Безустанна молитва серця: спочатку бути, а потім діяти Друк

chotky%20hod.jpgБожа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12, 9)

 Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам (Мт. 7, 7)


Дорога додому. Передісторія

Потяг. Сьогодні тут спекотно, й у вагоні вже стоять пахощі ковбаси, пиріжків, насіння і ще чогось там. Завтра Різдво, і ці люди останні з тих, хто поспішає повернутися додому до першої зорі, – я серед них. Моє місце – верхнє, тож я забираюся туди і починаю спостерігати. У потягах свій мікрокосмос, який живе тільки один рейс. У кожному вагоні – своя цивілізація, своя атмосфера, свої розмови, звичаї і багажі… Ось зараз тут, у 17-му плацкартному, зібралися різні люди, з різних куточків і закутків, із різними думками і задумами. Зараз їм треба якомога швидше пережити цю «потяжну цивілізацію», цей мікрокосмос, щоби знов повернутися до своєї звичної реальності. Хтось заходить у вагон і вже на наступній станції виходить, хтось на кожній довгій зупинці виходить курити, але повертається, затягуючи із собою свіже повітря, хтось їде від початкового пункту до кінцевого – вони можуть сповна відчути це «заїжджене буття» вагону.

Я належу до останніх, бо зазвичай їду «до кінця». Привітавшись із сусідками – двома жінками середнього віку, – забралася на другу поличку, бо особливого бажання починати розмову не було, та й, здається, жінки мали про що поговорити. А говорили вони справді багато, швидко і довго, аж поки не поснули. Напевно, вперше в житті мені довелося чути такий красномовний суржик! Дотепер такі «перли» бачила тільки в п’єсах Леся Подерв’янського чи в писацтві Ірени Карпи.

Жінки говорили про все на світі, а більше – про всіх. Облизували кісточки всім друзям, кумам і знайомим та плювали собі «сємки», виходили на перекур і далі згадували свої «алкогольниє пріключєнія ва Львові». Іноді мені було смішно, іноді – шкода, іноді – намагалася вправлятися в терпінні. Словом, полегшено зітхнула, коли жінки таки повлягалися спати.

Уночі ж, коли мандрівниці вже збиралися виходити, а я перебувала в напівсні, одна з невтомних оповідачок обережно накрила мене своєю, ще теплою, ковдрою (я спала під простирадлом). Вона зробила це так просто, невимушено і по-материнськи…, й далі суржиком щось лепетала до своєї подруги, вкотре хіхікаючи при слові «пріключєнія»… А мені аж серце завмерло! Хоч і не відчувала холоду, та не скинула ковдри аж до ранку, навпаки – хотілося довше поніжитися під нею, відчуваючи теплоту доброї душі тої жінки. Соромно стало, що передчасно осудила жінок, почувши їхні розмови. Адже головна мова – мова їхніх сердець (чи бодай серця однієї з них) була тепла і чиста, була Любов.

Хай для декого це перебільшення, та чи не через такі несподівані «теплі ковдри» промовляє до нас Любов, та, що від Бога? У такі моменти – зерно вже посіяне, і молитва сама починає промовляти, і наступного разу вже твоя «тепла ковдра» буде комусь… Більше ніхто не мерзнутиме.

Цей випадок чимось подібний до монашого шляху аскези: покликані усамітнюються, змагаються зі собою пристрасними, щоби пізнати, віднайти Бога, а потім ті, що достатньо зміцніли у вірі, виходять до людей, щоб допомагати їм віднайти свою путь. Серед монахів також поширена практика ісихазму – внутрішнього спокою, мовчання, яке здобувається головно за допомогою Ісусової молитви, корінь якої також і в людському серці.

«Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!», – це один із варіантів молитви до Ісуса. Що? Як молитва може бути такою короткою?! А де ж прохання, де подяка, де красномовність? І взагалі, як може піднести постійне повторювання одного речення?! Відомо, що цю молитву треба повторювати по кількасот раз, чи це не впадання у транс, який можливий у сектах? Такі ж запитання були і в мене, коли я вперше почула про цю молитву. Та виявилося, що суть справи знов у нашому серці, в «теплих ковдрах»!


Душа в роздріб

У метушні, в упередженості нашого життя стільки всього найдорожчого йде мимохіть, повз. Повзе, бува, розхристана душа, розтягнена буденним у роздріб, виснажена, лінива. Такій душі вже й не хочеться шукати натхнення і творчості, які б підбадьорили тіло. Де вже там до молитви щодня? Добре, що хоч у неділю до церкви встаю, якщо встаю. Виснаження – це трагедія для людини, за якою йде кінцевий пункт – виснаження життям. Тоді у зневірі вже й недалеко до самогубства. А найдорожче, найдорожчі все так само минають, усе так само мимохіть, повз…

Що ж робити? Молитися! Це радили і святі Отці Церкви, це скаже і духівник, і людина, для якої ти – найдорожче. Молитов є безліч, як і їхніх способів промовляння, і місць для них. Та ми вже почали говорити про, мабуть, найбільш таємничу і складну – про Ісусову молитву.

У християнстві можна виділити три види молитви: усна – промовляють вголос; розумна – виходить із розуміння й усвідомлення того, що ти промовляєш; молитва серця – слова, які молільник не тільки усвідомлює і промовляє, але й знаходить їхній відгомін у серці. Ці три молитви можна розуміти і як кожний окремий різновид, і як розвиток молитовної практики, і як досконалий стан того, хто молиться. Адже те, що ми промовляємо вголос, повинне бути усвідомленим і йти від серця, тільки тоді наші слова щирі й можуть нести Любов. Отже, коли починаєш будь-яку молитву, а особливо – Ісусову, важливо пам’ятати про ці три сходинки.

Допомагає підготуватися до Ісусової молитви та зібрати свою розхристану душу оповідач «Щирих розповідей прочанина своєму духовному отцеві»: «Якийсь брат на ім’я Йоан прийшов до святого і великого отця Филимона аж з Примор’я, припав до його ніг і спитав: “Що маю робити, отче, аби спастися? Бо мій ум ширяє туди й сюди усюди, де не слід. Филимон помовчав трохи і сказав: “На цю душевну недугу хворіють усі поверхові люди. Це означає, що ти ще не осягнув досконалої любови до Бога І не пізнав Його”. “Що ж мені робити, отче?” – питає його брат. Филимон відповів йому: “Здобудь таємне повчання серцю своєму – і воно очистить твій ум”. Брат, не розуміючи цих слів старця, спитав:Що ж це за таємне повчання, отче?”. А той відповів йому:Тверезо, зі страхом та трепетом, промовляти у серці своєму та умі: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Так радить чинити початківцям і блаженний Діадох”».


Безмовність – найкраща молитва?

Отже, спочатку ти усвідомлюєш потребу зупинитися, відійти від шаленого темпу на узбіччя, прислухатися до себе, зібрати свою душу, яка до того роздавалася в роздріб, а потім тобі радять тверезість за допомогою Ісусової молитви. Та я й так тверезий, що за маячня?! Та ж ні, здобути духовну тверезість, здається, набагато важче, ніж подолати тілесне сп’яніння. Духовна тверезість, кажуть Отці, починається зі спокою, а спокій – з мовчання, безмовності. Так, св. Йоан Ліствичник каже: «Безмовність є матір’ю молитви, поверненням з гріховного полону, духовним успіхом у чеснотах і безустанним сходженням на небо …зачиняй двері келії для тіла, двері уст – для язика, а внутрішні двері – для лукавих духів».

Ми забагато говоримо – як ті жінки в потязі. І справа не тільки в тому, як і про що! Справа в часі, що змивається безплідними словами. Інколи в тебе й хвилини нема, щоби вилеліяти слова щирі та виважені, які би стали найдорожчим скарбом для іншої людини, нехай би цих слів було і небагато. Хвилини немає, що її потребує наше буденне говоріння, яке й не завжди порожнє, та й не завжди сповнене сенсу. Не дарма ж лики на іконах зображують із тоненькими маленькими вустами. Це нагадування про мовчання, спокій і тишу під час молитви. Навіть якщо ця молитва усна, то говорити в нас повинна тільки вона, а не ще кільканадцять думок.

Спробуймо посидіти в тиші! І хвилини не промайне, щоб ми не подумали про щось, не зреагували в думках на якийсь звук, ба навіть під час цієї хвилини ми можемо подумати: а чи вже минула хвилина? А це вже не мовчання, що відволікає. Тому-то повна безмовність – це найкраща молитва-мати, яка дає гарний ґрунт для молитви серця, розуму й уст.

На початках, безумовно, важко досягти цілковитої тиші ума. Поряд зі звичайними думками виникає бажання позбутися перешкод. Ця пристрасть живить попередні думки, розростається і теж починає заважати. Та й тут Отці Церкви радять: треба наповняти розум добрими помислами. Все ж краще продовжувати змагати до цілковитої тиші за допомогою слів: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! І пам’ятати, що уявлення під час молитви – спокуса самообману. Той, хто молиться, мусить бути завжди бадьорий духом, бо, як говорить Святе Писання, часто і сатана вдає з себе ангела світла (2 Кор. 11, 14).


Молитва – віднайдення хрещення

Ну ось ти й зупинився, замовк, утихомирився, почав молитися, та все ще чогось не вистачає. Молитва виходить механічною. Тут важливе терпіння, як і в будь-якій копіткій праці, як і в будь-якому здобутті. Важко сприймати на віру, відпускати претензії. Сучасній людині взагалі важко довіритися – так ми звикли до перестороги. Та й не дивно! Стільки спокус довкола: людина – центр Всесвіту і центр порожнечі водночас. Гарно про це йдеться у фільмі з промовистою назвою «Містер Ніхто». Існує потреба повернутися до витоку, віднайти себе.

Григорій Синаїт сказав, що молитва – це віднайдення хрещення. Навіщо нам його віднаходити? Адже мене хрестили! Ось деякі навіть хрестики носять, ходять до церкви на свята. Та що значать насправді в нашому житті оці вряди-годи походи до церкви, ці прикраси у вигляді хрестиків-оберегів, якщо ми не діємо відповідно до свого відновленого життя у хрещенні, якщо не молимося щодень, не кажучи вже про милосердя і прощення… Такий феномен називають ще «християнським атеїзмом» – люди номінально зодягнені у Христа чи вважають себе такими, та не живуть відповідно до Заповідей. І питання не в тому, хто який грішник. Питання тільки в обітниці, яку ми приймаємо під час хрещення. Можна бути найбільшим грішником, та прагнути покаяння. А можна бути номінальним християнином, який з погордою дивиться на юродивих, тих, що просять милостиню, і йде святити ковбасу на Великдень.

Є таке ісихастське правило: спочатку бути, а потім діяти. Правдиве ж діяння і буття у християнстві починаються з молитви, яка потім і керує серцем вірного. Молитва – це стан, а не прохання, вимолювання для себе кращого; це кришталь вірності, чистота якого впливає на сяйво, що світить іншим. Отут ми і замовкаємо перед своєю неміччю, тут і стає у пригоді безмовність і молитва до Ісуса. «Припини говорити і почни слухати. Це не моя молитва, але молитва Христа в мені!», – сказав автор у «Щирих розповідях…». Важливо вміти довіритися словам Христа в нас, адже ми хрещені в Його ім’я. «Коли ми охрищуємося, – каже св. Йоан Золотоустий, – тоді душа наша, очищена Духом Святим, сяє більше від сонця. Як чисте срібло під впливом сонячних променів випромінює сяйво не завдяки своїй природі, але через те, що сонце освітлює його, так і душа, очищуючись у Хрещенні, приймає промені слави від Духа і сама внутрішньо стає славною».

Молитві непотрібно багато роздумувань – так її не осягнеш. Тільки праксис, аскеза – ось шлях до її часткового осягнення. Коли ж молитва постійно в тобі, як і згадка про твоє хрещення, тоді вона керує твоїм серцем у будь-яких справах. Адже як стук серця ти не можеш керувати, так і нестримною буде та молитва, що її слова за кожним стуком закріплені. Особливо це стосується Ісусової молитви, адже її радять не тільки багаторазово повторювати, але синхронізувати зі своїм диханням чи ритмом серця. Тоді вона мимоволі стає постійною. Та перед такими «закріпленнями» радять звернутися до досвідчених практиків цієї молитви.


Не бійся!

Це відома т. зв. одинадцята заповідь св. Івана Павла ІІ. Здається, все так складно у християнстві. Навіть, на перший погляд, таке просте – молитва – й то дається з напруженою боротьбою, зі змаганням. Надто високі вимоги Євангелія та неможливість дотримання Заповідей лякають. Жах! Виявляється, я хоч і хрещена, але далеко не християнка! І чи зможу нею стати? Адже так багато вимог, з усіх боків пристрасті й спокуси: крок ліворуч, крок праворуч – розстріл. Ні! Це мені не під силу. Я краще стану осторонь, краще відійду.

Оце і є найбільша спокуса! Легше відмовитися, ніж важко здобувати. Легше гордо промовчати, ніж визнати перед усіма свою провину! Легше страждати і не зізнатися в любові, ніж відкрившись, раптом почути відмову!

Та ж не бійся! Здобувати треба, якщо твердо впевнений у такій потребі, визнавати провини треба, щоб не допустити їх знов, зізнаватися в любові варто, бо тільки так почуєш відповідь іншого, а не власні здогадки.

У «Щирих розповідях…» можна знайти безліч прикладів, де люди відмовлялися від молитви, вважаючи це справою тільки обраних. Цікавою є розмова професора і монаха. Професор запитав: «…коли внутрішня молитва серця є святим ділом і єднанням із Богом, то чи пристойно і не зарозуміло вводити святе діяння до гріховного серця, не очистивши його спершу безмовним сокрушеним покаянням і належно не приготувавшись до з’єднання з Богом? Краще заніміти перед Ним, ніж промовляти “безумні слова” із серця, затьмареного світськими ділами». Монах відповів: «Прикро, що ви так міркуєте! Пригнічення злочинніше від усякого іншого гріха, бо воно є головною зброєю світу темряви в боротьбі проти нас... Досвідчені святі Отці дають зовсім інакшу настанову. Преподобний Микита Стифат каже, що коли б ти впав і зійшов навіть у глибину пекельної злоби, то й тоді не втрачай надії, а скоріше звертайся до Бога – і Він швидко підведе твоє впале серце і дасть тобі силу більшу від попередньої».

Відвага – ось пазл, якого завжди бракує.


Любов до себе – головна причина всіх гріхів та причина всіх молитов

«Учителю, котра найбільша заповідь у законі?». Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого». На ці Заповіді ввесь закон і пророки спираються (Мт. 22, 36–40). Усі почуття спочатку зароджуються в нашому серці, а отже, діють у нас самих, спроектовані й випробувані спочатку на нас, а вже потім випущені на волю. Та Любов – це надто непросто… Надто, коли це любов до самого себе – дуже легко похитнутись і схибити, перегнувшись в одну зі сторін – самозакоханість або ненависть. Любов до себе – така ж першооснова для любові до ближнього, Бога, як і безмовність – основа для молитви, як хрещення, що є початком нового життя. Ця любов може спонукати і до гріхів, але й може вберігати від них, діючи в особистій молитві.

Читаємо в «Щирих розповідях…»: «Отже, вроджена любов до себе – головна стихія життя – основна причина, яка спонукає людину до молитви! Премудрий Творець природи вдихнув у людське єство це бажання любити себе, як принаду, – за висловом Отців, – що потягала б і підносила занепалу людську істоту до горішнього спілкування. О, якщо б людина не зіпсувала цю свою властивість, не вживала б її безладно, використовувала б її переважно стосовно своєї духовної природи! Тоді вона мала б сильне підбадьорення і засіб на шляху до моральної досконалості. Але лихо! Як часто вона перетворює цю шляхетну здатність у підлу пристрасть самолюбства, роблячи її таким чином знаряддям своєї тваринної природи!».

Саме тому, що на шляху до молитви серця так багато спокус, випробувань та перепон, навіть у вигляді любові до себе, святі Отці відкривали різні шляхи до молитви, до осягнення Ісусової молитви, важливість якої ми вкотре спробуємо зрозуміти зараз.


Ключі до молитви

У праці Калліста (Уера) «Сила імені» цікаво і глибоко схарактеризоване значення Ісусової молитви, яку автор також називає скороченим Євангелієм. Адже в цих словах містяться два наріжні камені християнства: таїна Воплочення і Трійця. У першій частині – «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий…» – наголошено на Воплоченні й правдивому (за природою) синівстві Ісуса Христа. Також тут міститься і тринітарний сенс, адже згадано Господа-Отця, Господа-Сина, з якими апріорі є й Господь-Дух, бо «ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого» (1 Кор. 12, 3). У другій частині – «…помилуй мене грішного» – скорбота за нестійкість свою, та немає безвиході. Бо важливим є дієслово «помилуй», яке передбачає добре прощення. У корені слова є «милість», а не покарання, а в корені милості – знову та Любов, про яку ми вже так багато згадували. Саме помилуй, тобто одари любов’ю, а не прости, перепрошую, вибач тощо. Така проста, на перший погляд, молитва містить у собі і сенс християнської віри, і сповідь, і любов, і прощення. Калліст не дарма наголошує саме на силі Імені Божого, адже в будь-якому імені міститься таїнá. Коли ми промовляємо чиєсь ім’я, то воно йде до свого власника, спонукає його…

Отже, значення зрозуміле, та як же ж краще почати? Прочанин подає три універсальні ключі до Ісусової молитви. Перший – повторювання імені. Молитва до Одного і про Одне. Важливо обрати для себе одну форму молитви – скорочену чи подовжену, головне – сталу. Св. Григорій Синаїт застерігає: «Як рослини не вкорінюються, якщо їх часто пересаджувати, так само і молитовні порухи серця, якщо часто змінювати молитовні слова».

Другий – уважність. «Хто бажає через уважність осягти внутрішню молитву, той повинен, наскільки це можливо, усамітнюватись, уникати пустих бесід з людьми, молитися поволі, не проказувати великої кількости молитов, а заглиблюватись умом у слова молитви, немовби уважно читаючи книжку; відганяти всілякі помисли і якнайбільше дослухатися до Ісуса, призивати милість Його до себе», – написано в «Щирих розповідях…». Важливо бути таким самим уважним і чуйним як тоді, коли ми очікуємо дорогого нам гостя, коли прислуховуємося до кожної ноти улюбленої мелодії, коли з кожним ковтком сповна відчуваємо смак чистої джерельної води. Іноді святі Отці радять після молитви помовчати, ніби очікуючи відповіді від Бога, що разом із тобою в цей момент молився. На початках досягти уважності також допомагає молитва в цілковитій темряві.

Третій – входження в себе, у своє серце. Зосередитися не в розумі, але спрямувати свої чуттєві очі в самісіньке серце. Знову зі «Щирих розповідей..»: «Передусім ти повинен бути байдужим до всього, не лише до суєтного, а навіть і до доброго; мати чисте сумління і досконалу безпристрасність. Усамітнись у будь-якому відлюдному й тихому місці, зачини двері, сядь, відверни ум свій від усякої тимчасової і суєтної речі, схили голову свою на груди і зосередься всередині себе самого (не в голові, а в серці), звертаючи туди ум і чуттєві очі свої та затримуючи трохи подих. Усіляко намагайся занурити ум свій у серце, щоби він перебував там уже постійно. Спочатку буде тобі в серці якось темно й незручно, але опісля, якщо безперервно повторюватимеш цю вправу вдень і вночі, знайдеш постійну радість. Ум, подвизаючись так, знайде місце у серці твоєму й тоді одразу побачить там, усередині, такі речі, яких ніколи раніше не бачив і не знав. Тоді, звідки би не з’явився помисел, раніше, аніж увійде досередини і зродить думку або уявлення, ум прожене його звідти, знищивши Ісусовим Іменем, молитвою до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене!».

Преподобний Ізихій, пресвітер Єрусалимський, наводив не три ключі, але теж не менш універсальні способи до осягнення ісихастської практики: «Способи тверезіння духа: перший – постійно слідкувати за мрійливістю; другий – зберігати серце завжди у мовчанні, безмовності на всякий помисел, щоб постійно молитись; третій – часто та смиренно призивати на поміч Господа Ісуса Христа; четвертий – безнастанно пам’ятати про смерть; п’ятий (найдієвіший з усіх) – лише до неба здіймати очі свої, за ніщо маючи земні речі. … Першими дверима, що вводять нас у мислений Єрусалим, роблять уважним наш ум, є безмовність, хоча ум ще не заглибився у мовчання; другими – поміркованість у їжі, питті та сні; третіми – постійна пам’ять і роздуми про смерть, які очищають ум і тіло».

Порад можна знайти ще безліч. Важливою є, безперечно, практика, якщо ти вже усвідомив неоціненну роль молитви в житті християнина. Та й взагалі, практика – це завжди перша роль у будь-яких релігіях.


Ви їдете «до кінця»?

І знову потяг. Чи не одне з найпопулярніших питань у цьому мікрокосмосі: ви їдете «до кінця»? Це перевіряє провідник і тоді вже визначає, чи дати тобі постіль і чай. Це питають твої сусіди і тоді вже визначають тривалість можливої розмови, її тематику. Це ж саме питання ти можеш поставити і собі, коли купуєш квиток, та й коли їдеш у потязі, адже раптом тобі захочеться чи доведеться змінити свої плани і вийти передчасно…

Бути чи не бути «до кінця» з молитвою як такою та з Ісусовою зокрема – вибір за кожним. Та не забуваймо, що після «визначення» буття йде дія. Це зовсім мало – навчитися молитви, володіти нею. Набагато важче і вагоміше – стати тою молитвою, воплотивши її в собі. Це як і з Любов’ю – спочатку в серці, а потім назовні. Це як із теплою ковдрою – спочатку нагрій, а потім віддай. І найбільше гріє та ковдра, якої не очікуєш, якої навіть не сподіваєшся, щобільше – впевнений у її відсутності. Таку ковдру дають просто так, без очікувань, безкорисно… Твоє завдання – підтримувати тепло і передавати далі!

Безустанна молитва серця – це тільки початок, тільки квиток…


Ніна Поліщук


Рейтинг статті

( 19 голосів )
Теги:     духовність      богослов'я      роздуми      есей
( 4701 переглядів )
 

Коментарі  

 
0 #2 www.virsale.com 09.09.2017 21:04
Hi to eѵery one, it's in fact a nice for mee to pay
ɑ quick visit this web site, іt includеs
imⲣortant Infⲟrmation.
Цитувати
 
 
+4 #1 Панас 23.04.2015 15:10
Прекрасна, за стилем і глибиною, стаття!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити