Еліта як феномен відображення служіння ближньому Друк

p5170309_01.jpg    Аксіологічний вимір поняття “еліта” на основі зразка дворянської еліти в 19 столітті в Німеччині 

    Теоретизація феномену еліти мала б вести свій початок від його розуміння і етимологічного розрізнення. Дійти до істини можна тільки тоді, коли знати в якій площині її слід шукати, оскільки існує чимало відтінків, узагальнень та навіть спотворень цього французького поняття elite (від лат. electus – вибраний, кращий) в сучасності представниками владних структур. Одне діло, культурологічна, теокультурологічна чи сакрально-теологічна площина, друге – націєтворча та етноантропологічна, третє – “вождизм”, “тиранія”, “елітний будинок”, який ми всі обслуговуємо. Досліджувати феномен еліти слід починати як з історико-філософської проспективи, так і з реального досвіду, і по змозі, старатися опиратися на яскравих представників, які б відображали певний образ цього явища. Тоді б таке дослідження достатньо чітко відображало феномен еліти, щоб могти збагнути модель конкретної владної політики та уможливлення змін на краще пересічним громадянам, які страждають внаслідок дивних кроків підміненою “елітною масою”. Все таки еліта – це ще не надто здевальвований феномен, а тому він мусить мати своє історико-філософське пояснення. До еліти прагнуть належати, нею стають, а стають тільки ті, від кого випромінює духовно-культурний загальнолюдський позитив. Про іншу “еліту” розмірковується як про “самозванців”, “злодіїв”, бізнесово-політичний клон тощо. Тож міркування про еліту як елітність у служінні ближньому, мабуть, слід почати з пояснення феномену служіння в соціумі.


Які ж форми служіння можуть розглядатися в суспільному житті? 


1. Очевидно, напрошується така форма як Християнське служіння. Воно полягає у розділенні потреб, страждань, які доводиться зносити ближньому. Тож перший тип служіння мав би нагадувати форму співстраждання. Він мав би бути єдиний і остаточний, бо ж тут служиться комусь вищому, у відношенні вельможа – слуга. Таке служіння, водночас, є “царське”, коли проявляється через щиросердя, свобідний прояв вільної людини, яка переступає через себе і виходить назустріч потребуючому. До такого служіння запрошує Ісус Христос. Церква називає його дияконським, священичим, коли мова йде про служіння Сакруму. Бо й Христос прийшов послужити людям. Приклади служіння митр. Андрея, блаж. Йосифа стали більше ніж історичними. В цих постатях ми вбачаємо певний профетизм для українського народу.

2. Другий тип – професійне служіння. Воно включає елементи служіння християнського, бо задатки, отримані та розвинуті людиною упродовж її кар’єри ідуть на служіння людям. Воно може отримати обґрунтування з боку філософів, таких як Макс Вебер (“Протестантська етика і дух капіталізму”), Гарвей Кокс – у формі теологізації історії тощо.

Економічні сегменти держави дають зразок меценатської діяльности еліти. Економісти, які розробляють грошову стратегію, сприяють гідному життю громадян. Окремо говорять про ктиторів і доброчинців. Військова еліта – генералітет – стоїть на захисті обороноздатності, оберігаючи державні рубежі. Це зразки українського січового стрілецтва, командування повстанської армії, діючі командири, які бережуть честь мундира і віддають життя за волю України. Про них здіймаються спеціальні молитви-ектенії під час Богослужіння. Слід додати, існує технічна, медична, спортивна та ін. еліти. Скрізь діє інтелект, талант, праця, ознаки генія тощо. Тут професія, радше як покликання.

3. Третій тип – привілейована форма служіння, на взір дворянського (аристократичного) служіння, що була притаманна монархічним формам правління і в деяких країнах носить тепер радше, мабуть, історично-геральдичний характер. Служіння, яке поширювалося із дворянських гнізд. З них виходили засновники сиротинців, шкіл для малозабезпечених сімей, безкоштовних їдалень, інколи навіть монастирів (напр. письменниця Іда Ган-Ган є засновницею жіночого монастиря у м. Майнці). Дворяни опікувалися талановитими вихідцями з бідних родин, брали на себе тягар меценатства і творили реальну політичну владу в Европі упродовж багатьох століть. Цінності, які вони проголошували, лягали в основу історичного перебігу подій і завдяки ним ми знаємо історію, мистецтво, філософію, літературу, словом – европейську культуру. Так, дворянська інтелігенція творила зразки високої літератури (напр. барони, баронеси, графи, графині, королі, королеви у німецькій та австрійській літературі). Жила і творила така інтелігенція в Україні (один із яскравих прикладів – сім’я Лариси Косач). На цьому типі служіння згодом я хотів би зупинитись детальніше. Звичайно, приналежність до шляхетного роду змушує слідувати поведінці, притаманній у елітних колах, проте необов’язково до них належати. Напр. Феномен Івана Франка, вихідця з простого народу свідчить про зворотнє. У Франка було своє бачення на представництво у дворянській еліті і це окремий феномен якого я тут не торкатимусь.

Зрозуміло, яке відношення може мати феномен служіння до еліти, позаяк служіння носить вільний характер і належить до особового життя. Якщо підкреслити елемент свободи, то фактично ніхто не може уникнути служіння, як форми співжиття у суспільстві.

Служиться комусь в ім’я вищого інтересу, бо так велить закон совісти, заповіді тощо.

Так ось, феномен еліти, який дає знати про себе в сьогоденні і зазнає мімікрії під економічний розрахунок, політичні партії, як відображення історично-канонізованих форм монархічного служіння, чи свідчить про те, що еліта служить комусь, а чи тільки собі, власним кланам, партіям, бізнесу тощо?

  На перший погляд, у секуляризованому з тенденцією до десакралізованого соціуму навіщо потрібна еліта? Кожна людина є самодостатня, прагне бути успішною – це ті заклики, які роздають нам новоспечені політики. (Я наважусь розмежувати Homo politicus як тип політиків від homo culturalis. Тут не місце поширюватись про класову боротьбу. Це типове для homo vivens, та й вже Гоббс наводив свої аргументи щодо цього міркування у творах Про громадянина та Левіафан).

І

  Еліта як правляча верхівка може мати своє філософське обґрунтування. Так, ще Гомер був переконаний, що буде краще, коли правитиме один можновладець. З духовно-політичних міркувань Геракліт (бл. 544-480 до Хр.) віддавав перевагу владі кращих, вибраних, які обирають “вічну славу” а не тлін . Цю думку про “вибраність” розвинули Сократ, Платон у “Державі”, Аристотель у “Метафізиці”, - філософи, які змагали до найкращої форми життя – мислительного.

  Орієнтація на рівноправність у державі покликана знівелювати цінності, напрацьовані іншими. Той, хто очолює рух, націлений на рівноправ’я, породжує різні форми правління: монархія – тиранію, аристократія – олігархію, демократія – демагогію. На це звертав увагу великий Платон. Виглядає, що його теоретизація спрацьовує у класичному вигляді навіть тепер. Зрозуміло, що Платон підпорядковував ці конституційні форми держави моральним чеснотам. Я не буду озвучувати тут відомі тези філософії політики. Не та розмова. А от на інтелективну сторінку намагатимусь звернути увагу.

Тим не менше, для теоретика важливе те, що в поділах на правлячий і рабський класи відбулося народження інтелігенції – прошарку думаючих людей. Людина інтелегент пройшла довгу еволюцію через людину неспокою та сумніву. Пригадується картина, як “мятущаяся інтєлігенція” втікає під тиском робітничого класу. Але що дає сила розуму інтелегента? Чому до еліти, по великому рахунку, слід віднести тільки інтелегентів?

Спробуємо поміркувати більш глибше і розглянути, в чому полягає феномен інтелективної людини.

Звичайно, наукові та технічні винаходи, дива мистецтва, надпотужні дієздатності створених машин та атомної бомби, були уможливлені завдяки тихій силі розуму. Саме він був першим джерелом прогресу та людської історії. Це подивугідне, адже розум володіє здатністю оволодівати світом буття, панувати над ним, підкорювати його задля своїх цілей. Після креативної потуги Бога, розум – це найбільша сила. Не применшували цінність розуму отці Церкви та середньовічні мислителі. Мислення Нового часу наполегливо обґрунтовувало позиції розуму (Бекон, Декарт, Локк, Спіноза, Ляйбніц, Кант). Тут Intelligere дорівнює intus legere, тобто означає проникнення у внутрішній світ всіх речей і, водночас, означає дозволити увійти всім речам у внутрішній світ духа.

Але як пояснити феномен інтелективного служіння у теоретичній площині?

Інтелект, як виразна властивість людини, відкриває людину до буття, роблячи її по-природі ens metaphysicum. Бо людина не може пізнавати речі не схоплюючи в якийсь спосіб те Реальне Буття, яке приводить на світ суще. Таким чином суб’єкт у відношенні до об’єкта здатний контактувати з усією об’єктивною реальністю і бути ближче до Істини. Саме тут криється диво розуму.

Так само, як світ знаходить у Богові свого Творця, то так само він віднаходить в людині свого наміреного “нового творця”. Господь Бог дарує речам буття; людина ж, поєднуючи їх в собі самій, через пізнання, дарує йому, в певний спосіб, духовне існування, розвиваючи те буття, яке вона отримала від Бога. Також і в цьому значенні людина є не лише центром світу, але і співпрацівником Бога у сотворенні. Бог є універсальним Творцем, а людина – універсальним посередником, “новим творцем” вже сотвореної дійсності.

  Сприйняття реальності, як буття, посідає характер інтелектуального досвіду. Бо також і мислення, а, навіть, окремо, думання, становить досвід людини як такий. Понад чуттєвим досвідом, понад зором, який дозволяє людині відчувати світлість речей, понад слухом, що дозволяє йому відчувати звучання, людина наділена здатністю мислити, тобто, здатністю відчувати речі у їхньому глибшому аспекті речей.

Проте не так згідно інтелективних якостей, як на основі інтелектуальної концепції в Европі Нового часу стали розвиватися національні держави та монархічні устрої. Про рівноправність між людьми не могло йти мови, бо за рівнем інтелекту люди таки не рівні. Тож нам важливо знати, що інтелективно-філософська складова у творенні поняття еліта створила певну матрицю для політичних теорій в яку потрапили подальші історичні епохи, події, люди.

Згідно Т. Гоббса вибраними слід вважати дворян, яким вища влада дає повноваження. Їх обирає народ, а тому ієрархія починається від демократії, переходить до аристократії і монархії.

Історія дворянських родів Европи достатньо висвітлена в історіографії. Двори Великобританії, Франції, Еспанії, Італії, Німеччини, Австро-Угорщини живили культурно-науковий світ. Як би там не було, і Вольтер знаходив опіку у короля Прусії Фрідріха ІІ, і Декарт і Ляйбніц входили до придворних салонів і королівських палат, збагачуючи світ філософськими трактатами, заснованими академіями наук тощо. Сам король Фрідріх творив чудові музичні композиції, був відомим меценатом, культуртрегером, а Вольтер виявлявся “насмішником” і платив йому за добро невдякою.

  Тож приходить час, коли над дворянством гуснуть хмари Французької революції. Це час ХІХ століття на якому зупинемося окремо, щоб розібратися в долі феномену дворянської еліти Німеччини.

ІІ

Чому ж людина живе прагненням належати до кола еліти, бути елітарною людиною, елітою? Але чи той, хто виконує тихий подвиг праці на благо ширшої групи людей, хто є інтелегентом, плоди діяльности кого живлять наступні покоління, проте не входив у елітні кола, чи є він елітою? Напр. Стус, Кісєльов та ін.

Шляхетна, здібна, розумна, виділена високим сусільним становищем серед інших людей буде такою тільки тоді, коли всі ці риси шляхетности будуть справжніми, будуть служити людям.

Отож, можна виділити видиму форму еліти і невидиму, сакральну і світську.

Справді, історію творять люди. Літописи, які переходять в книги з історії того чи іншого народу починаються розповіддю про засновників і державотворців. Рюриковичі та норманські народи на служінні у них (напр. у С. Соловйова).

Народна творчість формується безименними мистцями. Зрозуміло, що жодний народ не створить Одіссею, Ілліаду чи Слово про Ігоревий полк. Ці твори мають свого автора. Так само, еліту народу формують особи.


Що вимагається від еліти?

Чи можна відчитати становлення еліти як форму покликання до служіння? Мабуть, що так.

Здібності, які закладені в людині потребують свого втілення, росту, кар’єри з бажання. Існує й хворобливе бажання до влади, яке слід відділити від покликання до служіння. ДВОЗНАЧНА РОЛЬ ЕЛІТНОГО ПРАВИТЕЛЯ – це радше теодицейне питання, що стосується допусту Божого. Бож як пояснити діяльність Сталіна, Фюрера, Мао.

На це хворобливе бажання влади звертав увагу Ф. Ніцше. Його матеріалістичні погляди відомі. Це вчення про надлюдину і “вічне повернення”. Коротко кажучи, на його думку, всі процеси в історії слідують за цим порядком: поставання і тоді – повертання всього, і так по колу. Ніцше – пророк “смерти Бога”, хоч помер філософ, а Бог живий і далі, адже філософи не припинили приковувати увагу до Бога. Тезу Ніцше озвучує одіозний політик Жириновський, підкреслюючи оце хворобливе ставлення до панування над людьми словом “Власть” всласть.

  Та є, так би мовити, здорова форма. У царстві духа теж є форма панування. Франко, говорячи про Шевченка підкреслює: “він став володарем у царстві духа. Панування як “властитель дум”.

  Одним словом, на еліту рівняється. (Пригадується як в радянський час суворовські училища покликані були відродити славу російського війська. Учням давали певний рівень знань, але що цікаво, прививали етикет, правила доброго тону, щоб не допустити приниження гідности офіцерського звання, яке давало про себе знати у діючій армії).

Тож після розлогого прологу я дозволю собі звернути увагу на окрему форму служіння – елітним словом, і змушений прибігти до низки перекладів письменників, які належить до німецькомовної літератури, але які замовчувані у нас. Про всіх і не згадаєш. Я старатимусь відчитати в них їхнє розуміння феномену еліти.

  Мова йтиме про духовні скарби, які еліта покликана залишити наступним поколінням. Без оцих вічних цінностей нецікаво жити. Це цінності, які здіймаються над суб’єктивно-психологічним станом людини, яка прагне їх донести.

Ніколай Нєкрасов кликав:

От ликующих, праздно болтающих,

Обагряющих руки в крови,

Уведи меня в стан погибающих

За великое дело любви –

А сьогодні ми бачимо, що властиво, “лікующими, праздно болтающими, обагряющими руки в крові, “були ідеалісти-революціонери”; а “погибающими” – зарізана Сісі і втоплений Людвіґ...” (Качуровський).

ІІІ

ХІХ століття – цілком класичне. В ньому проглядається золота доба російської поезії, злет німецької класичної філософії (Фіхте, Гегель, Шеллінг). Словом, людину ХІХ століття зрозуміла б людина попередніх віків, що не скажеш про антропос ХХ століття.

Спробую зупинитись тільки на ХІХ столітті в Німеччині, яке включає мистецьку добу “Бідермайєру”, літературно-філософську добу пізнього німецького романтизму, реалізму і добу приходу нігіліста – “Великого Хама”, яку передбачали І. Тургенєв та Ф. Ніцше , коли народжується “стадна людина”, “людина маси”, влада сильних та незалежних людей. Все інше – це натовп, як обмовилась нинішній політик – “біомаса”. Значить політики добре засвоюють уроки, не знаю, чи самостійно, чи з чиєїсь підказки.

Як відомо, німецьке дворянство протрималося в Европі найдовше, аж до неоромантизму. Я говоритиму про нього в історико-філософському ключі, і намагатимусь наводити приклади з царини естетичної культурологічної теорії.

  Тож спершу, з’ясуємо, що ж це за явище “Бідермайєр”, яке характерне для ХІХ ст.”?

  Бідермайєр – це мистецтво яке наближується до реальності. Воно є “правдивим”, проте за своїми масштабами не претендує на великий соціальний аналіз. Дійсність у бідермайєрі сприймається як побутове оточення людини, в її сімейному вимірі, принаймні – на рівні сільської спільноти. Це вже не романтизм, оскільки суб’єктивна оцінка переходить на другий план. Важливими стають об’єктивні цінності. І це ще не реалізм у значенні типового соціального роману прикладом чого служать твори Бальзака, Діккенса та Достоєвського. Про ідилічно-сентиментальні ознаки Бідермаєра германіст Ірина Гузар (родичка блаженнішого Любомира Гузара) зауважила:

 “Бідермаєрівська людина творить собі ідилію з найдрібніших радощів буденного життя і здобувши так душевну рівновагу і гармонію, вона у глибокій старості вмирає... Один з визначних представників бідермайєрівського стилю в літературі – це австрійський письменник Адальберт Штіфтер.”

  В німецькомовній літературі авторитетним у дослідженні явища “бідермайєра” вважається видання Ф. Сенґле. В 2008 році дослідниця Е. Іванова підготувала до захисту дисертацію під назвою “Литература бидермейєра в Германии ХІХ века”, де подає глибший аналіз явища бідермайєра в німецькій літературній традиції (див. автореферат дисертації). У своїй роботі вона досліджує сутність літературного бідермайєра, його особливості, витоки явища, зв’язок літератури німецького бідермайєра з літературою XVIII століття, романтизмом і реалізмом. 

На поставання цього явища не впливала філософська думка, і якщо й можна говорити про філософію бідермайєра, то тільки як про життєву світоглядну філософію як принцип існування звичайної людини в суспільстві, де переважають такі цінності, як: сімейний затишок, побут тощо. Витоки бідермайєра приховані в особливостях моральних цінностей німецького бюргерства та пов’язані з поставанням бюргерської самосвідомости.

  Термін “бідермайєр” пов’язують з ім’ям вигаданого літературного персонажу Ґоттліба Бідермайєра. Суперечки з приводу походження цього терміну німецькі вчені вели до 70-х років ХХ століття і трохи вщухли з виходом праці, присвяченій бідермайєру Ф. Сенгле. Образ бідермейєра створювало чимало письменників, особливо Ейхродт і Куссмауль як стиль пародії на літературні твори постромантизму. Під цим образом розумівся міщанин (обиватель, бюргер) в умовах свого часу, а на формування образу впливали: морально-настановчі щотижневики в яких віддавалось перевагу темам родини, приватного життя, вихованню і навчанню дітей тощо, бюргерська драматургія (“бідермайєрська п’єса” Іффланда, А. Коцебу, Геммінґена, Ґроссмана), “меланхолія доби Реставрації”, “сентименталізм з приводу світового суму” в постнаполеонівській Німеччині (на противагу сентименталізму до холодного раціоналізму) і емоційність, жанр пародії (іронії), історико-політичні фактори (рішення Віденського конгресу 1815 р. і політика Реставрації) тощо. Бідермайєр – це не лише відгук на романтизм, а й як факт визнання об’єктивної реальности пізніми романтиками. Рівень художньої літератури став свідченням народження соціального статусу бюргерства. У ній міщани впізнавали самих себе, родичів, коло своїх проблем. Це була сильна альтернатива попередній літературі доби романтизму. За межі цього явища виходили хіба такі титани духа як Ґете та Дросте. 

  Слід розрізняти “травіальний бідермайєр” (напр. творчість Лафонтена, Г. Клаврена – започатковувача цілої епохи – „Claurenepoche“, Е. Раупаха) і “високий” (напр. Дросте). Відсутність теоретичного підґрунтя німецького бідермайєру засвідчує неможливість співставлення творчости письменника цієї доби з якимсь напрямком сучасної йому культури. 

  До категорій цього явища слід віднести: “старий добрий час” („die gute alte Zeit“), “минуле як дім” з непорушними основами існування та ідеалізування його затишку в родинному колі (тут крок вперед нагадує рух назад, до ідеалізованого XVIII століття, культ “кожної людини” („Jedermann“) в який вписується по-своєму цікаве життя звичайного громадянина суспільства, заглиблення у світ людської душі (релігійна проблематика, розвиток моральних цінностей тощо), резиґнація («die Resignation» – відмова, послух долі, розчарування) викликана усвідомленням свого безсилля вплинути на хід історії та змінити світ (звідси прагнення сховатись від подій масштабного характеру та аполітичність як втеча у примарний “старий добрий час). Світ становить сьогодення і спогади про минуле. Його наповнює відчуття обмежености і замкнутості. Згодом додаються такі поняття як “мала вітчизна”, не заторкнутий прогресом “рідний край”, внаслідок подорожей по ньому, етнографічних та краєзнавчих знахідок тощо. Те, що не піддається часовому впливу і руйнації визнається за опору у стрімко-мінливому світі Европи, так це патріотизм, національна тематика без політичного і суспільного патосу, консерватизм і відданість традиції. Справжній німець визнається як той, що палко відстоює свою національну самобутність, патріархальні звичаї, прив’язаність до рідного краю. Мабуть, найкраще передає зміст морально-національної настанови людини бідермайєра шевченківське гасло: “чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”. На перший погляд – закритість від впливів ззовні як акт самозбереження, а, в той сам час, – наполегливе продовження з ознайомленням із зразками високої літератури. Створюється модель другого, відмінного від лякаючої дійсности, світу національних, рідних бюргерських цінностів. Побут, як рідна сфера життя людини, висвітлюється у своїх деталях, речах, предметах тощо. Так, в поле зору письменниці Дросте потрапляють стара підкова, рештки вази, край скатертини тощо, даючи друге дихання побутовому життю (“Der Teetisch”, /“Чайний столик”/, 1839). У “високому літературному бідермайєрі” німецької класики ХІХ століття приватне життя людини розглядається в етичних і естетичних уподобаннях свого часу, серед яких наголос ставиться на релігійних цінностях і естетиці релігійного вчинку, духовному житті і зустрічі простої людини з Богом. В бідермайєрі бути добрим християнином – означає бути щасливою людиною (на думку героїні новели Мьореке “Скарб” мами Аброгасти). Отож творчість великої німецької письменниці, дворянки – Аннети Дросте, не дивлячись на непогодження між дослідниками, може теж розглядатись в ключі бідермайєру. Її літературне служіння є одним із типових прикладів самовідданої творчої праці і водночас свідченням боротьби за право жінки-дворянки вести літературно-інтелектуальне життя поруч із чоловічим аристократизмом. Її виразно католицьке спрямування дарувало Німеччині найбільшу письменницю, рівної якій за рангом просто немає.

Підвалини реліґійного світогляду Дросте по відношенні до суспільства є виразно етичними, наголошуючи на правдивому служінню Церкві, навчанню молоді Христовим правдам, викриваючи оманливих пророків і фальсифікаторів віри, що підмінюють її “Християнською Мінервою”, себто дозою раціоналізму, та які насправді перетворюють хліб слова Божого у камінь.

Теми високої моралі були привиті Аннеті Дросте з дитинства. У дворянському гнізді “Бурґу Гюльсгоф” і нині можна ступити у розкішну каплицю, а у Рюшгавзі, Аннете мала нагоду причащатися Христового Тіла при приватному вівтарі, замаскованому дверними створнями, які під час Богослужіння розчинялися навстіж. Він являє собою сліпучо-золоту картину Страшного Суду. Дросте з сім’єю на великі церковні свята вирушали до Собору у Мюнстері, тоді коли щоденні богослужіння відправляв приїжджий священик.

На думку Гезельгавза, “можна з повним правом говорити, що Гюльсгофи вийшли не зі старого режиму, а, що їхнє вирозуміння національного дворянства старіше за романтизм, просвітництво та абсолютизм.” У замку Гюльсгоф Дросте мешкали вже з 1417 року.

Дворянський етос Гюльсгофів у “сірому сурдуті” (“Im grauen Landrock”) полягав у тому, що їх до кінця XVI століття висували на бурґомістрів, радників і юристконсультів (правників) міста Мюнстера. Стрик Аннети Максимільян (Макс) Фрідріх фон Дросте-Гюльсгоф (1764-1844) до того ж був відомим композитором. Поетеса ґрунтовно вивчала його неопубліковані твори і згодом на його музику сама награвала пісні. Та не вона одна. В 1800 році у Відні Гайдн (Haydn) виконав C-dur Месу Макса Дросте, в 1801 – “Te Deum”, а в 1802 – четверту симфонію. Другий Те-Деум композитор Дросте написав на вшанування вестфалійського дворянства для короля Прусії (18.10.1815), за що отримав золоту медалю мистецтв. Слід пригадати, що Евервін Дросте (1540-1604), декан у Сан-Мартіно, (природний син каноніка Йогана Дросте), що з Борґо у Сан Люджері в Мюнстері, у 1600 році створив нижчеприведену епіґраму на летючого окуня у гербі Дростів і на ґеральдичні кольори на ньому – чорний та срібний:


“Чому у гербі Дростів риба? Це значить мовчанка.

Чорним є щит: себто: теж честь підневільна.

Але летюча? Діяльність вгору здійма крилами.

В борні загартована зброя доцільно на службі”.


Дросте всім своїм єством цікавилась тим, що її оточувало, проте всіляко намагалась відгородитись від насування цивілізації капіталізму, яка приводила до поділу людей на прошарки та побільшувала негаразди. Ця цивілізація несла загрозу патріархальному устрою життя і кризу релігії. Її принципова позиція визначалась історією Мюнстера, де ніколи не було кріпацтва, де існуючий суспільний устрій ще себе оправдовував. Отож горде дворянство сприймало проникнення капіталізму у їхні родини як посягання на їхні звичаї і рішучо виступало проти нього, захищаючись хоругвою релігії.

Письменниця Дросте вірила у можливість консервативного прогресу і підтримувала старий устрій, адже відхилення від заведеного порядку нею вже від юнацьких років вважалося за гріх. Жодний німецькомовний автор не був залежний від цензури, як Аннета від дозволу своєї матері. Без її згоди не могло бути опубліковано жодного рядка. Тому-то таке ставлення до всього “нового”, безперечно, викликало в її душі біль і непорозуміння, конфлікт душі з Богом.


Ось декілька зразків поетичної творчості баронеси аристократичного кола Вестфалії, найбільшої письменниці Німеччини Аннети Дросте-Гюльсгофф


Carpe diem!

(Лови мить, лови день - Лат.)


  Pflücke die Stunde, wär sie noch so blass...


Зривай хвилинку, бо вже не вернеш,

Як мох блідий в тумані млаки й теж

Безбарвну квіточку, що гнеться в полі;

Ох, тільки раз душа солодко снить,

Кидає все, що її так болить

Зідхання важать більш, ніж гіркі болі.


На всьому крапля крові лиш одна,

Хова перлину крику глибина

Безтямний сам у все важку хвилину;

Незнаний сум, як часто цей тягар

Ти тягнеш, мов крізь поволоку хмар,

Та з плином днів забудеш, біль відлинув.


Хто не згадає свій дитячий час,

Привчав до літер як він радо нас,

Чи є хто, що не став би знов дитятком?

Так, в’язень, пишучи на мурах стін,

По радісних літах свій напис він,

Ще раз оглянув би собі, хоч крадьком?


Та є й така, ненависна ще мить,

Що як зізнання у центнер тяжить,

Її ми тінню вкриті невід’ємно;

Хоч рідко посила небесний гнів,

У ній же ж біль отруєних тернів,

Черва могильна і вина таємна.


А тому, хто цінує неба мить,

Любови даром хай він дорожить,

У гордій миті, скромністю всією;

Спива хай кожну крапельку роси,

В ній відображена вся синь краси,

І тихі верби шелестять над нею.


Тож радій із посмішки малого,

Чи зненацька із плачу якого,

Як радісно він тягне рученята;

І сотню раз гордися, як росте,

А згодом стане юнаком, проте

Дитя твоє не верне більш до тата.


Радій із друга, в розквіті він сил,

Поки чоло не хмуре, й синька жил,

У узголов’ї квіти йому склавши;

Опікуйся над ним, похилим, раз

Минає швидко, мабуть, його час,

І сивину сховає він назавше.


О, хто лиш раз, навік цю мить впіймав,

Вінець її до старості торкав,

Охоче скарб цей поцінує й нині;

Все ж ми, немудрі, в спогадах живем,

Попереду надія, ззаду – щем,

І в нашім Завтра Сьогодення гине.

Пер. 15 лютого 2009 р. Б.


Сімдесять дві поезії циклу “Духовний рік”. Сповідь 19 століття, найбільший витвір релігійної поезії 19 ст.


27. На другу неділю після Пасхи


Єванг.: Про Доброго Пастиря. (Йоан 10, 11-16)


Добрий пастир не кине вівці свóї!

Ой, пастирю! – Чиє в неспокóю

Заблеє ягня колись злякло в імлі,

Зранене в кров, замурзане в гною.

Що скажеш ти? “Німак”!

Вмерло твоє слово, лобом Каїна знак.


Горе князі вам! Бо душі в народі

Користю важите й процвітанням.

Горе батькам! Як діти дородні,

Краща вона простота без щигляння.

Справа на вас судна;

Мовчіть про честь! Не по вашім боці вона!


О, горе батькам! Як ними ви видно

Наче винайнятим тілом – ла́дні;

У пастирі обрати вас не гідно

Недруги мужі й жони безрадні.

Ви знали й мовчали;

Ваші руки, лжеці, всяка пляма палить!


О, горе, чиїм рукам одні були

Блага повірені, горе всім-то.

Горе вам вчителі! Ви отравили

Легко серця з єхидством, вітійством.

Талант ваш збрехнявів,

Не добре його закопали, зіржавів.


Ти ж вільний все ж? В силі ти, слово хули

Все сміло кидати на тисячі?

В обов’язках обмеживши їх, струхли

Корона й сила, дім, палац, чиї?

Мізкуй, запит важкий;

Чужій душі вартісний, і твоїй!


Як на твоїх вустах дитини вухо,

Як погляд її в очах твоїх мить,

Як всяке зтулене слово зухе,

У ніжні вуха свинцем шваркотить:

Тоді ти не пастир?

Невинний, як бідній ягняті пропасти? ...


І як безчулій, кволій душі могти

Вслухатись в слово твоє спроможне,

Як при всім може рівність перемогти,

Міна спрагло вирізнитись кожна:

О, лицем не змайне:

“Я слухавсь, Боже! не губи мене?”


Мене заточив Ти, Господь, у журбі

Чом так грізно й не гадала тайно,

Тому кличу, виливаюсь я в мольбі:

Воля отут, мені сили дай-но!

Чуття легке й бігле –

Поклади важку руку твою, щоб втікло!


Твій подих зупиняє буревії,

Пісковий острів квітне в пальм розмай;

О, плини поможи здержать стрімкії,

Знак Каїна на лобі не лишай!

Чи ж он, у всій красі,

Господь, прийми мої сльози усі!


59. На День Всіх Святих


Єванг.: Нагірна проповідь. «Блаженні».

(Матв. 5, 1-12)


Блаженні, що духом вбогі,

Як ближніх світлом зігріти

Лягають радо у ноги

І словом шлють їм привіти,

Жаль їм за гріх їх; що змоги

Щастям чужим їм радіти:

Так, ближніх світлом зігріти

Блаженні, блаженні вбогі!


Лагідні діти блаженні,

На сміх бо їм зміниться гнів;

Не менш як м’якіть у зе́рні

З гострих голок росте й тернів,

Востаннє словом спасенні,

Смертний хрип їм – любови спів,

Зі смертних сміються корчів:

Лагідні діти блаженні!


Блаженні, що в жалобі хліб

Зі сльозами свій спивають,

В оскарженні власних лиш хиб

А про чужі й не гадають,

Хоч в груди вдарялись коли б,

Гріх чужий не помічають:

Які в жалобі спивають,

Блаженні у слезах свій хліб!


Блаженні спраглі зі спраглих

По справедливости й благу,

Хоч на кораблях трухлявих

В потоках мають відвагу

Плисти, до днів відпалалих

В рифах, йдучи берегами:

По справедливости й благу,

Блаженні спраглі зі спраглих!


Милосердні теж блаженні,

Лиш на рани споглядають,

Байдуже їм, не нужденні,

Як на шкоду натрапляють,

Тихо, плинно й все согбенні,

Щоб проник бальзам чекають:

Лиш на рани споглядають,

Милосердні ті блаженні!


Всіх блаженні чисті серцем,

В непоплямності невинній

Тішаться діточим герцем,

Дух Любови Неба їхній,

З вівтаря, як ясним сонцем,

В затії займають свічі:

Без плям, почуттям дівичі,

Всіх блаженні чисті серцем!


Миру благі охоронці

Блаженні, щоб мир стерегли,

І єдности оборонці,

Як стяг білий д’горі знесли,

Взнали їхню міць поганці,

Мечі злих, як пух полягли:

Блаженні, щоб мир стерегли,

Миру благі охоронці!


Що в тобі терплять гоніння,

Верховник, твоїм табором,

Блаженні, як всі терпіння

Знесли й під твоїм прапором

Схоронились для боріння,

Не втішно, ще під наступом!

Блаженні твоїм табором,

Що переносять гоніння!


Тож мушу блаженними звать

Кому чужий мій в напастях

Біг, між тим як рани болять;

Незнаним герольд у щастях.

Щось змусить Тебе забувать,

Дико і прісно, хоч вмерти?

Сама себе мушу стерти?

Й блаженною нікому звать?


61. На двадцять четверту неділю після П’ятдесятниці


Єванг.: Про податок кесареві.

(Матв. 22, 15-21)


Богові належне й кесарю дай!

Його дихання над царем крилате,

Хай добровільно віє; зазіхати

Не слід бо з пихи на святий звича́й.

Але ж Бог і світ у борні: там, брате

Не більше за мороку й дим вважай

Слово кесаря, коли ж Бог Вищий,

Сили земні тріщать, як хмиз висхлий.


Батькам дай і Богу належного!

О, горе глибковпалому, у втратах

Побожности, все звиклому в зневагах,

Клеймити всяк раба блаженного.

Проте ж бо варта при почесних вра́тах

Спиня чисту й справжню совість його;

Він батько, кому більш тіло й душу

Винен, ніж було жоні й мужу.


Подружжя, хай квітне з Богом любов!

Благословляв тебе ж як ти їй до мар

Любов присягав преміцну на вівтар,

Твою любов і вірність до оков.

Та ж буде божевіллям любови дар.

Спини ж твоїх вогнів глибокий схов!

Це Він, кому ти мусиш сплатити

Дань вогнем, що людині й не снити.


Твоїх дітей лиш серце заторка,

Щоб в жилах цих твоє життя котилось;

Божий образ в твої руки вручилось,

Не полюбиться болючість терпка.

Поміж щастям і виною, бач, звилась,

В діл твої очі вона опуска.

Та Він, за тисячі діток любіш,

Проймає душу, як важко тобі ж.


Друзі, кріпіть віру словом міцним,

Як з чесністю пов’язаний її плин;

Одшука земське благо ласки притин,

Як не впаде під вчинком неправи́м.

Та як близько блискіт спокусних годин,

Тоді й, розквитавшись з усім земним,

Сам тільки за Того й тримайся ти,

Хто даси більше друга й почести.


Кожному ж по праву його вділя,

Одбере й подасть, що в силі сприйняти;

Серце на ніжних стрічкáх пригойдати,

Божа ласка наймиліша зійшла;

Що ж, тоді палко, мов зірку благати,

Йому незгасно в світі, хай пала,

Серденько палке твоє без Кого,

Вічно буде кинуте, убого!



Інші приклади дають


Королева ЄЛИЗАВЕТА І (Сісі) Австрії та Угорщини

 Єлизавета – кузина Людвіґа ІІ, короля Баварського. Імператриця Австрії, дружина Франца Йосифа І (1830-1916), австрійського імператора і короля Угорщини (з 1848 року), із династії Габсбурґів, що перетворили в 1867 році австрійську імперію на Австро-Угорську монархію. Єлизавета закінчила життя трагічно. В 1898 році вона була вбита в Женеві італійським анархістом Лукені. За рік перед цією трагічною подією, в 1897 році, її син Рудольф, спадкоємець престолу, пішов з життя в замку Майєрлінґ.

Про княгиню Єлизавету І Австрійську написано чимало книг (Еґоном Корті, Бріґітою Гаманн та ін.), знято художні фільми (1955-57 р.), де в головній ролі виступала майстриня сценічного мистецтва Ромі Шнайдер. Окремою віхою для цієї акторки була робота у відомій п’ятисерійній кінострічці Лукіно Вісконті “Людвіґ” (прем’єра в Бонні 1973 р.), де вона продовжила відтворювати образ княгині Єлизавети. Сама княгина пошановувала творчість Г. Гайне і не без його впливу писала щемливі ліричні вірші, які краще допомагають з’ясовувати трагічний стан її душі за будь-які історичні джерела. У даній підбірці перекладів я продовжую розпочату мною публікацію її поезій у “Фіалковій флейті” з “Поетичного щоденника” княгині Єлизавети.


Відповідь зодчому

(Antwort an den Baumeister)


Над морем Північним мені

Чи так вже й обов’язково,

Щоб замок палав в вишині

В золоті дріб’язково?


Тебе ж я, море, кохаю

За гордість, суворість дій,

Твоїх диких чайок зграю

І грози твої в борвій!


Все ж вільна вона – ця любов,

Прийти й піти – в її волі;

А замок – обручка немов,

Любов не зна неволі.


Тож, отут, як меви, сама,

Я краще кружлятиму;

А гнізда, як місця нема...

– Я не будуватиму!


До...


Du hast Diamanten und Perlen...


Ти маєш діаманти й перли,

Все, що заманеться тільки;

Та все ж духовних коштовностей

Коханий, не маєш стільки!


А замість цих вродливих очей

Маєш зухвалий язик,

Ним близьких ганьбиш, і далеких,

Та старших лаяти звик.


Своїм гострим язиком

Із уст твоїх єхидно,

Шкодиш, любий, самому собі

Це більше ніж очевидно!


Принц Еміль фон Шенайх-Каролят

      Аристократичний письменник Шенайх фон Каролят (Prinz Emil von Schönaich-Carolath) народився 8 квітня 1852 року у Бреслау (тепер м. Вроцлав, у Польщі). Його батьки – принц Карл фон Шенайх-Каролят і мати – Емілія (в дівицтві Оппен-Шілден). Після ґімназії у Вісбадені в Цюріху (1870-71) вивчав історію літератури і мистецтва. До 1874 року він був драґунським офіцером, та згодом покинув цю кар’єру. Багато мандрував (Рим, Єгипет) і врешті замешкав у своїх замках: Пальсґарді (Данія) та Гасельдорф у Гольштайні (поблизу Піннеберґу), де він, після затяжної смертельної хвороби (тричі був прооперований), помер 30 квітня 1908 року. Похований на кладовищі біля церкви св. Гавриїла, під липами парку, поруч з цвинтарем, де колись Клопшток розпочинав написання “Мессіади”, і з церквою: у якій вінчався, яку любив, як християнин не тільки по слову, а і як благодійник, і де у віршованій формі заповів бути похованим. Принц дуже любив свою Батьківщину Німеччину: “У Вітчизні хліб у безчесті й нужді набагато смачніший ніж білий хліб на чужині” – повторював він. На його перо вплинули, зокрема, мати, та письменник з Бреслау Карло фон Гольтай. Після доби Лілієнкрона його поетична творчість неоромантичного спрямування, що викриває чуйну поетичну натуру, володіє незабутньою поетичною силою, неймовірним відчуттям, що спричинене мелодійним лірико-епічним надхненням. Навіть із залученням простонародних висловів і тем поезія Шенайха залишається переконливо-точною і бездоганної віршобудови, мелодійною, як народна пісня.


В альбом

  (Albumblatt)

Hab nicht zu lieb die knospende Rose ...


Не любий рожі квіт, бо в нім – лиш мить;

І враз обвисне,

Як без Вітчизни

І без основи марно відлетить.


Лиш біль невмируща собі.

Яку не набути,

Збагнути, забути, –

Щоб небо прокласти тобі.

*

Menschlein plagen sich viel...


Як марно люд бува

Чимало терпить скрут;

Слава, честь, опіка

– Світла тінь від бліка,

Як той з мети збива.

Віра, надія, прощення й труд

Вічні з добром. А зістанеться суть

– Гра ляльковá.


Успіння

(Hinüber)


Помру я, як останній стане сніг

На теплім вітрі, й ніжній млі спадати

У діл, а над озерним кряжем міг

Додому ключ журавок повертати,

Як сум зими вже, мерзлий, не пройме,

Вітрець деревну тишу обійме,

Як, сповнений чуттям, змайне живий,

Кохання молодого дух палкий,

Як серця лід останній відійде,

А з глибини пролине звук органу,

І та любов, моєю що не стане,

Як інша наречена в храм ввійде –

Дай, Боже, з пилюги й вітрів тоді ти

До вічної Вітчизни шлях прозріти,

Дай і мені, відпалому листкові,

На зустріч линути огню любови,

Як губи зблідлі вже не зродять звук,

І втіхи, що могли собі дозволить,

Безгрішим, знов рожденним серце змолить;

Дай і мені у дні як квітнуть весни

Любов останню втрачену, й вир мук

У твоїм серці в співчутті пронести.



Ґрафиня ІДА ГАН-ГАН

(1805-1880)

  Neues großes Lesebuch. Texte christlicher Autoren aus elf Jahrhunderten. Hg. von Diethard H. Klein. Weltbild, Pattloch-Verlag Ascaffenburg: Wien 1984. – 371-373 c.

Релігійна поетеса, письменниця Іда Ган-Ган (нар. 22. 6. 1805 у Трессов/Меклєнбурґу – пом. 12. 1. 1880 у Майнці) - дочка Софії, уродженої фон Бер і її кузина ґрафа Карла Фрідріха Ган-Нойгауза. За домаганням сім’ї у 1826 році вона вийшла заміж за Фрідріха Адольфа фон Ган-Баседова, заможнього кузина. Їхню дочку (душевнохвору, нар. 1829 р.) віддали в опіку батькам. Після розлучення з цього нещасного шлюбу 1829 року Іда вперше отримала фінансову свободу і присвятилась заняттям літературою. З 1829 року вона проживає у вільному шлюбі з бароном Адольфом фон Бистрам від якого у них народився син (1830). Подруги проживають у Берліні, Дрездені, Ґрайфсвальді, Відні абож у замку Нойгауз. 1835 року письменниця мешкає у Швайцарії, 1838/39 – Італії, 1840 – Еспанії і Франції, 1842 – Скандинавії, 1843/44 – на Сході, 1846 – у Англії, Шотландії та Ірландії, 1847 – Італії та Сицилії. У 1840 році письменниця внаслідок операції втратила зір. Вона не сприйняла революцію 1848 року, і цього ж року перейшла в лоно Католицької Церкви. 1850 року – вона складає визнання католицького віросповідування (Кеттелєру, пізніше єпископу Майнцу). 1852 року – вступила до новіціяту у чин “Zum guten Hirten” у м. Анґерс/Франція. 1854 року заснувала монастир для цієї спільноти у Майнці і там замешкала, без членства, аж до своєї смерти. Іда Ган-Ган – перш за все – лірик; тоді – автор численних романів, у яких вона описує світ, який пізнала та життя аристократичних кіл. Провідною темою її ранніх романів є ситуація жінки, індивідуальна свобода і самостійність серця. Її ранні твори постали під впливом світогляду “Молодої Німеччини” і модерного французького просвітництва. Після навернення писання Ган-Ган покликані служити вірі. У тридцять років вона деб’ютувала збіркою “Gedichte” (1835). Видання її творів вражає своєю багаточисельністю (Gesammelte Schriften, 21 Bd. 1851 – твори писані протягом “протестантського періоду” (Це видання вийшло друком проти її волі); Gesammelte Werke, hg. v. O. v. Schaching, 45 Bd. 1902-1905 – містить писання з її “католицького періоду”). У творі “З Вавилону до Єрусалиму” (1851 р.) вона описала свою власну історію.


Свято Всіх Святих

(Fest Aller-Heiligen)


“Beati sunt etc.” (Матв., 5, 3-12; Лука 6, 20-23)


Блаженні, що вбогі духом,

Послух – окраса святих!

Діточим покірні слухом:

Тож Царство Небесне – їх.


Блаженні душею тихі,

Не кплять, не бувають злі,

Нишком рахують прогріхи:

Блаженні вже на землі.


Блаженні, що засмучені

Дріб’язками земними:

Що болем перемучені,

– Потіха Божа з ними.


Блаженні всі хто голодні

І спрагнені до правди:

Хто дав хліб життя, – сьогодні

Вдоволить їх назáвжди.


Блаженні милосердні та

Рука, що любо дає:

– Їм ця Божа любов свята,

У ближніх любий Він є.


Блаженні серцем чисті ті,

Що на безгрішних стежках:

З Ним поєдналися в світі,

Їх бачить Бог у верхах.


Блаженні і миротворці,

Чвари їм не знані:

Миром вічним втішні оці –

Дітьми Божими звані.


Блаженні за правду гнані,

За Божим Сином, що йдуть:

Ним втіхи неба їм дані,

Його, як плату приймуть.


Мов вісім дерев золотих

За оцими словами;

Тут збирається сонм святих

Під їхніми гілками.


Плід вони прагнуть вкусити,

Що сміється любо їм,

Мусіли древо полити

В сльозистім дощі нічнім.


В нагороду від конквісти,

– Перемогу їм сяйну:

Небо змушені посісти,

Скликавши самі війну.


Він їм справедливо нині

В повній мірі подає!

Ми, у священній родині.

Брати і сестри ми є.


Плоттю Його насичені,

Кров’ю Його звільнені;

Навчені в слові й хрещені

В Його святім імені.


Тож боязко й ми б хотіли

Небо безсиллям взяти?

Рано гілкам золотілим

Не дали б спочивати?


О, Ви святі, в небесний стрій

Ви кинули чужи́ну!

Радо ступимо й ми у бій,

Так, як Ви, до загину.


Просіть, щоб не марно лита,

Кров Божа за нас текла,

Та щоб не марно спожита

Ця вічна благість була!


Просіть, щоб у ласк потоках

Як хрест проймався кпином,

Древніх ми б омили в водах,

Щоб воскресали дивом.


І щоб в будівлю церкв’яну,

В наріжний камінь Він ліг,

З кожного з нас Він проглянув

Чіткіш за камінь з-під ніг.


Просіть! – ваші руки тягніть

До Сили Всевишньої!

За блаженний кінець просіть

Для бідної грішної!


Фрідріх Гальм

(Барон Еліґіус фон Мюнх-Беллінґгавзен)

(1806-1871)


Mein Herz, ich will dich fragen...


Серце, тобі питання,

Що це любов, розкрий? –

“Двох душ це одне чування,

Два серця й один бій!”


А звідки ж ота любов? –

“Надійде й тут вона!”

Скажи, вона гасне знов? –

“Це ще ніхто не зна!”


Яка ж це чиста любов?

“Та, що сама простить!”

Коли ж найглибша, промов? –

“Таємно як мовчить!”


Де ж найбільше любови? –

“Дарується коли ж!”

Скажи, веде розмови? –

“Не мовить, любить лиш!”



Король Баварії ЛЮДВІҐ І

(1786-1868)

Der Bayerische Schwan. Gedichte des Königs Ludwig I von Bayern, hg. von Ludwig Merkle, Heimeran Verlag: München 1979.– 175 с.


Карл-Авґуст Людвіґ І (1786-1868), король Баварський. Ступивши на престіл у 1825 році, він намагався перетворити Мюнхен у “другі Атени”. Його правління (1825-48) сприяло створенню економічної основи для “нового ренесансу”. Оточивши себе малярами та архітекторами, став перебудовувати будівлі у грецькому і римському стилі. Відома побудова Валгалли з бюстами видатних людей Німеччини, мюнхенська пінакотека та ін. Людвіґ І писав вірші і прозові твори (переклади двох поезій здійснено із збірки “Баварський лебідь” яку уклав Л. Меркле). В 1846 році він попав під вплив Лоли Монтес (псевдонім ірландської танцюристки Долорес Росани Джілберт), яка не тільки спустошувала казну, але й активно втручувалася в політичні справи. Було організоване так зване “міністерство Лоли” на чолі з нею. Невдоволення народу зухвалою поведінкою фаворитки, революційні події 1848 року змусили короля відмовитись від престолу на користь свого сина Максимільяна ІІ. Виїхавши до Італії, Людвіґ І продовжував допомагати мистцям в якості приватного мецената.


Сонет

(Gefallend ist die Schönheit, diese Blüthe...)


Захоплює краса в своїм цвітінні,

Заможність подиву не викликає,

Нехай сама душа не нарікає,

Її здобуде в праці і терпінні.


Вражає зваба, та й вона вщухає,

Як швидко серце відпала в горінні,

Та не вона з красою благодійні,

Їм серце стало всупереч вдаряє.


З усього цінністю добро лиш наділяє,

Під стрілами руйнації триває,

Хоча й усе поспішно проминає.


Лишень добрá не вистане людині,

Все часовé час нищить щохвилини,

Та все ж добро дарити не припине.


Тож дворянській еліті Німеччини ХІХ століття випало на долю зустрітися з ідеями Маркса, Енгельса, Фойєрбаха – адептами наукового атеїзму, гегемонами світового пролетаріату і теоретиками повалення дворянського служіння. Пролетаріату ж послужити не дадуть відомі обставини у ХХ ст.

Забракне часу, щоб повноцінно висвітлити всі приклади творчої дворянської еліти ХІХ ст. Треба було б, мабуть, переписувати історію і творити нові підручники німецької літератури. Я торкнувся тільки літератури, а ще є мистецтво, архітектура, як служіння ідеалу краси, історія, філологія, все й не охопити...


д-р Богдан Завідняк

Український католицький університет


Рейтинг статті

( 4 голосів )
Теги:
( 4536 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #1 Anemonalove 08.07.2017 14:38
Hello fellas! Who wants to see me live? I'm live at HotBabesCams.com, we can chat, you can watch me
live for free, my nickname is Anemonalove , here is my photo:

https://3.bp.blogspot.com/-u5pGYuGNsSo/WVixiO8RBUI/AAAAAAAAAFA/JWa2LHHFI2AkHParQa3fwwHhVijolmq8QCLcBGAs/s1600/hottest%2Bwebcam%2Bgirl%2B-%2BAnemonalove.jpg
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити