Божественна воля в руках людини Друк

svoboda.jpg«Чисте мислення», «чисте мистецтво», навіть «чиста релігія» і «етика чистої волі»… — так, одна за одною, всі творчі сили культури очистились від дотичності з реальністю, відійшли від неї, горді своєю безвідповідальною свободою» [1, c. 148].

Динамічність Бога і простота людини, добра воля і бунтівна свобода, занебесні явлінння втілені у земному — нерозуміння правди та недооцінка вищості істинного веде до кризи людськості, до війн, як крайності земного розладу. І все ж людська воля отримує коріння від божественної. Що ж є людська воля, а що — Божа, де межа, а де спільність?

Правдива воля Бога не зачиняє істини. Через те, що величність Творця не вкладається в голові людини, Він являється їй таємницею; спроба вмістити Бога в людині абсурдна: те, що є ємністю, не може помінятись місцем із вмістом, — втім гідність людини на даному тлі не применшується. Рабство та ницість, про які голосить християнство впродовж віків, абсолютно не накладає на людину печать земного поневолення — що неможливо через дарунок їй волі, — а вказує на обмеженість у здатностях, на її контингентність, мізерність на фоні величного, обмеженість від необмеженого. Свобода описує волю людини. Єдине, чого не установлює та не осягає людська свобода — це місце Бога.

«Свобода зовсім не є пізнана необхідність» [2, c. 367], свобода a priory не може бути самовизначеною сама по собі: особа визначає її. Цінність вчинку проявляється через самопосідання та самовизначення [3, c. 40], відповідно людина установлює симпатію до вартості, чинить добре чи зле, не змінюючи самої цінності. Чистота ціннісного ряду викривляється людиною у свободі; навіть коли вона прихиляється до добра і витворює його свободою у зовнішньому світі, правдивий лад дещо «викривлюється», оскільки людина не здатна творити досконалості, інакше це було б посяганням на місце Бога. Могутність та слабкість, ницість та достоїнство, правда та брехня, краса та спотвореність не зводяться до абсолютної відмінності Божого та людського, позаяк людське, як і Боже, включає багатство обох сфер. Так, динамізм найбільшого Блага чекає аби восторжествувати в людині.

Російський філософ та богослов Микола Бердяєв стверджує: «Якщо є Бог, тоді людина є істота духовно незалежна. І відношення до Бога визначається не як залежність людини, а як її свобода» [2, c. 203]. З такої перспективи гріхопадіння визначається мислителем як втрата свободи.

Кожна особа є унікально, кожна діє згідно волі, «спокушається» дорогами добра та зла. Ступивши на Христову дорогу, людина не розчиняється у Бозі, як і Син не поглинається Батьком. Коли Павло говорить: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2:20), він не заперечує своєї особи, але прямує єдиною істиною, живою дорогою (Пор.: Ів. 14:6), приймаючи вартості не залежні від нього, а як універсальні. Павло не накидає на себе «шкіру» Бога, не посягає на ім’я Христа, але приймає світло Правди, усвідомлюючи співзвучність долі, яку розповідає людині наяву втілений Бог. Спільність із Богом неодмінно передбачає прилучення, в якому кожна одна душа залишається собою, закріплюючи у вічності своє ім’я, яке дане при хрещенні — позаяк, Церква молиться не до ілюзії, абстракту чи абсолюту, а до Бога, до святих, за померлих, як і за живих. Воля стає визначальною у віках, лиш свобода, як здійснення вчинку у часі, втрачає смисл затим, що у вічності воля кожної однієї особи стає волею Отця. Єдність та, водночас, розрізнення означуються любов’ю у Трійці.

«Царство Боже не означає об’єктивної єдності… що, як необхідність, стає безбожним світом… Царство Боже перш за все особове» [4, с. 91]. Повернення до Бога не провадить до втрати особистості: особистості, яка первинно визначається волею. Воля — конститутивна сторона особи. Якщо брати до порівняння інтелектуальні здібності, як вагомий фактор у людському житті, тут легко побачити відмінності та задатки кожного до тієї чи іншої науки або мистецтва, протестувати рівень знань, натомість шкали, яка б вимірювала волю, не існує і існувати не може: цінності створила не людина, і не людині їх зважувати.

Абсолютизуючи єдність з Богом у Царстві, втрачається головна ознака особи: особа знеособлюється через відсутність визначального у ній, через відсутність волі. Та ж сама дилема виникає у читача Святого Письма, коли Христос говорить до Отця: « Але не моя, а Твоя воля хай буде»(Лк. 21, 42). До Томи Аквінського інтерпретація волі згідно даного уривку була аналогічною до ліків, які є гіркими, але корисними для здоров’я людини. Схильність до логічного бачення волі приходить з елліністичної традиції. Платонівський світ вічних ідей, попри ідеалістичність, насправді виявляється таким собі тераріумом, безвольним містилищем досконалостей, долями яких повеліває Деміург, ладнаючи їх до матерії [5, с. 24].

Зрештою, якщо брати до уваги елліністичний період, то тема волі, як така, взагалі відсутня. Проблеми людини зводились до розуму, надмірна раціоналізованість просочила кожну нішу людського життя; помилкове хотіння виправдовувалось браком відповідних знань, правда випливала з логічності.

Святий Тома один з перших пропонує вирішення цієї проблеми, відрізняючи determinationem actus (специфікацію акту) та exercitium actus (виконання акту), як об’єктивну і суб’єктивну сторони особи [6], де в першому випадку об’єкт визначає акт волі, але щодо другого, то у суб’єкта є можливість вибору щодо його виконання. Себто, спершу людина воліє, а вже тоді чинить акт волі або ж взагалі відмовляється її виявляти. Щодо Христа, то Він є одність з Богом: в божественній триєдності немає розбіжностей, тож недоречно говорити про суперечність у Божій волі.

Першорядною концепцією про волю людини знаходимо на початку Святого письма: «І сказав Бог: Сотворімо людину за образом Нашим та подобою Нашою» (Бут. 1:26). Отці Церкви розходились у визначенні понять imago Dei та similitude Dei. Скажімо, Іриней, Василій та Григорій Ніський, Оріген говорили про «образ» як природу, яку людина отримує від Творця, щодо «подоби», вона інтерпретувалась, як свобідний шлях людини, на якому вона здатна уподібнитись Богу [7, c. 66]. Воля і свобода — поняття, які неможливо виключити з особи. Маючи єдність з Богом, людина лишається тим, ким вона є, не втрачаючи волі: її прояв вартує у земному житті, коли моральні цінності приймаються або зраджуються; після суду необхідність дії зникає, коренем стає усвідомлення себе особистістю у лоні Господа. Свобода, як відсутність перешкод, новій людині не потрібна, оскільки у Бозі немає перешкод і суддівство здійснюється по земних, свобідних вчинках особи.

Земні вартості уособлюються незрадливо у Христі, Який полюбив людину понад життя. Німецькі містики близько підійшли до християнського тлумачення любові, спорідненої з баченням Франціска Азійського, який говорить, що людина існує через любов Бога, і якщо вона існує, отже Бог потребує її [2, c. 204]. Справжня любов не убиває, вона зцілює. У чоловіколюбстві Бога викривається правда про спасіння: якщо Бог створив людину з любові, він не волітиме її знищення, що стало б запереченням плану спасіння, виявленим Богом у Сині. Воплочення та життя Христа викриває всю правду про сотворення людини, про її теперішнє життя, а також про майбутнє.

Первинна воля проявляється у свободі чинити добро. Свобода — єдиний шлях до життя в Христі [4, c. X], шлях віри та любові, які є невидимі і втілюються у ділах людей [8]. Христос — прояв Божої волі, явлена свобода, дійсність життя. Живучи згідно свободи Господа, людина знаходить дорогу до Царства, де воля пізнається через Сина, Об’явителя, Чоловіколюбця, Який приводить до Бога кожну окрему людину, яка приймає Божого Сина, таким чином отримуючи синівство. У Царстві людині не потрібно шукати істини: у Царстві немає роздоріжжя сумнівів, лиш єдина дорога — Христос.

Людина має волю вірувати або не вірувати, приймати Христа або ж відрікатися від Нього. Шлях людини — свідчення правди, відвічний пошук істини. Свідчення християнства завше виявляються у маніфестації чинити добру волю, яка пробуджується на просторах свободи. Християнство ніколи не було пасивною релігією, перебороло тисячі випробувань, перейшло нелюдські тортури, брало на себе виклики тисячоліть, попри те християн ніколи не полишало відчуття радості — радості життя у Христі. Бог християн — вічно живий, вічно діючий. Він не полишає людину самотньою у світі, не покидає її й у смерті. З однієї сторони, у свободі людина доказує свою любов до Бога, з іншої — проявляє даровану їй божественність. Свобода — сила волі, необхідна, щоб прийти до Христа, зустріч з Яким ухвалює приналежність до Небесного Царства.

Людина не може діяти згідно Божої волі і робить по волі людській тому, що людина не є Богом: в неї в крові тече божественна кров, але вона схильна чинити згідно власної природи. Людина, усвідомлюючи, що вона не Бог, бунтує. У віруючого бунт проявляється радістю, невіруючому ж легше заперечити існування Того, Кого йому не перевершити. Людська радість — тріумф Бога на землі. Тільки оцінивши вагомість земного, особа готова прийняти небесне.

Сповідуючи шлях до Господа, людина простує земними теренами, пізнає гармонію в нутрі себе та світу зовні; на такому шляху вона проникає до Первісної волі, Яка дає їй силу чинити згідно волі найвищого Блага, а свобода є: «лишень іншою назвою рабства: ілюзорне право «zu irren und zu streben” [9, c. 149].


Наталя Петрешак


1. Николай М. Бахтин.Философия как живой опыт. Избранные статьи. Москва, Лабиринт 2008. -240 с.
2. Бердяев Н. Самопознание (опыт филослфской автобиографии). М.: Международные отношения, 1990. – 425 с.
3. Nikodem Brzozy. Od natury do etyki I religii: Karola Wojtyly filozofia czlowieka. Poznan 2002, s. 80.
4. Nicolas Berdyaev. Slavery and freedom / Geoffrey Bles, The Centenary Press, London, 1953 - 268 p.
5. Plato’s Timaeus. 90 с. http://www2.hn.psu.edu/faculty/jmanis/plato/timaeus.pdf (26.02.2013).
6. CORPUS THOMISTICUM. Sancti Thomae de Aquino. Quaestiones disputatae de malo a quaestione VI ad quaestionem VII. Textum Taurini 1953 editum ac automato translatum a Roberto Busa SJ in taenias magneticas denuo recognovit Enrique Alarcуn atque instruxit. http://www.corpusthomisticum.org/qdm06.html (27.02.2013).
7. Спітеріс Янніс. Спасіння і гріх у східній традиції/Пер. з італ. о. В. Парасюка, ЧСВВ. Жовква: Місіонер, 2009. – 288.
8. Saint Augustine’s. De fide rerum quae non videntur. A critical textand translation with introduction and commentary. A dissertation by sister Mary Francis Mc.Donald, O.P., M.A.The Catholic University of America Press, Washington D.C., 1950.
9. Николай М. Бахтин.Философия как живой опыт. Избранные статьи. «Zu irren und zu streben” — помилятись і шукати (перекл. автора).


Рейтинг статті

( 6 голосів )
Теги:     богослов’я      філософія
( 3387 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити