навіть містичному сенсі і значенні східного обряду, водночас окреслюючи межі нерозуміння його особливостей латинниками: «Ви дивитеся на обряд як на недосконалість нашого духа, якому потрібна матеріальна обстановка для того, щоб підтримувати його в час молитви, а Схід дивиться на обряд як на досконалість нашого духа, як на вираження нашого благочестя (Схід не відділяє благочестя від обряду). Схід медитує не поза обрядом, а під час виконання його: молитви вечірні, шестипсалм’я, молитви перед причастям, часи. Для західника обряд – обов’язок, для східного – насолода» [2, 530].

Важливо розуміти, що Леонід Фьодоров настільки прискіпливо ставиться до будь-яких римських запозичень не тому, що надмірно захопився ідеєю збереження східного обряду. У листі до митрополита Андрея Шептицького він пише: «Нехай наші монахи спочатку проникнуться своїм і утвердяться в ньому так, щоб ніяка сила не могла зламати їх і зробити “особистістю без лиця”, латинськими монахами у грецьких рясах…» [2, 567]. На думку о. Леоніда, дух Вселенської Церкви не в уніфікованому обряді, а в дусі Христовому.

У 1917 р. у Петрограді під покровительством Шептицького скликають собор Греко-Католицької Церкви в Росії, де ухвалюють статут та 68 постанов щодо діяльності греко-католицьких громад. Тоді ж екзархом Російської Греко-Католицької Церкви був призначений Леонід Фьодоров. Щоправда, в Римі цей екзархат визнають аж у 1921 р. – папа Венедикт XV (1914–1922) підтвердить створення екзархату та призначення екзарха, що вже дозволяло о. Леонідові юридично застосовувати свої права.

Отже, Рим зволікав, діяльність митрополита Шептицького в Росії була під строгим наглядом, а Фьодорову доводилося примирювати між собою унійну громаду Петрограда, яка норовила розколотися через дріб’язкові амбіції її священиків. А тут ще й постійні сплески революції в Росії, зміна урядів. Коли до влади прийшли більшовики, то вони почали репресії проти католицького духовенства, яке вважали «чужородним елементом». У 1923 р. провели судовий процес, що засудив католицьких священиків, серед яких був і о. Леонід. Вирок – 10 років ув’язнення…

Леонід-мученик: «З терпінням ми повинні нести хрест свій…»

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_fedorov_3.jpgВ ув’язненнях, таборах і засланнях Леонід Фьодоров провів решту життя. Відразу після оголошення вироку він напише своєму духівнику Андреєві Шептицькому: «Стало зрозумілим їхнє [більшовиків] ставлення до возз’єднання Церков: вони бояться його, як чорт ладану. Воно виглядає для них тільки як спільний фронт проти більшовизму. Мої десять років в’язниці я отримав саме за це. Прокурор охарактеризував мене, як такого, що йде наперекір радянській владі, заявив, що мій фанатизм не можу пом’якшити моєї долі. “Це він, – закричав він, вказуючи на мене патетичним жестом, – зібрав разом православних і католиків для протидії владі. Це він зорганізував спільний фронт проти комунізму… Церква і радянська влада – це антиподи і разом не можуть вжитися. Будь-яка проповідь з кафедри проти атеїзму вже є політична контрреволюційна агітація…”. Так, із сатанинською злобою, захлинаючись від скаженства, кричав на суді прокурор» [3, 221–222].

Замість 10-ти років, о. Леонід був у в’язниці 3, завдяки дружині Максима Горького Катерині Пєшковій. За цей час він встиг упорядкувати Катехизм російською мовою, працював над деякими перекладами. Його звільнили за умови, що він не селитиметься у великих російських містах і не займатиметься «пропагандою». Та зрозуміло, що отець не міг постійно переховуватися чи сидіти, склавши руки, спостерігаючи, як у селах меншають не тільки католицькі громади, але й православні. Отець Леонід допомагав ксьондзу-литовцю Іванові Павловичу в Калузі. І все було би менш-більш спокійно, якби Фьодоров не поїхав до Могильова (Білорусь), щоб допомагати пастирській діяльності Могильовського декана о. І. Бєлоголового. Органи влади цю поїздку сприйняли як «пропаганду» Російської Греко-Католицької Церкви, яку заборонили екзарху, тому 10 липня 1926 р. Фьодорова заарештували. Тепер його чекало покарання на Соловках, куди він добрався в жовтні того ж року.

Скільки іронії (!): виправний табір-в’язницю зробили фактично у стінах одного з найдавніших російських монастирів. Із часткою чорного гумору можна сказати, що бажання Леоніда бути монахом і тут здійснилося. Тільки тепер він був, так би мовити, «іноком особливого призначення».

У Соловецькому таборі екзарх зустрівся з ув’язненими греко-католиками, служив з іншими католицькими священиками Службу в Германівській каплиці, таємно сповідав, навіть організовував своєрідні філософсько-богословські гуртки, писав богословські твори, які, щоправда, так і залишалися у стінах табору чи були конфісковані. Спілкувався з православними, які запрошували його на свої збори. Дослідник Алєксєй Юдін згадує, що екзарх був другом високопреосвященого архиєпископа Іларіона (Троїцького), колишнього ректора Московської духовної академії та правої руки патріарха Тіхона. У цьому ж таборі була Юлія Данзас, прихильниця Російської Греко-Католицької Церкви, яка записала у спогадах такі слова екзарха: «Мало хто зрозумів, що месіанство в Росії – саме її страждання. Тому вся історія Російської Церкви склалася так дивно, так недолуго, що тут закладена якась тайна покути. Можливо, внесок Російської Церкви у скарби Церкви Вселенської і полягає саме в тому, що вона тільки через страждання, а не завдяки перемогам, показує нам свою приналежність до Містичного Тіла Христового. Для нас “перемога, що світ перемогла”, – це хрест, що його піднесли над світом не для поклоніння, але для розп’яття на ньому … Звісно, це розп’яття слід розуміти не тільки в сенсі фізичних страждань, але більш глибоко: у звичаєвих стражданнях і навіть в муках сумнівів» [3, 285].

У січні наступного року у священнослужителів вилучили богослужбову літературу, та частину все ж вдалося зберегти. Отців відправили на дальній острів Анзер, де вони таємно служили Літургію в лісі на камені або на даху бараку.

У серпні 1929 р. о. Леонід повністю відбув термін свого ув’язнення і був відісланий у карельське місто Кемь, де жив у селі і спілкувався з місцевим православним священиком. Далі була Архангельська в’язниця, потім – нове заслання в Котлас, а згодом – у Вятку. Давалися у знаки хвороби, що розвинулися під час ув’язнень. Зрештою, 6 березня 1935 р. виснажений недугами і фактично забутий екзарх Російської Греко-Католицької Церкви о. Леонід Фьодоров помер у будинку завідувача залізничним складом Андрія Семеновича. За деякий час навідати отця приїхала сестра-домініканка, але не знайшла його живим. Наразі навіть невідоме його точне місце поховання.

Коли Андрей Шептицький дізнався про смерть о. Леоніда, то відразу ж розпочав процес беатифікації. Та оскільки в період радянської окупації Галичини Греко-Католицька Церква була ліквідована і перейшла в підпілля, то він затягнувся. І вже у 2001 р. св. Іван Павло ІІ під час візиту до Львова офіційно проголосив о. Леоніда Фьодорова блаженним разом з іншими мучениками й ісповідниками віри ХХ ст. Дослідник А. Юдін наводить уривок із проповіді папи: «Саме екуменізм мучеників і свідків віри вказує шлях до єднання християн ХХІ століття. Нехай їхня жертва стане практичним уроком життя для всіх» [3, 298].

Отже, на момент смерті екзарха в Росії майже не залишилося ні священиків, ні громад, які би відстоювали ідею створення Російської Греко-Католицької Церкви. Деякі з прихильників возз’єднання Церков перебували в еміграції, та їхня діяльність не змогла набути таких обертів, які б допомогли відродити греко-католицизм у Росії в умовах радянського терору проти Церкви як такої, а також в умовах «мовчання» Рима.

Відразу після смерті екзарха в некролозі князь П. Волконський навів цитату з проповіді Л. Фьодорова на одному з Богослужінь у Соловецькому таборі: «Ми – жертва за схизму Сходу, я не втомлюся повторювати це завжди, і повинні з терпінням нести цей хрест. Ми – добриво для духовного відродження Росії» [4, 416].

Ще задовго до канонізації, після смерті екзарха монахи-студити Свято-Успенської унівської лаври писали в щомісячнику «Ясна путь» про о. Леонтія як про «ісповідника-мученика, що буде нам помагати». Його подвижницьке, аскетичне й саможертовне життя надихало і надихає до наслідування. Біографія Леоніда Фьодорова прямо вказує на те, що він був мучеником. І що найбільше вражає: мучився і жертвував не тільки ззовні, беручись за розбудову Греко-Католицької Церкви, що вже було ризиковано у православній Росії за будь-якої влади; він мучився всередині душі, яка своєю чуттєвістю постійно ставила його на лезо між святістю та гріховністю. Так само легко відчитати в життєписі о. Леонтія «блаженність». Варто тільки переглянути ті 12 листів до духовного отця Андрея Шептицького: суцільна покора і смиренномудріє, самозаглиблення в серце і щира, майже відсторонена, критика свого духовного шляху, аскеза і самозречення.

Перед початком своїх арештів Леонід Фьодоров, ніби пророкуючи, писав Шептицькому: «Якщо справа дійде до розстрілів, то жертвою буде сам преосвященний Цепляк, Будкевич і ще хто-небудь, а можливо і я, чого б мені, каюся Вам, дуже хотілося б. Я впевнений, якщо проллється наша кров, і причому в досить великій кількості, то це буде найкращий fundamentum Ecclesiae russicae catolicae[1], в іншому випадку ми будемо не жити, а животіти серед нашого темного, безпросвітного “радянського побуту”!» [5, 517].

Довершує образ о. Леонтія одна з його небагатьох збережених фотографій. Судячи з усього, ця світлина була останньою в його житті й зроблена на Соловках. Змучене обличчя в’язня, на якому випинаються вилиці, широке світле чоло, борода. Та зовсім до цього образу поневоленого не підходять очі, а точніше – погляд. Чорні очі пильно вдивляються у твої, такий погляд буває тільки у вільної людини. Але щось тут більше, ніж пильність і воля… Спокій із пересторогою, віра із втомою, простота і трагедія… Леонід Фьодоров – це святий із достоєвською тугою, боротьбою Раскольнікова, інакшістю Мишкіна. Та цей герой не загубився, не зневірився, а опинившись лицем до лиця із приреченістю, усміхнувся в душі й зрозумів, що Бог його ніколи не полишав.


5 цитат священномученика Леоніда Фьодорова:

  1. Для християнства песимізм – те саме, що отрута для здорового організму.
  2. Монашество – це не буддизм, не самозаглиблення в дусі Палами, а вдосконалювання себе шляхом тяжкої боротьби і зближення до Ісуса Христа. Монах – цей vir perfectionis (муж досконалості), що переходить від «сили в силу», – мусить мати м’яке, чуле серце, наповнене усвідомленням власної нікчемності і величі Творця. Він має дивитися на себе як на інструмент волі Божої і прислухатися до голосу Господа і Спасителя.
  3. У віруючій людині гордість – гріховна, в невіруючій – смішна. Перший, гордячись, забуває, що він не має нічого свого, крім гріха, яким не може гордитися, другий – не визнаючи ні Бога, ні душі, втішається захопленням таких самих двоногих звірів, як і сам, і від яких так само, як і від нього, не залишиться опісля й сліду!
  4. Смирення – його найвища ступінь – саме в тому полягає, щоб не показувати його назовні і не старатися звернути на себе увагу інших як на смиренного. Навпаки, нехай люди думають, що я горда людина, – тим сильніша і рясніша благодать, тим більша моя нагорода.
  5. Великий піст – це не тільки просто пісний час, але особливий час покаяння і плачу за гріхи, ціла епопея боління людини за свої недосконалості і слабкості, постійний трепет перед Судом Божим.

Ніна


Література

1. Тумовський Леонід Листи з Камениці / Блаж. Священомуч. Леонтій (Леонід Федоров) / з рос. пер. Г. Теодорович, Львів: «Манускрипт», 2014.

2. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Книга 1. Документи і матеріали, 1899–1917 / за ред. Юрія Аввакумова., Львів: В-во Українського католицького університету, 2004.

3. Волконський П. Экзарх Леонид Федоров (Некролог) // Логос № 48, Брюссель–Москва, 1993. – C. 38. – Цит. за Юдин А. Леонид Федоров, Москва: Христианская Россия, 2002.

4. «С терпением мы должны нести крест свой…»: документы и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика екзарха Леонида (Федорова) // сост. Парфентьев П.А., СПб.: Издательская группа «Керигма», 2004.

5. Диакон Василий ЧСВ Леонид Федоров. Жизнь и деятельность.



[1] Основа для Російської Католицької Церкви.


Рейтинг статті

( 21 голосів )
Теги:     постаті      духовність      свідчення
( 2469 переглядів )
 

Коментарі  

 
+3 #16 Ніна 27.08.2015 08:38
Цитую Калистрат:
Вот уже несколько столетий кряду папский престол обуревает эта прозелетическая идея-фикс: во что бы то ни стало обратить православную Россию в католицизм! Причём, как видим, если не мытьём, так катаньем. Т. е. если не в его "чистом" (латинском) виде, то, во всяком случае, в форме униатства.

Проблема філософа полягає в тому, що він часто-густо намагається видати власні суб'єктивні судження, які можуть базуватися на зашкарублих стереотипах, за правдиву дійсність і навіть аксіому... Шкода філософа.
Цитувати
 
 
-1 #15 Калистрат 24.08.2015 17:31
Вот уже несколько столетий кряду папский престол обуревает эта прозелетическая идея-фикс: во что бы то ни стало обратить православную Россию в католицизм! Причём, как видим, если не мытьём, так катаньем. Т. е. если не в его "чистом" (латинском) виде, то, во всяком случае, в форме униатства.
Цитувати
 
 
+3 #14 Марія Всяка 29.07.2015 17:51
Дякую Вам, Ніно, за такий матеріал, який проймає саму душу, на тлі бажань та світоглядних орієнтирів о. Леоніда Фьодорова показує нам наші заховані від усіх закутки серця, немочі та переживання.
Цитувати
 
 
+3 #13 Леонтій 15.07.2015 14:35
Уважно продивившись 12 липня відеотрансляцію урочистого богослужіння з київського Патріаршого собору Воскресіння Христового з нагоди свята свв. апп. Петра і Павла, як кажуть, "духом відчув і побачив": ось воно - гармонійне, збалансоване та, в цілому, дуже вдале ("зі смаком"), тобто благословенно-благодатне поєднання східної традиції з деякими елементами західного католицизму!
Цитувати
 
 
+5 #12 Умоглєд 15.07.2015 11:59
Цікава, інформативна стаття!Привідкр ила для мене духовний шлях цікавої, і мало знаної, постаті! Побільше б таких матеріалів, просто і фахово написаних! Дякую автору!
Цитувати
 
 
+1 #11 Симпатик 13.07.2015 12:45
Шановна п. Ніна, я просто хотів, зокрема, озвучити ту думку, що грядуща міжхристиянська єдість - як в Україні, так і цілому світі, - бачиться мені не тільки (і навіть не стільки) як ексклюзивна справа церковних ієрархій. У т. ч. творення ними відповідних додаткових ("унійних" тощо) еклезіальних оргструктур (об'єднань).
А як, передусім, живий процес духовного та особливо конкретного практичного спілкування і співдії "низових" активістів. Тобто, небайдужих пересічних вірян та їхніх безпосередніх душпастирів - парафіяльних (спільнотних) священнослужите лів. Як це, власне, переконливо досвідчили (і подосі досвідчують) відомі події Революції гідності та збройний конфлікт на Донбасі.
Одначе Ви тут маєте повну рацію: дійсно, не варто так безмежно розширяти тему нашої дискусії, за яку я Вам дуже вдячний.
Рясних і всебічних Вам Господніх благословень і благодатей!
Цитувати
 
 
+4 #10 Ніна 13.07.2015 09:59
Пане Симпатику, щось я не зовсім розумію, яким чином Ваші останні дві репліки стосуються теми матеріалу, що вище... Це те, що в народі називають "довкола стовпа без повороту". Ви хочете тут розгорнути дискусію щодо великої схизми та існування ГКЦ? Чи хочете вкотре нарікнути на "нищення Русі Руссю"? Думаю, ви свідомі того, що тему, якою займалися і займатимуться, будуть досліджувати та аналізувати протягом століть, неможливо висвітлити сповна у декількох коментарях... Або запитайте конкретніше, що Вам цікаво суто в межах цієї вузької теми РГКЦ, або я не бачу, на що повинна відповідати.
Цитувати
 
 
+1 #9 Симпатик 12.07.2015 16:03
...та всі ті подальші - і аж до нашого сьогодення включно - жахливі трагедії і лихоліття, що випали на долю України та вітчизняного християнства!
Щож до сучасного "непоганого існування і розвитку" УГКЦ, то тут, як на мене, варто зауважити, що суспільно-реґіональний склад її пастви, на жаль, не зазнав надто вже великих і суттєвих змін. Себто, фактично в усіх частинах України та по цілому світу її душпастирського служіння він (майже так, як і раніше) поширюється, головним чином, на (з походження) галичан та їхніх нащадків.
Також принагідно хочу наголосити, що, згідно моїх спостережень, значному поступу в екуменічному процесі (поміж іншого) ніяк не сприяє той історичний факт, що в Католицькій Церкві - вже опісля 1054 р. - в односторонньому порядку офіційно були затверджені відомі теологічно-догматичні постулати. Ті, котрих жодним чином не ухвалювали всі сім Вселенських соборів І тисячоліття і які, відповідно, не сприймаються рештою християнського світу...
Цитувати
 
 
+1 #8 Симпатик 12.07.2015 15:24
До речі, шановна п. Ніна, як відомо, ще у 30-40-х рр. ХVІІ ст., на тлі тогочасного гострого міжконфесійно-суспільного конфлікту "Русь нищить Русь", обидва київські митрополити - православний Петро Могила та унійний Йосиф Рутський - спільно пропонували конкретну практичну модель міжцерковної "соборності і сопричастя". Тобто, певну - по суті, незалежну і рівноправну (щодо Риму та Царгороду) патріаршу еклезіальну структуру, на базі якої мала б відновитися єдність, передусім і власне, Київської Церкви. А дещо згодом - успішно подолані, загалом, і наслідки Великої схизми 1054 р.
Одначе ця їхня ініціатива не знайшла належного розуміння і підтримки сучасників. Й оте прикре й безглузде "нищення Русі Руссю", зрештою, вибухнуло вельми жорстокою і спустошливо-руйнівною релігійною і соціально-становою війною (Хмельниччиною) . А от її по-своєму логічним наслідком - причому, якраз на 666-му (!) році по Володимировому хрещенні Київської Русі - і стали сумнозвісна Переяславська Рада...
Цитувати
 
 
+7 #7 Ніна 11.07.2015 18:47
Шановний п. Симпатику, взаємно вдячна за продовження нашої розмови. Щодо "ризикую припустити", то це Ваше беззаперечне право, втім... ніхто не знає, як би було б "якби було"... Над УГКЦ теж на початках підсміювалися (з усіма наслідками цього) і московити, і поляки, та й досі зустрічаю таких, що в неї не вірить і вважає "уніатською і златинщиною". Та ці умови не заважають УГКЦ далі існувати і розвиватися доволі непогано, чи не так? Богослови полюбляють казати, що якби Церква була тільки людською структурою/феноменом/утворенням тощо, вона б вже давно зникла! А так - це боголюдський організм... у цьому щось є, правда?
А щодо "сопричастя і соборності" - повністю погоджуюсь. Про це ж фактично і писав Л. Фьодоров у своїх статтях в "Слові Істини", а також у листах до Шептицького. Почитайте і побачите, що в РГКЦ початку ХХ ст. і мови не було про "традиційно-уніатське", як Ви висловилися.
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити