Християнська антропологія Друк

Сотворення людини
Сотворення людини
Ким же є людина? Яким є її покликання? Що є сенсом її існування? Яке завдання має суспільство? Як регулюється сфера взаємовідносин між людиною і суспільством?

З погляду християнської антропології, кожна людина – незрівняний і неповторний Божий задум. Кожна людина має тіло і душу, до того ж батьки при зачатті дитини підготовляють матерію, яка складається з яйцеклітини та сперматозоїда; Бог же дає розумну душу, яка створюється з нічого. Це означає, що в цьому світі з часом, зазвичай, перетворюється лише матерія – з уроків хімії знаємо експеримент із ковпаком для сиру, де щось спалюється, але вага не змінюється, хоча видимо предмет розчиняється. Атоми тільки по-іншому згрупувались, але вони ж не зникли – тут виникає існування ще одного атома у світі.

На відміну від цього, шляхом створення розумної душі з нічого в цей світ приходить нове буття, отож, буттєва реальність поширюється, і це назавжди. Це також утворює і глибину таїнства шлюбу, яке подружжя взаємно дарує один одному. У подружньому акті, який має бути відкритим для прийняття життя (це не означає, що щоразу повинна бути зачата дитина або що воля до цього повинна неодмінно мати місце), вони в буквальному розумінні співпрацюють із Богом у творенні; вони – інструмент Бога для створення нового буття. Вони не лише співтворці, а й беруть на себе особливу відповідальність за розвиток та розкриття народженої ними дитини, бо ця дитина потребує догляду та розвитку доти, доки не стане на ноги і не візьме своє життя у власні руки. Їм довірено дитину. У цьому полягає переважне батьківське право, але, водночас, за цим стоять і серйозні батьківські обов’язки.

Ми щойно говорили, що кожна людина – власний задум Бога. Кожна людина – співучасниця людського буття, тобто має те істотне, що творить її як таку. Але вона також і індивід, що індивідуалізується через конкретну матерію, свої гени, схильності та таланти, обмеженості біологічного типу. Вона також індивідуалізується через конкретну сім’ю, в якій народжується, через історичну і культурну ситуацію свого народу, своєї країни. Людина – це не абстракція, а конкретна істота зі своїм призначенням у просторі та часі. Звідси випливають і вимоги, і завдання, а також і зміст життя для кожної окремої людини.

Людина – це творіння. Отож, причину свого буття має не в самій собі. Вона не створила сама себе. Її навіть і не питали, чи вона хоче бути покликана до життя. Дехто з нас в юності дорікав батькам, чому взагалі вони його народили. Людина просто є тут і має завдання жити.

Передусім людина є особистістю

У центрі християнської думки перебуває людина, а точніше – особистість.

При глибших роздумах над тим, ким є людина, можна виробити три аспекти, які складають і визначають по суті людину в її бутті.

Індивідуальна природа людини

По-перше, фактом є те, що людина передусім є собою та існує як індивідуальна жива істота з власною історією, талантами, почуттями та бажаннями. Вона може сказати «Я» і фактично виражає це «Я», виявляє самосвідомість та самоусвідомлює свою особистість. Людина як така відмежовує себе від усіх «Ти». Людина як «Я» має власне буття, власне життя, власні думки та акти волі, які належать лише їй, які відрізняються від буття, життя, мислення та бажань кожної іншої людини. Її особистість виражається в самоусвідомленні свого «Я» як внутрішня єдність та цілісність. Різноманіття внутрішніх та зовнішніх дій людини об’єднуються за допомогою «Я» і в такий спосіб цілісний характер сприймається як «мої думки», «рішення моєї волі», «мої вчинки». Як «Я», як власна особистість людина дана собі як така, ким є лише вона і ніхто інший, кого не знайти в різноманітній повторюваності, а хто існує лише в єдиній неповторності (це діє навіть тоді, коли клонують людину, оскільки матерія хоча і є однаковою, але розумна душа – ні!). Навіть якщо з часом і змінюється її зовнішність, її внутрішні настрої та погляди, та все ж «Я» людини завжди залишається незмінним. Це моя історія. Так особистість – це істота, відмінна від всіх інших, неповторна і незрівнянна; існує для себе і в собі, є сама для себе цілісним і незмінним фундаментом та носієм своїх вчинків. Зазвичай, ми називаємо це індивідуальною природою людини.

Особистісне буття означає самосвідомість, свободу і відповідальність

Самосвідомість як істотна ознака особистості розкриває нам природу особистості ще глибше. Як істота, яка знає про власне буття, яке вона усвідомлює, особистість повинна являти духовне буття. Саме пізнаване володіння власним буттям – ознака духовної істоти. Отож, передусім у самосвідомості внутрішня цілісність та неподільна єдність віднаходять свою духовну глибинність. Завдяки самосвідомості «Я» є самим собою, об’єднує всі ці одночасні та послідовні внутрішні процеси та зовнішні переживання немов би в один-єдиний пункт. Як духовне «Я», яке усвідомлює самого себе, особистість є єдністю, яка не розділяється через різноманіття внутрішнього і зовнішнього життя, яка не тоне в цій течії, що постійно змінюється.

Також інша форма вираження – свобода – визначає та поглиблює самоутвердження особистості у сфері духовності. Як особистості, мої вчинки належать мені не тільки в такий спосіб, що це «мої» вчинки, а не іншого, але і через те, що вони йдуть від мене; я – джерело моїх учинків. Мої дії виходять з мене як зі своєї останньої причини; у моїй владі здійснити дію чи не здійснити, здійснити її так і не інакше; я чиню це не згідно з вказівки чи примусу ззовні або зсередини. Особистості притаманне самовладання діями; їй належить дійсно-таки творча сила, хоча і не в тому розумінні, що вона може творити абсолютно з нічого, але все ж спроможна творити щось таке, джерелом чого є лише ця особистість [1].

Як особистість, яка сама є джерелом своїх учинків, я повинен відповідати за них, повинен їх брати на себе з усіма наслідками. Я повинен відповідати за свої дії. Так, разом із самостійністю, свобода – це також і відповідальність як ще одна ознака особистості [2].

Соціальна природа людини (матеріальна сторона)

Водночас, очевидно, що людина неспроможна жити сама від себе. І не тільки тому, що своїм існуванням завдячує іншим. У сфері біології людина цілком і повністю залежна від суспільства. Своїм матеріальним життям в усіх його виявах цілком і повністю завдячує суспільству, і не тільки суспільству своїх батьків, але й предків. У цьому вона повністю зобов’язана своїм тілесним життям та біологічними даними суспільству. Це стосується і факту статі. Проте чоловік і жінка – не тільки два індивідууми з різними статевими органами, вони різні і за сутністю своєї особистості та взаємно доповнюють одне одного.

Людина не поспішає покинути своє гніздо; упродовж років потребує опіки, і не тільки матеріального забезпечення, але й спілкування і любові, що, власне, й розвиває духовний і людський виміри кожної окремої людини. Що стосується підтримки і зовнішньої форми фізичного життя, тобто в економічній сфері життя, то людина повністю залежить від суспільства.

Не тільки дитина, але й доросла людина не може довго існувати без допомоги суспільства. Ніхто не може сам собі забезпечити все, що потрібно для харчування, вдягання, проживання. Образ Робінзона Крузо – це далека від дійсності абстракція, оскільки така людина бере зі собою в усамітнення, принаймні, технічний та економічний досвіди, які йому передало суспільство. У жодному разі окрема особа не зможе забезпечити собі життя, гідне людини. Біологічна й економічна спільність у повному розумінні – первинна складова суспільного буття. Словом, кожна людина залежна від спілкування та співпраці, щоби вижити або розкрити себе в житті. Цей факт ми називаємо соціальною природою людини, або точніше, «негативною» стороною, тілесним аспектом людської потреби в допомозі.

Соціальна природа (духовна сторона)

Духовне життя людини криється в її субстанційній душі, яка, проте, не передається далі як тілесне життя в межах людського суспільства, а належить кожній людині через особливий Божий акт із «зовні». Завдяки субстанційній основі свого духовного життя людина не залежить від суспільства. Але душа не дана їй у своєму повністю розвинутому і розкритому стані. Духовні здібності ще таяться в душі як задатки, потенції. Для пробудження і розкриття цих задатків, а разом із тим і для всебічного розвитку духовного життя як повноцінної особистості, потрібна спільнота інших людей. Вся діяльність розуму та фантазії, все життя почуттів та волі вищих порядків виникає лише в контексті людського суспільства. Зокрема, людина отримує від нього головну передумову для розкриття свого духовного життя, а саме – мову. Особистісний розвиток кожної людини може відбуватись лише тоді, коли вона має доступ до світу культури, причому під культурою розуміємо об’єктивне знання, яке в суспільстві є справді актуальним і живим. Це розкриття не є шляхом з одностороннім рухом – навпаки! Один дух запалює інший! Розкриваючи свої духовні дарування і здібності, людина, так би мовити, вносить і свою частку в розвиток усього суспільства, свого культурного кола. Тому в духовному житті також не є абсолютно ізольованою і самодостатньою, навіть якщо її розумна душа надає їй, по суті, незалежність. Попри всю власну діяльність, вона досягає повної духовної реалізації тільки в суспільстві і за допомогою суспільства. Так, найвеличніші види людської діяльності й такі їх головні риси, як любов, довіра, вдячність, можуть практикуватись лише в житті суспільства; вони завжди вимагають присутності «Ти». Це «позитивне» вираження соціальної природи людини. Духовне суспільство, де перебуває людина, є для неї також справжньою складовою суспільного буття, де вона як духовна особа саме знаходить свою всебічну реалізацію, але тут представлена не первинна, а тільки вторинна складова суспільного буття. Від суспільства людина отримує не первинну духовну реальність як у випадку отримання біологічного буття – суспільство зумовлює тільки її розкриття і розвиток. «Особистістю», тобто повністю реалізованою «особою», вона стає лише у спільності і тільки через спільність з іншими людьми [3]. Як би сильно особа з власної волі не реалізувалась, та все ж потребує для цього суспільства. Але, звичайно, особистість у повному розумінні формується лише в єднанні з Богом! Це єднання може сягнути таких глибин, що дедалі більше робить зайвим людське спілкування. Тому пустельник, який живе в усамітненні з Богом, може досягти особистісної досконалості. Так, особистісної досконалості – це можна назвати також і самореалізацією – досягає у всій повноті лише святий. Тільки він є повною особистістю, тільки він повністю реалізував Божий задум щодо себе.

Трансцендентна природа людини

Про людину можна сказати й дещо інше. Вона як духовна істота не обмежується існуванням у цьому світі. На відміну від тварини або рослин, котрі як видові істоти повністю залежать у життєвому існуванні від своєї внутрішньої структури, людина має розумну душу, здатність замислюватися і розмірковувати про своє життя, вчинки та довколишній світ і мисленно проводити відповідний аналіз; має свободу і розкриває себе у внутрішньому спілкуванні зі собою, своїм життям, ставить питання про сенс буття. Ця духовна діяльність, виходячи за межі життя у просторі й часі, вказує на вічність. Те, що навіть найзапекліші матеріалісти, як, наприклад, Жан-Поль Сартр, все-таки і самі щось передчувають, говорить, зрештою, той факт, що у своєму останньому інтерв’ю німецькому тижневику Der Spiegel на запитання про те, яке філософське питання його найбільше зараз цікавить, він відповів: «Проблема моєї власної смерті!». Власне, для нігіліста Сартра це питання було все ж зрозумілим – він перетворюється у ніщо. Так, начебто його і не було. Але, здається, не все так просто. Всі народи мають передчуття, що не все закінчується зі смертю, а що по той бік смерті існування має продовження в інший спосіб. Ці передчуття накопичуються в людській совісті. Через совість цьому «Я» відкриває знання про протилежне «Ти». Цьому «Ти» підпорядковане «Я» – незаперечно й абсолютно, оскільки «Ти» віддає накази «Я» в беззастережній і категоричній формі. Це є абсолютне божественне «Ти» у власній особі, яке відкриває себе людському «Я» у совісті. Так, у совісті людська особа відкриває себе в її стосунку до свого Бога. Біблія виражає це думкою про Божу подобу, яка, власне, робить можливою зустріч людського «Я» з божественним «Ти». Християнська віра говорить, що кожна людина як особливий Божий задум покликана до того, щоб мати спільність із Богом та надприроднім життям. Цю реальність ми називаємо трансцендентною природою людини.

Бачення людини у християнстві. Відмінності від індивідуалістичного і колективістського розуміння людини

Індивідуальну, соціальну і трансцендентну природу потрібно завжди розглядати в єдності, якщо ми хочемо справді осягнути повну реальність людини. Будь-яка однобічність неминуче веде до хибної оцінки, а в діях – до хибного розвитку, що негативно впливає на розкриття особи в суспільстві. Людина не є ані повністю автономною, ані повністю ізольованою, як це необґрунтовано стверджує індивідуалістський лібералізм; окрема людина не є також виключно «падаючою зіркою» колективу, в чому нас намагаються переконати ідеологи колективізму, які хочуть вбачати первісну основу існування людини лише у класі, расі або ще в якомусь колективі.

Християнська антропологія вбачає в людині завжди особистість, яка як духовна істота, що розпоряджається собою, вільно розкриває і реалізує себе у спілкуванні, співпраці, і набуває особливої невід’ємної гідності завдяки тій обставині, що її життя не вичерпується в існуванні на землі, а що вона як творіння Боже покликана до життя після смерті, що, в результаті, її духовна природа робить людину безсмертною.

Спільноти на службі особистості

Що випливає з аналізу складових особистості людини для визначення ролі та завдання спільнот? Спільноти – чи то сім’я, комуна, народ або держава, чи то спортивне товариство, культурна інституція або школа, чи то підприємство, кооператив або інші форми економічних об’єднань – мають службовий характер. Згідно з постановками притаманних їм завдань, ці спільноти покликані допомагати людям, об’єднаним у них, виконувати свої життєво важливі цілі, покликання, а також допомагати їм реалізувати і розкривати себе. Це підстава для їх існування і в цьому полягає їхнє право на існування.

Проте спільноти функціонують не самі собою, а потребують для існування і функціонування конкретних людей-виконавців, структурованих у суспільні форми на основі розподілу праці, тобто є керівниками і підлеглими, а також єрархічний розподіл відповідальності. При цьому існують спільноти, як сім’я і держава, які є первинними складниками спільноти людського існування, а тому неодмінні. Є й інші, вторинні, складники, які збагачують суспільне життя й у своєму існуванні хоч і бажані, та все ж не безумовно необхідні, піддані великим історичним змінам.

Кожна з цих спільнот має свою конкретну особливу мету. Кожна діє зі справедливою метою, якщо вона діє за принципами справедливості для всезагального блага, тобто, якщо прагне до того і здійснює те, що їй належить. Тому спільнота повинна мати повноваження спрямовувати всіх своїх членів до досягнення мети, тобто, вживати таких заходів, які відповідають цій меті, інакше не зможе існувати і продуктивно діяти. Так, спільнота має право робити і вимагати всього того, що потрібно і вимагається для загального блага. Спільнота потребує керівництва, якому належить виявляти, визначати вимоги всезагального блага і робити їх обов’язковими для членів спільноти. Тут може дійти до конкретних конфліктів між благом окремих осіб і загальним благом спільноти. Не може бути визначеним наперед чиє благо на цей час має пріоритет, – це залежить від єрархії відповідних цінностей.

Якщо спільнота – це стосується вторинних складників спільнот людського існування – допомагає окремій людині краще себе удосконалювати, ніж якби вона покладалася лише на себе, то спільнота має сенс. Але якщо постійно вимагає більше, ніж дає, то відживає своє. Хоча останнє і не принципово стосується таких первинних спільнот людського існування, як сім’я і держава, все ж можуть бути ситуації, в яких конкретна сім’я або конкретна держава нищать себе, якщо не прагнули або не могли більше прагнути саме до того, для чого призначені; якщо керівництво і члени спільноти втратили з поля зору свою мету. У таких випадках ми відчуваємо велику порожнечу з дуже негативними наслідками для суспільного й особистого життя.

[1] пор. Nicolai Hartmann, Ethik 1935, S. 729-730, цитовано за Jacob Fellermeier, Abri der katholischen Gesellschaftslehre S. 25

[2] пор. Eberhard Welty, Entscheidung in die Zukunft, 1946, S. 41 ff; цитовано за Jacob Fellermeier, Abri der katholischen Gesellschaftslehre S. 25

[3] Romano Guardini, West und Person, S. 156


З книги Норберта Нойгауза "Цінності християнської демократії"

переклад з німецької Віктора Дребета
видавництво "Горлиця", Тернопіль 2009 


Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     філософія      богослов’я
( 4192 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити