Симеон Новий Богослов. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_zistoriiduxu_dobrotolyubiye_1.pngОдного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

Минав 963 рік. До стін Студійського монастиря підійшов 14-річний хлопчик. На ньому був вишуканий одяг, доглянуте волосся гладкими хвилями мерехтіло на візантійському сонці, а в очах – недитяча, позаземна спокійна глибина. Гість звернувся до св. Симеона Благоговійного, щоб той його наставляв на шлях інока. Та старець порадив йому не поспішати з прийняттям аскези, натомість дав почитати настанови Марка Подвижника та Йоана Ліствичника.

За 14 років юнак повернеться до стін цього ж монастиря з такими самими намірами, як і першого разу, і з такою ж спокійною глибиною в очах, та щось нове вже буде в ньому. Інок вирізнявся з-поміж усіх нечуваним послухом перед своїм духівником. Молодий Симеон жив у комірчині під сходами до келії свого наставника. Ще мине декілька років, поки він сам стане ігуменом монастиря Св. Маманта, поки складе «Гімни про Божу любов», поки монахи, розлючені його строгістю та любов’ю до порядку, накинуться на нього, ледь не вбивши його. Та він їх простить, пам’ятаючи, як прощав Христос своїх катів і вбивць на Голгофі.

Ще багато сплине води і спливатиме, а Новий Богослов відійде від справ ігумена, покине монастир й віддалиться в окремий скит за межами кеновії. Туди до нього теж приходитимуть учні – їх усе так само манитиме та спокійна глибина в очах святого…


152 діяльні та богословські глави

1. Віра означає Христа ради за заповідь Його вмерти і вірити, що ця смерть є причиною життя…

Віру не рідко знецінюють як щось притаманне мрійникам, людям, що літають у хмарах. Як це «Христа ради»? Він жив давно, страждав давно – це вже історія. Нам-бо зараз погано, чому ще маємо присвячувати своє життя комусь далекому, якщо навіть на близьких сил не вистачає?! Буває, що віру релігійну ототожнюють із фанатизмом. «За заповідь Його вмерти» – що?! Безглуздя! Хіба мало смертей на землі, щоб ще за якісь слова помирати?!

Нас привчили думати в матеріальній площині, та й ми не надто пручалися – не мали часу… Можливо, це нам і на користь. Бо чи можна сповна жити заради когось, без повного відречення спочатку? Ні, подібно до того, як не можна описати запах моря, не відчувши колись його хвилі. А смерть? Смерть «за заповідь» – це найперше смерть духовної погорди всередині людини, смерть її пристрастей, сумнівів. Заповідь натомість – це відродження зі смерті минулої, минулого страждального життя. Тому і смерть ця «заради» і «в Христі» є причиною життя оновленого.

22. Хоч би хтось оголив і ціле своє тіло, але, коли матиме зав’язані очі, то не знявши пов’язки, не може через саме оголення бачити світло всього тіла; так той, хто полишив усі інші речі та майно і звільнився від самих пристрастей, якщо не звільнить душевне око від спогадів про житейське і лукавих думок, ніколи не побачить духовного світла Господа нашого Ісуса Христа й Бога.

Дотримання заповідей потребує розуму, керованого серцем. Бо можна змушувати себе любити ближнього свого, а можна відчувати, як та любов за допомогою заповідей і молитви стає самодіючою, виникає без наказу, без примусу, але завдяки благодаті, яку годі й пояснити. Нарікаємо не раз, що, мовляв, і до церкви ходжу, і милостиню даю, і ще, і ще…, а не дочекаюся ніяк Божої допомоги. Чому й досі все погано, роблю ж усе, як казали? Бо ці дії йдуть не від розуму, що його серце направляє, а від розуму, який прагне винагороди і вигоди.

61. Ми, вірні, маємо всіх вірних бачити, як одного, і думати, що при кожному з них є Христос, і так з любов’ю до кожного ставитися, щоб готовими бути за кожного покласти душу свою. Тому не подобає нам ні говорити, ні думати про когось, що він лукавий, а на всіх дивитися, як на добрих, як ми вже сказали. Навіть коли побачиш, що комусь допікають пристрасті, зненавидь не брата, а пристрасті, котрі поборюють його. Навіть коли його мучать похоті й скорботи, ще більше змилосердься, щоб і ти не зазнав спокуси, бо природа твоя мінлива.

Чи не тому ми «вміємо» судити і розпізнавати вади і гріхи, бо самі ті ж недоліки маємо? Тому-то й осуджувати – геть не наша справа. Та в наших силах поборювати гріхи й пристрасті. Якщо ж це вдається робити в собі самому, тоді ж добре почати допомагати іншим не словом осуду, не вказівками, а любов’ю, яка за нас усе зробить. Коли ви страждаєте, чи хочете чути поради? Чи, можливо, потребуєте розуміння іншого, через яке і освітиться світлом власний шлях? Адже вихід можна побачити й перед глухим кутом, якщо розвернутися до нього спиною.

88. Численні вихваляють пустельне, а інші – кеновійне, себто спільнотне життя. Інші ж таке життя, щоб керувати людьми, радити й навчати, й утверджувати Церкву. Вони відрізняються між собою: одні звикли живитися тілесно, інші – душевно, я ж не надав би переваги ні першим, ні другим. Не сказав би я, що одне з них варте похвали, а інше – осуду, але в усьому, в усіх ділах і діяннях, преблаженним є життя заради Бога і за Богом.

Шукаємо кращих шляхів, кращих рецептів для легшого і менш болісного життя, знаходимо це зазвичай у крайнощах, які не є абсолютом, а всього лиш нагадуванням про його існування. Легші шляхи…, а чи існують вони? Відповідь – в наших серцях, яких не завжди чути за нашими стереотипами й упередженнями. Як зовсім важко стає, то відхрещуємося від духовного поступу словами: «Богові – Боже, а кесарю – кесареве». У цих словах знаходимо виправдання нашій немочі. Звісно, птахові дано літати в небі, бо крила має від народження, а плазуну – дерти пузо об каміння, бо таке є житіє. І ви думали, що блаженними і святими, а отже спасенними, стають тільки люди, наближені до Бога (монахи, священики тощо)? А як щодо нашого хрещення, яке всіх однаково вже наблизило до Бога, сповнило всіх дією Святого Духа? У нашій волі лишається обирати шляхи, які зберігатимуть відстань чи збільшуватимуть її, віддаляючи.

У 109 главі Симеон Новий Богослов пише: «Хрещення не забирає в нас нашого самочинства і нашої волі, але дарує нам свободу, аби не мучив нас диявол. У нашій волі лежить, чи після хрещення перебувати з доброї волі в Христових заповідях, у Нього ж ми хрестилися, чи збочувати з праведної путі й знову лукавими діяннями повернутися до супостата й ворога нашого – диявола». Нагадаймо собі тут оце універсальне Симеонове «життя заради Бога». А заради чого наші дні тут і тепер?


Слово про віру й повчання тим, котрі кажуть, що неможливо тим, котрі перебувають у світі і мають житейські турботи, досягти досконалості в чеснотах, і розповідь про це на початку вельми корисна

«Багато-бо є перешкод, котрі не дають набувати смирення, а щоб знайти віру й повірити словам Божим – нема жодної перешкоди».

Реальні ж перешкоди існують у світі матеріальному, творць усіх інших – наш розум. Усі перешкоди в духовному світі з’являються за німою згодою нас самих, і швидше бувають не стільки справжніми завадами, скільки виправданнями та лінню перед пошуком відповідей. Перед пізнанням і пошуком перешкод не існує, а отже не існує перешкод і перед дією, перед духовними вправами, перед смиренномудрістю, яка є основою духовного спокою та віднови. Коли ж у духовному світі перешкоди знецінені (знецінені, бо повністю знищити їх навряд чи можливо, та й чи конче потрібно?), тоді й матеріальні перешкоди вчишся оминати.

«…цей блаженний юнак Георгій, що не постив багато років, і не чував, і не чинив інших подвигів, як подвижники, що не спав на землі, не носив волосяниці, не був іноком, ні тілом не вийшов зі світу, а тільки нетривалим чуванням і молитвою, яку творив, став земним ангелом і небесною людиною – людиною на вигляд і безтілесним за умом, природний і надприродний, видимий для всіх і сам перебував із Богом, Котрий усе знає».

Скільки би гріхів, прогрішень, думок і пристрастей не було б, чи можуть вони закрити шлях зворотній, тобто до світла та спасіння. Якщо існує провина, то існує і нагода попросити прощення. Так, за злочин існує викуп-відплата, але навіть із найдовшого заслання повертаються, хоча би звісткою: «Я живий». І вислів «занадто пізно» вигаданий як остання перешкода перед шляхом, що за ним вже закінчується кам’янистий ґрунт. Адже «пізно» не буває для природи, в якої все вчасно. Тому навіть найменшому наверненню, найтихішій молитві, найтоншій надії може дякувати наша душа. Варто лиш відважитися на найменші зусилля і вміти чекати, «без надії сподіваючись». «Без надії», бо надія вже не потрібна, коли є віра. Тому-то «нетривале чування» більше наближає до Божого, ніж довгі, але ритуальні поклони. Бо те чування робили з вірою, непідробною, щирою. А щирі та свідомі духовні вправи самі собою стають постійними і незалежними.

Та не всі повірять й не всі наважаться, ось і пише далі Симеон: «Тим-то плачу й ридаю і вельми скорблю, коли помислю, що маємо такого Господа багатодаровитого й чоловіколюбного, котрий тільки через віру, що її на ділі виявляємо до Нього і Його обітниць, подає нам ці дари, що ми чули й бачили; а ми, нетямущі, як безсловесні тварини, шануємо більше землю й земні та тлінні речі, що їх всеблагий Бог з великого свого милосердя дав нам щедро на потребу тілу, аби ми їх вживали помірковано, наскільки потрібно для життя, і душа нехай не має ніякої перешкоди діяти за своїм розумінням, і нехай проживає, як подобає, і нехай живиться умовою поживою і благодаттю Святого Духа».

Здавалося б, так мало – якась-там віра і все тут! Та на здобуття найкоштовніших каменів треба зусилля сотень людей, час, терпіння й пильність, щоб, бува, благородну породу не сплутати із затверділою багнюкою.

У когось, звичайно, можуть закрастися сумніви щодо «чоловіколюбності» Бога, який постійно посилає випробовування та виклики, змушує до постійних духовних вправ. Та якщо Бог і є творцем страждань (хоч це більше скидається до сфери антипка, бо ж пекло не в Божій юрисдикції), то Він же ж і творець духовних вправ, творець вільного вибору людини, що стоїть в центрі шахової дошки й вагається між тим, що краще. Адже хоча білі й завжди починають першими, та ж не завжди виграють. Успіх – це вільний вибір розумного серцем гравця, і тут вже не має значення, хто ходив першим – білий чи чорний.

«Істинно зможемо виконати всяке добре діло, де б ми не були: чи в містах, чи селах, чи в монастирях, чи в пустелях. Бо всеблагий Бог за обітницею своєю відкриває браму Царства свого кожному, хто стукає, і нема такого випадку, щоб той, хто шукає цілою душею, не знайшов багатства дарувань Божих».


Слово про три способи молитви

Перший спосіб уважності і молитви: «…добро не буде добрим, якщо не проходити його добре, як подобає».

Симеон Новий Богослов каже, що уважність така ж нерозлучна з правдивою молитвою, як і тіло з душею. У християнстві молитва – це не повторення задля входження в особливий стан, це не засіб, який використовують механічно, це вже стан. Отці Церкви кажуть, що слова молитви – це вже безпосереднє спілкування з Богом. І якщо той, хто промовляє до Бога буде уважним, то він почує відповідь, яка промовляє всюди й повсякчас, і в серці, і в діях наших чи інших людей. Просто ми неуважні й губимо цінні відповіді, думаючи, що молитва – це односторонній рух, віддавання належного, ритуал.

Другий спосіб уважності: «маючи такий подвиг і боротьбу в собі, ніколи не може бути в мирі, ні знайти час чинити чесноти і прийняти вінець правди; … пильнувати добре й пізнавати шкоду, якої він завдає душі».

Бути уважним спочатку у словах, промовляти їх розумно із самого серця, – це перша сходинка. Але важливо також уважно діяти, жити відповідно до своїх прохань і намірів, що їх виливав у молитві. Почати самому вірити в ті слова, що промовляєш. Узяти хоча б «Отче наш» – тут уміщений згусток людського життя, яке ми повсякчас хочемо полегшити, та не відаємо як. «Нехай прийде Царство Твоє, …як на небі, так і на землі…, …як і ми прощаємо винуватцям нашим, …не введи у спокусу, …бо Твоя сила і слава». Коли вдумливо повторювати ці слова, вони обов’язково дають відповіді й розрішення на всі незгоди, питання. Навчитися чути та бути уважним – здавалося б так просто, та інколи для цього і життя не вистачає. Не рідко ж бо ми те життя розтринькуємо, шукаючи відповіді в далеких далях, коли все, чого потребуємо, довкола нас.

Третій спосіб уважності: «послух, який ми виявляємо духовному отцеві, чинить кожного безпечальним».

Про смиренномудріє, послух та довіру Богові ми вже говорили й не один раз ще говоритимемо. Адже як велике видно на відстані, так і вічне потребує неабиякої відстані й часу, поки до нього почнуть наближатися. І тут не прискоришся, бо й не варто, – прямуючи шляхом, зберігаємо уважність, щоб не оминути жодних красот і чуд, незугарностей і буденного, на перший погляд. Важливо довіритися, відпустити себе минулого. Симеон допомагає: «“Блаженні вбогі духом” (Мт. 5, 3), – себто блаженні ті, що не затримали у своєму серці ні однієї думки про цей світ, а стали вбогими на всякий мирський помисел». Бо якщо не зречемося себе колишніх, то не зможемо полюбити себе теперішніх. Але це зречення – справа ювелірна, один неправильний рух – і діамант – уже зіпсутий камінь. Тому здобуваємо чесноти уважністю. Чесноти не для самозакоханості, але задля самопізнання. «І совість твою у трьох речах належить тобі зберігати чистою: перше – щодо Бога, потім – щодо свого духовного отця, і третє – щодо інших людей та справ», – настановляє Симеон.

Отже, хоч уважність – це тіло молитви, та про душу теж не забути б, адже вона – це чистота серця й совісті.

«Так подобає чинити і в духовному діянні: спочатку муруймо основи, себто оберігаймо серце і зменшуймо пристрасті, потім зводьмо духовний дім, себто відбиваймо наступи лукавих духів, що воюють прости нас через почуття, щоб ми швидше втекли від битви з ними, а тоді покладімо й покрівлю, себто цілковито віддалімося від усіх речей, щоб ми були в мирі, як подобає, і з’єдналися цілковито з Богом», – так сказав Новий Богослов і пішов до схилів моря, залишивши учнів у задумі. Пам’ятаєте? Після спілкування з Богом, після молитви, після гонінь, бажань, перемог і поразок, після гамору, гарно посидіти в тиші, прислухаючись до відповідей, яких ніхто й не приховує, для яких завжди є час, які лишатимуться вічними, як до нас, так і після. Адже вічність та абсолют не мають терміну придатності. Що Боже – те нетлінне. Тлінні лиш шляхи й пошуки, змагання, які або приводять до Божого, або віддаляють.

Так здобувається ісихія – коштовний спокій душі і тіла. Симеон діткнувся до ісихії, дарував її уважним учням. Очі його все так само були сповнені спокійної глибини. Він стояв на схилі й вдивлявся не у глибину неба, не у глибину морської стихії. Старець зупинив свій погляд на тонесенькій смужці, що єднала в собі обрій – горизонт вчить нас не збочувати у крайнощі, але тримати рівновагу між вершинами та низинами.

 Ніна


Рейтинг статті

( 18 голосів )
Теги:
( 1872 переглядів )
 

Коментарі  

 
+2 #1 Перехожий 18.05.2015 14:50
Чудові, глибокі роздуми!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити