Філотей Синайський. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriiduxu_dobrotolyubie_5.pngПро нього майже нічого невідомо: ні коли народився, ні коли помер, ні в кого вчився, ні кого навчав. Знають тільки, що був ігуменом іноків на горі Синай і написав оці 40 глав про тверезість.

Можливо, він і не хотів, щоби про нього знали, бо розумів, що через нього говорить Бог, як говорив століття, тисячоліття перед ним, як і говоритиме вічність після нього. Для чого слава, дати й імена? Для історії всього лиш, а не для пам’яті, що несе свідомість і повинна займати почесніше місце.

Філотей міг мати 300 учнів, а міг навчати всього 10. Він міг би зустрічатися з Антонієм Великим, а міг жити набагато пізніше від нього. Міг прийти до Священної гори з Візантії, а міг народитися у її підніжжя. Міг стати монахом-пустельником ще в юності, а міг прийти до скиту вже зі сивиною…

Та чомусь крізь роки всього лиш 40 його глав про тверезість дійшли до наших днів, збереженими в Добротолюбії. Чомусь тільки ці 40 глав…, що виявилися важливішими і відомішими, ніж життєпис їхнього автора.


40 глав про тверезість

«1. … Подобає все залишити, зневажити і тіло, і теперішнє життя, щоб мати в серці Бога. “Достатньо-бо, – каже божественний Золотоустий, – умового боговидіння, щоб погубити лукавих супостатів” (В Маргариті, арк. 504)».

Втрата. Ми не можемо не втрачати, але в наших силах навчитися сприймати втрату як частину здобуття, частину благодаті. Яка користь від того, що ми страждаємо, побиваємося, шкодуємо, оплакуємо минуле? У стражданнях, які породжують люди, нема користі, бо людина здатна все перебільшувати, надумувати, занурюючись у проблеми все більше і більше. У стражданнях, які нам, як випробування, посилає Бог, є сенс. Адже випробовування посилаються тільки тим, хто здатен їх винести й укріпити в них свою віру. Справа тільки в тому, як саме ми захочемо інтерпретувати ці перешкоди: як кару, тоді вони стають людськими і зростають; чи як урок, тоді показують Божу волю і ведуть до благодаті.

«Все залишити, зневажити і тіло, і теперішнє життя», – це не заклик до надмірного страждання, сліпого зречення. Це – нагадування правил поведінки на уроці: все матеріальне, що є в теперішньому – тлінне, й воно, як і попереднє, стане «минулим». «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).

«Мати в серці Бога» – ось, що буде з нами завжди, ось, що в нас ніхто не спроможний забрати, навіть найбільші страждання, адже й вони послані нам для укріплення віри. Звичайно, щоб осягнути таку ідею і жити відповідно до неї, необхідні неабиякі зусилля ума – «умове боговидіння», про яке каже Йоан Золотоустий. Коли ми в серці відчуваємо живу присутність божественного, а умом бачимо Його, чи здатне нас щось відвести від цього споглядання?

«2. … Коли це діяння утвердиться в нас, воно породить три чесноти: віру, надію, любов. Віра воістину надихає нас боятися Бога, надія – оминаючи рабський страх, єднає людину з Божою любов’ю. … А хто причащається любови, той сповняє Божий закон, тому любов ніколи не відпадає: ні в цьому віці, ні в будучому».

Любов. Скільки ми вже з вами говорили про Любов, а все одно продовжуємо. Бо Любов є справді Бог. І як Бог видимий й невидимий, так і Любов може приходити та йти, але присутність її в усьому сущому незмінна. Умове боговидіння, тобто тверезість ума, розуму і серця, як каже св. Філотей, приводить до віри, надії та любові, матір’ю яких є мудрість.

Старець казав, що віра надихає боятися Бога. Та страх цей не може бути як у раба перед володарем, який от-от безжалісно відшмагає за провину. Страх цей дитини, яка добре усвідомлює свій негідний чи неправильний вчинок і з проханням та надією на прощення йде до матері, щоби вона простила. Страх не перед матір’ю, а перед своєю неміччю протистояти спокусам, які завжди розпізнаємо, але не можемо перед ними встояти. Мати ж ніколи не хоче, щоб ми її боялися. Щобільше, вона робить усе, щоби стерти будь-які страхи всередині нас. Бо страх – це невпевненість, яка приводить до сумнівів. Останні ж можуть спустошити наш внутрішній світ і змусити повірити, що нічого вічного й вищого немає, а отже, можна діяти, як заманеться, і жодних негативних наслідків. Сумніви розтерзують душу, вселяючи хаос – духовну руїну.

«3. Тверезість називають правою дорогою, що веде до Царства, – і до того, що всередині нас, і в прийдешнє. А умове діяння, оскільки воно будує і вибілює звичаї ума і переводить ум від пристрасности до безпристрасности, уподібнюється до світлого віконця, до якого схиляється Бог і через нього являється уму».

Вихід є! Навіть коли ми зневірилися і здається, що подальший шлях не можливий, вихід все одно є! Підніміть голову й побачите небо, відкрите небо. Або поверніться і побачите, що ця безвихідь – початок нової дороги. Тільки не треба втрачати внутрішнього спокою…

Отець каже про безпристрасність, яка допомагає зберігати тверезість думки, ясне видіння, яке і вказує нам вихід. Тверезість – це не привілей обраних, це наполеглива праця і беззаперечна, безсумнівна віра кожного, хто хоче знайти вихід.

Хтось може сказати, що запізно щось змінювати, виховувати в собі цю тверезість. Та подумайте: чи у вічності й для вічного буває «запізно»?... Бог терпеливо, спокійно та смиренно чекає біля того світлого віконця. Чекає і тоді, коли похапцем його вимиваємо раз у рік, і тоді, коли зайняті чимось важливішим, на нашу думку, ніж прибирання в духовній оселі. Він не буде бридитися, щоби схилитися до абияк вимитого вікна, адже ми доклали зусилля і привідчинили його, хоч і не до кінця віруючи, що свіже повітря буде для нас корисніше, ніж штучні ароматизатори. Але, мабуть, найревніше Він чекає біля брудного, затягнутого павутиною, забутого вікна. По інший бік якого сидить хтось зневірений чи нещасний, покинутий, а може, озлоблений на Бога. Він сидить уже дуже давно і сумнівається: навіщо це вікно? Щоб мене мучити? Щоб мене спокушати? Щоб я витрачав гроші на мийні засоби? Щоб я пошкодив собі пальці, якщо воно розіб’ється, коли я його митиму?...

Той, хто за вікном, розуміє тебе, можливо, більше, ніж ти думаєш. Не бійся! Впусти Його! Хоча би спробуй, Він чекає довше, ніж ти…

«6. Перші двері, що ведуть до мисленого Єрусалиму, до уважности ума – це розумне мовчання уст, хоч ум ще не безмовствує. Другі двері – помірна здержливість від їжі й пиття. Треті двері – постійна пам’ять про смерть, що очищають ум і тіло».

І про важливість пам’яті про смерть ми з вами згадували. Якось я запитала в однієї людини, чи вона боїться смерті. Відповідь: «Ні, смерті я не боюся, але боюся не бути готовим…». Тоді я не зовсім зрозуміла: як можна підготуватися до смерті, адже вона раптова?! Але поступово ця мудра відповідь показала мені інший шлях. Смерть так чи так прийде раптово, навіть, коли ми знатимемо про її наближення. Навіть більше, смерть прийде до всіх, отже, не треба її боятися. Натомість можна прийняти її зі спокоєм. А цей спокій буде можливий, якщо наші ум і серце перебуватимуть у мирі з Богом, із життям вічним, двері до якого відчиняє нам смерть.

Гляньте, з яким спокоєм і всеприйняттям пише про цю очікувану гостю Філотей: «Яка ж вона смиренна, радостепечальна, розсудлива, страшиться майбутніх заслужених мук, боїться мінливости життя, із тілесних очей виточує живу цілющу воду, а з мислених – випускає джерело премудрої мислі, що, дзюркочучи та граючи, веселить смисл. Отцю дочку Адамову, про яку кажу, себто пам’ять про смерть, запрагнув я завжди мати за співжительку, з нею засинати, з нею розмовляти і, що має настати після кончини, здобути разом із нею, та часто ставало мені на заваді скверне забуття – темна дочка диявола».

Це не надмірна романтизація смерті, це мудра прозорливість старця, який осягнув духовну тверезість. Смерть – це дочка Адамова, каже він, бо люди стали смертні після гріхопадіння. Тепер же ж завдяки цій дочці ми вчимося цінувати наше життя земне, з усіма його уроками і подарунками, та очікуємо вічного, яке нам показало Воскресіння.

21 глава: «Хто дає добрий викуп за своє життя і всякчас думає й пам’ятає про смерть і премудро цією пам’яттю відтягує ум від пристрастей, той і повсякчасні находи бісівських прологів запримітить швидше від того, хто провадить своє життя, не пам’ятаючи про смерть, очищуючи серце тільки задля знання і не зберігаючи печалі і плачу. Такий, думаючи, що бистрим розумом перемагає всі пристрасті, зв’язаний насправді однією пристрастю, якої не знає, яка гірша за всі, і часто через високомудрість падає далеко від Бога».

Романтизація – це ще не такий страшний ворог, як гордість і пиха. Високомудрість, яка, ніби здіймаючи розум високо, насправді кидає серце людини об землю з усієї сили так, що потім після нього – тільки мокре місце. Можна подумати: хіба Бог не хоче, щоб ми досягли високої мудрості, щоб осягнули Істину? Думаю, що хоче, бо не давав би нам заповіді, не здійснював чуда, не подавав би знаків. Та вершина мудрості, можливо, якраз і полягає в тому, щоб, пізнавши багато премудростей, врешті справді піднести серце до Господа (як ми співаємо під час Літургії) і покласти його на вівтар, на служіння. Спочатку піднести серце, а потім за ним потягнеться ум, а не навпаки. Бо ум більше схильний до розважання і вибору, а серце – до щирості й жертовності.

«Знання роздимає» (1 Кор. 8,1), а щира Любов тільки живить, тільки наповнює і підносить до Вищого і Вічного.

У 38 главі Філотей додає: «Справжня пам’ять про смерть містить у собі численні чесноти. Вона породжує плач, вона – спонука здержуватися від усього, спомин геєни, мати молитви та сліз, береження серця, безпристрасність щодо тлінного, бо воно тлінне, джерело бистрого розуму з розсудливістю».

Навіть, якщо смерть… Вихід є!

«9. Повсякдень подобає себе чинити таким, яким належить стати перед Богом. Говорить-бо пророк Осія: “…пильнуй любов та правду і чекай на Бога твого постійно” (Ос. 12, 7)».

Пам’ятати й робити все можливе, щоби бути готовим… відчинити вікно, зустріти смерть, піти новою дорогою. А якщо цей день – останній у твоєму житті? Ще гірше, якщо цей день – останній в житті дорогої для тебе людини! Що робити? Поспішати, сумніватися, страждати, оплакувати, шкодувати?! Ні! Пильнувати Любов і Правду, дарувати їх іншим, плекати їх у собі. А щодо «чекати»…, навіщо чекати того, хто й так уже поруч?! Треба дякувати (не забувати!) йому за те, що він з тобою. Дякувати Йому і берегти цю пам’ять та вдячність.

«16. …А якщо сатана воює із трьома силами явно, то воює із заповідями Христовими. Христос-бо дає свої заповіді як закон для трьох сил душі – гнівливої, пожадливої і словесної».

Не дати злому перепустки. Спокуси, усюди спокуси, можна втрати голову, розчинитися в цих постійних загрозах і викликах, але ж ви пам’ятаєте про спокій і вікно? Звичайно, піддатися спокусливому, але злому набагато легше, це навіть приємніше, особливо на початках. А далі? Що далі після тимчасових одурманливо спокусливих приємностей? Безліч швидких і зайвих, пафосних і штучних слів, щоб утримати цю приємність. Потім з’являється жага, що не тямить себе від ненаситності, що постійно шукає нової легкої і приємної поживи. Коли ж усі ресурси вичерпані й обезсилена спокусами й мінливими емоціями, словами та жадібністю душа конає, усе ще маючи надію на привідчинине вікно, надходить гнів. Він робить «останні речі» й стає на місце ослабленої душі, починає керувати серцем і умом.

Заповіді – це чисте повітря, яке корисне навіть безнадійно хворим. Бо чисте повітря допомагає зробити останні подихи на повні груди, без остраху, без болю, без задихання.

«18. Яка ж є заповідь щодо словесної сили? “А я кажу вам, не клястися зовсім. Хай буде ваше слово: Так, так; ні, ні” (Мт. 5, 34, 37)».

Ліна Костенко писала: «Страшні слова, коли вони мовчать…». Якщо ж слова страшні, то краще нехай справді мовчать, нехай і не з’являються. Якщо ж вони мудрі, такі, що несуть Любов, то хай промовляють, бо страшних слів довкола й так забагато. Слово – це універсал, який може преображатися відповідно до нашої внутрішньої досконалості чи недосконалості. Їхня сутність надто гнучка, тому вона допускає до себе легко й беззаперечно і добре, і зле. Тому-то важливо пильнувати за чіткістю слів – «так, так; ні, ні». Й не обіцяти намарно, хитруючи і шукаючи шляху до вигідної омани.

Навіщо клястися, тобто запевняти й обіцяти мінливими словами, якщо можна цю клятву тримати в серці й діяти відповідно до неї.

«Це-бо три-чотири головні чесноти, себто правда, мудрість, чеснотливість і мужність, що керують трьома силами душі. А коли три сили добре керовані, то стримують почуття від безглуздих недоречних учинків», – пише святий.

Тому-то й добре весь час тверезитися, тобто чувати і вчитися берегти та оберігати вічне, а не тлінне...

«20. …Доторкнімося до Його життя в тілі, щоб проводити своє життя зі смиренням. Тримаймося Його страстей, щоб переносити нам скорботи, наслідуючи Його. Пізнаваймо Його невимовний промисел сходження до нас, щоб, солодко відчувши його душею, зрозуміли ми, що благий Господь. А, крім цього всього, навіть і перед усім цим віруймо безсумнівно Його словам. Повсякдень очікуймо Його промислу для нас і хай би там що з нами сталося, приймаймо благодатно і ревно».

Благочестя, як казав один із богоносних і досконалих духом мужів, – це недосконала досконалість. У цьому земному житті ми не можемо осягнути божественну досконалість сповна. Той рівень, до якого можемо торкнутися – недосконалий, але перебуває в загальній істинній досконалості. Усе добре, що є в нас, що ми творимо – це вже досконалість. Треба приймати та радіти найменшому, знаючи, що це так само складова світового Добра. Не дати перепустки злому, але подарувати абонемент доброму.

«Доторкнутися до Його життя в тілі», – бути втіленням Його Любові, Його слів і дій, Його прохань. Він дарує нам життя щодень, у нас самих і поміж нами, а що і кому даруємо ми? Чи із вдячністю приймаємо подарунок?

«Триматися Його страстей» – не тільки вміння бути витривалим, але й бажання, готовність до самопожертви своїми принципами, усталеним життям тощо. Приймати і жертвувати, щоб навчитися довіряти Його промислу й волі. Віднайти в собі сміливість та відвагу знову довіряти. А якщо знову будеш зраджений чи вже був зраджений, то сприйняти це як жертву і далі довіряти Йому, не втрачаючи віри, надії, не зраджуючи Любові.

«23. …Всередині серця безнастанно шукаймо Боже Царство, зерно, перлину, закваску – та й усі інші таїнства знайдемо всередині нас самих, коли очистимо око ума. Тому й Господь наш Ісус Христос сказав: “Боже Царство всередині нас” (Лк. 17, 21), показуючи цим, що в серці перебуває божество».

І в когось це божество може бути тільки в зернині чи в перлині, а в когось – і в усіх трьох названих. Тут питання не в перегонах за більшою кількістю Божих ознак, не питання в кількості Божих дарів. Рівень боговмісності в кожного різний: комусь дано бачити об’явлення, вірити в них, а хтось просто безкорисливо допоможе ближньому, щиро усміхнеться сумному перехожому – і це буде рівноцінна Божа присутність. Рівень боговмісності хоч і різний, та Любов Бога абсолютна і її неможливо обмежити, вона лишається повнотою в різних формах.

Боже Царство всередині нас як окремо в кожному, так і в спільноті, бо народження, життя і смерть – це доказ існування Вищого, Вічного і Доброго. Якщо ви в це поки не вірите, то запитайте хоча б декількох людей, і хтось із них обов’язково скаже, що вірить та відчуває дію Вічного й Вищого. Якщо ж такої відповіді не почуєте, то змінюйте оточення, бо воно вам диктує зневіру та безвихідь, запевняє, що світом править зло і несправедливість, а Царство життя вічного – вигадка для слабких. Та хіба може слабкий вірити в те, що ніби вже настало і ще ні, що ніби вже всередині, але ще недосконале. Хіба слабкий ітиме дорогою іншою, ніж ті десять, що були поруч, але звернули в інший бік, лишаючи його на роздоріжжі?

«27. …У того, хто вправляється у тверезості або намагається вправлятися, серце стає чисте, як мислене небо із сонцем, місяцем і зорями; серце стає вмістилищем невмістимого Бога за таїнственним видінням і восходженням. Той, хто має любов до божественної чесноти, нехай наважується кожної миті промовляти ім’я Господнє і пильно слова переводити в діла. І хто впевненими зусиллями стримує п’ять почуттів, через які душа зазнає шкоди, тим самим полегшує своєму умові подвиг сердечний і битву».

«Наважитися кожної миті промовляти ім’я Господнє» – теж не улюблене заняття слабкого духом. Вірити, коли все змушує зневіритися. Вірити, бо ти справді відчуваєш, що це Істина, що за цим стоїть Добро. Вірити, але не сліпо і рабськи підкорюючись, а щиро і по-справжньому, бо кожному воздасться за вірою його.

«Пильно слова переводити в діла». Як можна вірити тільки словесно, тільки проповідуючи це в теорії? Як можна переконатися у правдивості своїх думок і теорій, не застосувавши їх на практиці? Навпаки: щоденна практика, відчуття, боговидіння – вони ж і підтверджують твою віру без зайвих слів та промов.

«34. Спочатку йде прилог, потім – змішання, потім з’єднання, потім полонення, також пристрасть, що укріпилася завдяки частоті й звичці. Це перемога битви, що постає на нас, так її описували і святі отці».

Взагалі-то можна і не боротися проти пристрастей, правда ж? Навіщо себе вправляти, насилувати, а що як ця пристрасть, її оволодіння мною і є тим випробуванням від Бога? Тоді нехай ця пристрасть сповна мене полонить, знищить якомога більше всередині мене, щоб таки пізнати частину зі справжнього спустошення. Може й так…, інколи треба втратити все, відчути сповна знецінення того, чим раніше дорожив найбільше. Такий урок вчить більше цінувати, а перед тим, як цінувати – ретельно подумати і відчути, чи воно справжнє.

Прилог, змішання, полонення – нещадні вчителі, та саме їх уроки неодмінно потрібні в житті кожної людини, щоб пізнати оту втрату, про яку ми говорили на початку. Не треба їх надто боятися. Якщо вже їх не оминути, то прийміть їх смиренномудро.

Філотей означає «боголюбивий»… Він знав, що любити Бога – це природно. Позаяк Любов – це взаємність. Якщо ж Бог тебе любить, то чому не можна відповісти взаємністю?

Монах спускався з гори Синай і раптом, втомившись, присів на кам’янистий ґрунт. Він розглядав землю: як крізь її каміння продирається життєдайна зелень, як вона оберігає мурах, що безупинно втрамбовують її піски. Так! Пісок! Філотей побачив під корінням свіжої трави, яка знайшла місце для життя серед, здавалося би, безжиттєвої спеки і посухи. Він розрив сухий пісок, взяв його у жменю долонею догори й поволі почав розкривати пальці. Пісок невблаганно стікав з його руки, застрягаючи тільки у десятилітніх зморшках, стікав із лінії життя, з лінії розуму, з лінії серця – усе так само невблаганно. І коли впали всі піщинки, що мали впасти, в самому центрі долоні, в ямці, залишилося ще трішки сухого і трішки колючого піску.

Тоді старець усміхнувся: попередні піщинки стікали без його волі, просто тому, що він забагато набрав, а ці останні можуть зникнути з руки тільки за його бажанням. Бог завжди нам залишає вибір, навіть коли Він хоче нас оточити всюдисущою Любов’ю, навіть коли прагне подарувати суцільний спокій і добро, унев’язнення. Долі останніх піщинок, що залишилися в нас, вирішувати нам самим: чи носити їх увесь час в руці/серці, чи повернути долоню/серце, щоби вони спокійно, як інші, витекли. Тоді можна спокійно і вільно йти далі, розкриваючи обидві руки для обіймів. Тепер стиснутий кулак/серце з піском не заважатиме!

Філотей повернув долоню і записав у 40 главі: «Ніщо не зашкодить нам, ніщо нас не опечалить із тих скорбот, що стаються з нами щодня, коли, бачачи їх, повчимося з них того, про що говорить божественний апостол: “Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані” (2 Тим. 3, 12)».

Переслідувані пісками, що тримаємо в долонях і серцях…

Ніна


Рейтинг статті

( 10 голосів )
Теги:     духовність      есей
( 1359 переглядів )
 

Коментарі  

 
+3 #3 Ніна 15.07.2015 14:01
Дякую, Умоглєд! :-) натхнення не знаю звідки... напевно, хтось дуже молиться за моє натхнення. А саме ці глави, бо вони найбільше зворушили в той момент.
Цитувати
 
 
+2 #2 Умоглєд 15.07.2015 12:05
Ніколи не думав, що так цікаво можна роздумувати над складними темами складної збірки давніх християнських текстів!Звідки Ви берете надхнення так писати? Чому саме ці а не інші параграфи вибрали для роздумів?
Цитувати
 
 
+4 #1 шукач 08.07.2015 15:04
Блукав у нетрях інтернету і натрапив на неймовірний матеріал!Свіжа, оригінальна, глибока і цікава інтерпретація унікальних і складних текстів Добротолюбія!.... Просто "бомба"! Беруся читати все,що Ніна написала!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити