«Знайомити з Церквою не диктуючи правила, а показуючи інший світ…», – інтерв’ю з настоятелем василіянського монастиря в Херсоні о. Іваном ЛОГАЄМ Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_logay_1.jpgОтець Іван запам’ятався мені усміхненим і повним життєрадісної енергії. Якщо щось єднає людські життя, то це – усмішка. Чи монах ти, а чи мирянин, чи акафіст читаєш, а чи переглядаєш стрічку новин, коли в тобі усміхається Бог, ця усмішка сяє на твоїх вустах для служіння іншим.

У Херсоні є греко-католицький чоловічий монастир ще з 1990-х, проте я, будучи з тих країв, дізналася про цю обитель декілька років тому у Львові. Неймовірно, але ми таки забагато і задалеко шукаємо того, що насправді завжди поруч. Отець Іван з братами у Чині служать на місійній території УГКЦ. Херсонці, можливо, не завжди приходять до нового храму св. Володимира Великого за духовною порадою, а дерев’яна церковця, що поруч, декому може видатися музеєм, проте і в цьому, напевно, усмішка Бога – мастити незрячому очі брудом, щоб відправити до цілющого джерела, де він прозріє і відкриє безліч осяяних усмішок, що свідчать і проповідують любов, мир і відкритість… Бути відкритою і відкривати – цього мене навчила наша давня розмова з о. Іваном Логаєм ЧСВВ про душпастирське служіння у Херсоні.

Скільки часу Ви є настоятелем у монастирі св. Володимира Великого у Херсоні?

У цьому монастирі я вже з березня 2016 року, а до того був тут тільки проїздом. Тому коли призначили сюди настоятелем, то вивчав, можна сказати, парафію «на ходу» та зі слів моїх співбратів по Чину. Звичайно, що на той час вже були збудовані церква та монастир, бо до того, наприкінці дев’яностих, отці тут жили у вагончиках. Роздумував, як краще тут робити перші кроки у спілкуванні з парафіянами та тими, хто час від часу заходить з цікавості, адже Херсонщина - це не Галичина, тому над моєю головою інколи висів знак питання у деяких ситуаціях та розмовах. Попереднім місцем мого служіння була парафія у Дрогобичі, де я провів чотири роки.

Яка історія створення цього монастиря та парафії при ньому?

Почалося все з 1991 року, коли вихідці зі Західної України в Херсоні вирішили створити греко-католицьку парафію. У 1993 році сюди приїхав о. Ізидор (Гончар) – він був, можна сказати, першим василіянином на цих теренах. Перші служби Божі проводили в шаховому клубі в місті. Оренда була доволі дорогою, тому богослужіння правили у підвальному приміщенні. Пізніше зі Львівщини привезли п’ять вагончиків, які розмістили на території, де тепер є новозбудований монастир, а раніше був аеропорт. В одному з тих вагончиків обладнали капличку. Тоді навіть побутувала в місті така байка, що буцімто та Другій Тавриці (місцева назва мікрорайону – ред.) з’явився крутий бомж із власними вагончиками, адже раніше на цьому полі, серед чагарників жили безхатченки. Звичайно, місцеві з подивом сприймали вагончики із хрестом на даху як храм Божий, а здалеку цю будівлю взагалі можна було прийняти за вулканізацію коліс. Та невеличка капличка могла вмістити до 10 чоловік, тому ще не дуже розголошували, що в цьому мікрорайоні з’явилася нова церковця, але люди приходили все частіше.

Залишилися спогади о. Ізидора та перших парафіян, які допомагали у створенні цієї парафії. Цікаво почитати щоденники настоятеля, де він описував одні з перших богослужінь чи травневі й червневі молебні до Богородиці та Серця Ісуса. Отець писав, що нехай прийшли лише дві чи три людини, але дякую Богу, що прийшли. Особливість служіння отця була й у його гуморі. Були такі випадки, коли він перед службою питав, чи буде хтось йти до сповіді, а ніхто не зголошувався, то він казав: «Ага, то значить усі святі!», - та починав літургію. Але й були важкі сторони: необхідність планування розбудови, різне ставлення людей до УГКЦ, дошкуляли навіть ті ж самі безхатченки чи наркозалежні, для яких ця територія певний час була «своєю».

Від початку не планували так, що осередок греко-католицької парафії буде тільки в місті Херсоні. Отець Ізидор заснував ще три парафії: у с. Музиківка, с. Зміївка та у с. Сонячному. Ці парафії досі діючі, хоч і не дуже великі.

b_300_0_16777215_0___images_stories_logay_2.jpgВаш монастир також знаний серед місцевих мешканців завдяки унікальній дерев’яній церкві, а тепер – ще й завдяки великому новозбудованому храму. Розкажіть, будь ласка, про їхню історію також.

У 2007 році до Херсона перевезли дерев’яну церкву зі с. Крилос, що на Франківщині. Ця церковця, ніби символічно, стоїть між історією та сьогоденням нашого монастиря – між вагончиками, де була перша капличка, та новозбудованим храмом. Це єдина дерев’яна церква на Херсонщині, тому вона по-особливому приваблює херсонців. Дерев’яна церковця спроектована майстрами у ХХІ ст. на взірець дерев’яної сакральної архітектури ХVІ століття. Церкву привезли у розібраному вигляді і поставили за два місяці.

Не так давно освячений (2015 р.) новий храм св. Володимира Великого, який можна назвати найбільшою греко-католицькою церквою на Півдні України. Святиню почали зводити разом із новим монастирем у 2009 році. Коли тут ще тільки починали будувати цей великий храм, то багато людей казали, що вони не доживуть до часу завершення будівництва, але, як бачимо, храм постав, і доволі швидко. Багато хто каже, що це справжнє чудо.

Цікаво, що після відкриття нового храму, число парафіян значно збільшилося. Тобто починали з 15 людей у вагончику, а зараз приходить 150-200 людей у святкові дні.

Яким є сучасне життя парафії?

Зараз до церкви ходять ще ті люди, завдяки яким відкрили цю парафію. При церкві діють кілька спільнот: Апостольство молитви, Матері у молитві (збираються у третю та четверту неділю місяця), біблійний гурток «У Божих долонях» (щосуботи), Рух християнських сімей (друга і третя неділя місяця) та молодіжна спільнота «З нами Бог» (перша і третя неділя місяця). Групи активні, хоч і не надто чисельні. Найбільшою є спільнота «Апостольство молитви» - до 60 людей, які складають дві групи.

Людям подобається в нашому храмі також тому, що вони можуть тут помолитися так, як вміють, й за ними не будуть бігати і вказувати на невідповідний одяг чи вимагати певну ціну за свічку. Нас, у свою чергу, вражає щира молитва цих людей у храмі, перед іконою, приємно бачити їхні очі, що сяють щирою, щойно віднайденою любов’ю до Бога. Хіба таке наше спілкування не перегукується зі словами Євангелія, коли Господь залишив 99 овець у безпеці та пішов шукати одну, загублену? Можливо таки варто перейти поріг храму, свого подвір’я та піти до людей, які потребують цього.

Окрім задіяності у парафіяльних спільнотах, наше юнацтво та діти охоче відвідують щорічний літній табір «Канікули з Богом». Цього року було 20 осіб, що може виглядати разюче у порівнянні зі сотнею чоловік на подібних таборах на Львівщині, до прикладу. Але колись, у 90-ті роки минулого століття, ми і на Львівщині починали перші табори з 30-ма дітьми. Тому сподіваємося, що наступні зустрічі будуть чисельнішими, адже такий активний відпочинок на Херсонщині щойно набуває популярності. Приємно чути, як дітки захоплено розповідають про слова в пісні, яку ми вже співаємо давно, а дитина – вперше й зауважує те, на що ми не звертали увагу. Так, ці діти дуже мало знають про Бога, або може навіть взагалі нічого, вони не зможуть вказати на ікони Ісуса Христа і Богородиці, але вони довіряються тобі щиро і без застережень чи лукавства.

Цього року різдвяні свята були в нас справді святковими. Наші діти поставили вертеп, також приходили в гості вертепи з Херсонського училища культури та мистецтв, з ліцею культури та мистецтв. Деякі з цих вертепів поїхали на фестиваль до Львова, щоб представити свій край і на Галичині. Цікаво було спостерігати позитивну реакцію людей на вулицях, коли бачили нас, колядників, як ми ходили з виставами до наших парафіян.

Приємно згадувати, як ми цього року з колядою зайшли до «Львівської майстерні шоколаду» в Херсоні, як люди з подивом дивилися на дитячі костюми, на монахів у габітах. А коли ми заспівали, то всі почали знімати на камери.

Варто також зауважити, що місцеві ЗМІ завжди радо висвітлюють різні події, які відбуваються в нашому храмі, або пов’язані з життям нашої парафії.

Які плани на майбутнє щодо розвитку парафіяльного життя, розбудови монастиря тощо?

Наразі при нашій парафії зростають  різні спільноти, про які ми вже згадували, тому декілька отців вже не завжди встигають допомагати їм. Намагаємося наразі зробити так, щоб люди, які вже достатньо готові, могли б самостійно керувати цими спільнотами, час від часу звертаючись до священика.

Оскільки раніше я більше працював з молоддю, то мені хотілося б більше залучати до нашої парафії молоде покоління, яке вже завтра буде основою Церкви. Як Папа Франциск говорив у своєму цьогорічному Різдвяному посланні про Йосифа і Марію, які стукали в кожні двері просили прихистку, але в результаті опинилися у вертепі, так я бачу нашу молодь, перед якою часто закриваються двері, якій часто не можуть поступитися старші. Потрібно надати молодому поколінню більше простору для творчості. Повірити в них, довірити їм щось, і вони докладуть зусиль, щоб зробити це якнайкраще. Нам залишилося тільки спрямувати у правильному керунку їхні великі запал, енергію та силу волі. Вони ще не заражені тим радянським вірусом, який ми ще досі несемо в собі. Їм належить творити здорову парафію, здорову націю.

b_300_0_16777215_0___images_stories_logay_3.jpgВаша монастирська спільнота невелика, чи у планах передбачено розширення монастиря, можливо, відкриття жіночого василіянського скиту?

У монастирі нас п’ятеро: три священики, один диякон та один брат. Звичайно, ми спільними зусиллями намагаємося зробити все, що в наших силах, але розуміємо, що коли мова йде про активнішу працю з молоддю, то добре було б, аби тут були також сестри, яким краще вдається знайти контакт з дітьми різного віку. Але наразі це питання тільки розглядається, адже потрібно знайти можливості та приміщення, щоб запросити сюди сестер-василіянок. Безумовно, з фінансової точки зору можуть виникати певні труднощі, але, як казав Господь, спершу подбайте про Царство Боже, а все інше Вам додасться. Тобто основне наше завдання, на яке нічого не може істотно вплинути, - нести Слово Боже, а далі все вирішиться з часом.

Розкажіть, будь ласка, про Ваші досвіди служіння на Галичині та на Херсонщині: яка різниця, у чому особливості душпастирської праці на т. зв. «місійній території»?

Для мене це стало великим викликом, бо до того я приблизно 10 років працював на парафіях з молоддю. Коли приїхав до Херсона, то частіше став бачитися з людьми старшого віку, які теж хочуть довідатися щось більше про Бога. Це добре, що зараз в Церкві ми маємо стратегію 2020 р., до якої входить напрям «Жива парафія», проте, спостерігаючи за ситуацією в Херсоні, я зрозумів, що добре було б написати також окремі програми для кожної конкретної місцевості, більше орієнтуючись на те, чого потребують люди конкретної парафії, у нашому випадку – чого потребують херсонці.

Можу навести дуже простий приклад, який проілюструє особливості християнського життя в цьому регіоні: коли ми зазвичай друкуємо молитовники для дітей, то пишемо «Отче наш…», «Богородице Діво…», тобто передбачається, що далі дитина знає повний текст молитви. Натомість тут потрібно писати повну молитву, і не тільки для дітей, але й для дорослих. Для мене дотепер стоять ці три крапки: як далі, як краще для людей писати, говорити, пояснювати, служити врешті-решт.

Загалом враження про херсонців позитивне, люди тут щирі та відкриті, вони прагнуть пізнати Бога, з яким у них тільки-но відбувається правдиве знайомство. І це знайомство не завжди стається через «Слава Ісусу Христу!», але через «Здрастє, Ваня!». До речі, тут до мене не обов’язково можуть звертатися «отче», частіше кличуть просто на ім’я. У цьому немає нічого страшного, адже важливішим є правдивість спілкування з Богом. Є люди, які ходять на богослужіння майже кожного дня, у них під ногами належно поставлений твердий ґрунт. Але я хочу розказати про інших, котрі щойно відкривають для себе духовне життя. Інколи вони випадково приходять до нашого храму. На подвір’ї першою завжди «зустрічає» Матір Божа, але коли дехто бачить її фігуру, то питає, що це за жінка. Тому тут не варто починати катехизацію з богословлення, але потрібно говорити про моральні цінності. Неабияку роль відіграє особистий приклад, який не повинен викликати сумнівів у людей. Бо якщо відразу почати розповідати про Католицьку Церкву, то відчутними будуть залишки радянської пропаганди на кшталт «католицизм – це інквізиція» і таке інше. Зважаючи на цей факт, можна зрозуміти тих, хто досі не наважився переступити поріг нашого храму. Хоча, варто зауважити, що загалом тут толерантно, навіть доволі позитивно, сприймають греко-католиків.

Тому нам як священикам треба вміти зазирнути далі, ніж очевидні реакції та хибні уявлення наших відвідувачів. Як каже папа Франциск, ми маємо вийти до людей сьогодні, і він робить це на власному прикладі, йдучи до засуджених, упосліджених, вибачаючись за певні вчинки священослужителів тощо. Якраз саме такого служіння – відкритого, що виходить за межі храму та парафії – потребує Херсон.

На Галичині, безсумнівно, теж не бракує людей, які потребують правдивого знайомства з Богом, але там за переповненим храмом не видно, хто стоїть позаду та якої він чи вона потребують допомоги й уваги. На Півдні ж України, де наші храми не є надто переповненими, дуже добре видно оцей поріг та тих, хто за ним стоїть. І якщо вийти до людей, почати з кожним окремо спілкуватися, то стає зрозуміло, наскільки вони потребують Бога, визнання Його любові до нас. І я певен, що такі «виходи» та розмови дадуть свій результат. Можливо, вже не ми будемо збирати цей врожай, але нам належить його посіяти.

Коли Вас переведуть до іншої парафії та монастиря, то за чим Ви будете сумувати, чого бракуватиме з того, що було в Херсоні?

Щирості, відкритості та доброти цих людей. Мені запам’яталося, що люди тут потребують спілкування. Коли вперше до нас приходять, то обов’язково фотографуються на подвір’ї, кажуть, що на території монастиря гарно, проте інколи, коли запрошую до церкви, навіть для фотографії, то гості часто ніяковіють. Тоді я жартома кажу: «Не переживайте, це безкоштовно!», і далі пояснюю, що я не зроблю зауваження через невідповідний одяг чи непокриту голову.

Пригадую випадок, коли до нас завітала вперше одна пані, їй дуже сподобалося і в храмі, і в монастирі. Тоді я заохотив прийти її ще раз, це було якраз перед Великоднем. І от вже після святкової пасхальної літургії ця жінка прийшла по-святковому вбрана і каже: «Здрастє! Я к вам на кофе». А я питаю: «А чому не на службу? Великдень – це ж велике свято». Вона відповіла, що гуляла з дітьми. Власне, у таких випадках розумієш, що зі старшими людьми треба вміти знайти особливу стежку, яка привела б до Бога. Були й такі випадки, коли я вів бесіду про духовний вимір нашого життя і чув у відповідь: «А! Я зрозуміла, ми теж з чоловіком за здоровий спосіб життя – на велосипедах катаємося».

Якось під час служби до храму зайшли хлопці з пивом. Після служби я до них підійшов, порозмовляв, вони були цілком порядні, просто не знали, як себе поводити в таких місцях, на престіл могли сказати «великий стіл», на горне сідалище – «трон» і таке інше. Словом, для них церква є своєрідним музеєм. Добре, але погляньмо, що для них це лишень перші кроки. На Галичині до таких хлопців ставилися б інакше, можливо, намагалися б їх оминати, не впускати до храму взагалі. Тут потрібно в цій ситуації поставити інші акценти: людина хоч і не знає, як себе поводити, але вона відкрита до пізнання Господа Бога, а особливо тоді, коли бачить з боку інших довіру до неї.

Пригадую, як ходив у габіті по херсонському базару, заходив у крамнички, а люди охоче спілкувалися, розпитували, з якої церкви. Тобто вони справді зацікавлені, вони шукають духовного життя. Звичайно, кожен прокладає цей шлях у різний спосіб, проте я впевнений, що такі маленькі зернини колись проростуть в щось більше.

Отче, чи можете Ви дати декілька порад для людей, які бажають займатися місіонерською діяльністю, чи навіть для своїх наступників у цьому монастирі?

Святий Іван Павло ІІ казав, що бути християнином – це першочергово означає бути людиною. Тут, у Херсоні, це дуже важливо і на це звертають увагу, саме завдяки цьому люди відкриваються, коли Господь і Церква для них невідомі. Тут не достатньо сказати, що Христос прийшов і воплотився заради нашого спасіння, Господь воплочується також через уста священика, через кожну його дію, поведінку, це допомагає людям відчувати Бога через іншого. Тут можна пригадати, як Христос говорив з кожним його мовою, відповідно до його потреб: зі самарянкою по-одному, а з Никодимом по-іншому. Вийти до цих людей, спілкуватися з ними – це більше, ніж проповідь з кафедри. Часом ми хочемо, щоб до нас приходили, але інколи вийти на той самий базар і там нести Слово Боже – це теж допомога тим, хто шукає, але не наважується. Христос казав до апостолів, щоб ішли та навчали всі народи, хрестячи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, - так ідіть!

А як відбувається міжконфесійне спілкування в Херсоні, чи воно існує взагалі?

Мушу сказати, що у Херсоні міжконфесійний діалог більше відчутний, ніж в інших регіонах України. Незвичним є те, що запрошення до таких міжконфесійних зустрічей надходить з боку місцевої влади. І відчутно, що ці зустрічі не є звичайною проформою «для годиться», але вони справді відбуваються в дружній атмосфері та любові між людьми різних релігійних поглядів. Як тільки я прийшов сюди на місце настоятеля, то мене одразу запросили на тутешнє Свято Біблії до римо-католицького костелу. Досить часто на головній площі міста – пл. Свободи –  відбуваються спільні молитви між католиками та православними Київського Патріархату та Автокефальної Церкви, залучені також адвентисти, п’ятидесятники, лютерани. Зазвичай такі зустрічі відбуваються через спільне прагнення миру в Україні. До того ж, усі намагаються підтримувати один одного та брати участь у святкуваннях чи то храмових, чи то інших парафіяльних річниць, подій тощо. Щоправда, до діалогу не долучаються священики Московського патріархату та Свідки Єгови.

Нещодавно, до прикладу, ми були в гостях у лютеран. Так, інколи заходить розмова про відмінності у релігійних поглядах, проте тут завжди хочеться нагадати собі слова св. Івана Павла ІІ про те, що у нас є більше того, що єднає, ніж роз’єднує. Ми єднаємося довкола моральних цінностей, які наразі Європа втрачає. Натомість ми бачимо, що можемо творити духовний простір разом, спільними зусиллями: займатися благодійністю, допомогою потребуючим, творити власний приклад «доброго християнина» в кожній громаді.

Як релігійні громади Херсона допомагають військовим на Сході, чи така практика взагалі існує?

Є різноманітні благодійні акції, більшість з яких організовує священик Української автокефальної православної Церкви (УАПЦ). Час від часу люди за власною ініціативою приносять певну грошову чи матеріальну допомогу, яку ми потім передаємо на Схід.

Хоч може побутувати така думка, що буцімто мешканці Херсона не надто патріотичні, адже прийнято вважати, що «великий патріотизм» в Україні тримається на так званих трьох китах – Львівщині, Івано-Франківщині та Тернопільщині. Проте варто сказати, що на Херсонщині я побачив молодь, яка щиро любить свою державу. Можливо, на ці процеси також вплинули події в Криму. Усе частіше я зустрічаю людей в державних установах, де радо спілкуються українською мовою люди, яким це дійсно важко вдається, але які, тим не менш, роблять над собою зусилля. Та навіть серед тих, які розмовляють російською, тут теж багато патріотів. Також варто зауважити, що легко бути патріотом і носити вишиванку там, де це вже давно звично і модно, де навіть можна отримати безкоштовний проїзд на свята, якщо ти в національному строї. Проте значно важче це робити там, де для такого прояву своєї національної свідомості треба мати сміливість. Я не кажу, що на цих теренах може бути якась видима загроза для «людини у вишиванці», проте інколи на собі можна відчувати неприємні чи навіть насмішкуваті погляди. Тому дійсно можна вклонитися тим херсонцям, які мають відвагу говорити про свою любов до Батьківщини відкрито, не тільки «шумом галасливих фраз, але невтомною працею» над собою.

А у нас, священиків, стоїть завдання нести Слово Боже, на якому варто ставити фундаменти усіх сфер людського життя, у тому числі – фундамент патріотизму. Адже даремно працюють будівничі, якщо не Господь будує дім, бо Він є основою та наріжним каменем. Пригадую слова римо-католицького єпископа Броніслава Бернацького: там, де більше церков, там менше злочинності.

Чи Ви маєте можливість проводити уроки чи зустрічі з катехизації в школах Херсона?

З цим важко. До нашого храму приходить багато вчителів зі шкіл чи навіть викладачів з вишів із проханнями прийти й провести якусь зустріч чи урок, і я запевняю їх, що готовий йти до дітей та молоді, тільки б мені відкрили двері. Але поки що ми досі стукаємо в ці двері… Голос УГКЦ ще не достатньо голосно звучить тут. Трохи легше у цьому питанні православним в Херсоні.

Чи є зацікавлення з боку місцевої молоді у монастирському житті, чи хтось вже виявив тут своє покликання?

Почнемо з того, що ми відрізняємося від православних монастирів, які є на цій землі, адже ми ведемо більш відкритий спосіб життя, підтримуємо контакт з нашими парафіянами у таборах, парафіяльних спільнотах. Тому зрозуміло, що молоді, та й старшим цікаво дізнатися більше про наш устав, порядок, про наш Чин взагалі. І можу сказати, що в Херсоні серед юнацтва можна знайти дівчат та хлопців, які більше виявляють інтересу до монашого життя. Але поки що покликань не було. Як буде далі, Господь покаже.

Поділіться наостанок історіями, які перші спадуть на думку…

Буває, що люди бояться ступити на подвір’я монастиря, є такі, що до них потрібно підійти і в буквальному сенсі за руку перевести через браму монастиря. Був ще один випадок: декілька вечорів ми зауважували одну автівку біля нашого монастиря. Одного разу брат вирішив підійти і поцікавитися, хто це. Виявилося, що це молода пара, вони пояснили, що приїжджають сюди кожного вечора із термосом чаю та насолоджуються спокійною атмосферою біля монастиря, дивляться на захід сонця. Брат запросив їх до нашого храму, вони були дуже захоплені та здивовані, бо думали, що на територію монастиря не можна заходити. Ми їх зустріли і сказали, що до нашого монастиря можна завітати будь-коли, більше того – можемо разом поспілкуватися та випити чаю у розмовниці чи на лавочці у подвір’ї. Тепер вони час від часу навідуються.

Якось до нас прийшла дівчина, каже, що мовляв вже декілька років живе із хлопцем і нібито розуміє, що треба взяти шлюб, але пояснює, що поки не знайшла підходящої церкви. Таких людей потрібно знайомити з Церквою, але не диктуючи правила, а показуючи інший світ. Це дуже необхідно для молодят - спочатку справді відчути важливість таїнства шлюбу перш, ніж давати обітницю.

Мене захоплює, що люди на Херсонщині дуже відкриті, але інколи не знаєш, як себе поводити, коли доросла людина виявляє бажання охреститися, а після таїнства питає: «А що це мені дає?». Тоді я питаю, чи та людина має паспорт і що він їй дає? Ми залишаємося такими ж – з паспортом чи без, але водночас цей документ нас ідентифікує, дозволяє здійснювати подорожі, влаштуватися на роботу тощо. Хрещення ж відкриває нам двері до Господа, а далі Він нас сам веде до пізнання. Бог нас завжди чекає з відкритими обіймами, але часто буває так, що хтось або щось стоїть на перешкоді, часто ці перешкоди ми творимо власноруч.

Якщо ці люди тільки йдуть до Бога, щойно стали на цей шлях, то добре, якщо вони просто навчаться хреститися, і це вже їх спасе! Не потрібні поки великі молитовні правила, набожества до різних святих, потрібна спочатку чиста віра, прагнення Бога, а решта додасться! Коли ж новонавернений зустрічається з тим, що для віри в Господа потрібно пройти таку науку, що напевно не порівняється з інститутами, то це може відштовхнути. Одній людині буде достатньо просто помолитися Отче наш, а іншій – десяток додаткових молитов, але від того їхня віра не буде різнитися, якщо вони приступають з чистим серцем. Достатньо ж було розбійникові сказати: «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!». Те, що я священик і знаю багато молитов, не робить мене кращим в очах Бога, бо кому дано багато, від того будуть й багато вимагати.

Дякую за розмову!

Підготувала Ніна Поліщук, Херсон

Вам це може бути цікаво


Рейтинг статті

( 4 голосів )
Теги:     інтерв’ю      служіння
( 1623 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити