інтерв’ю

Нещодавно у Львові відбулась Міжнародна англомовна конференція «Миротворча роль Церков: екуменічна співпраця задля суспільної злагоди і примирення», організована філософсько-богословським факультетом та Інститутом екуменічних студій Українського Католицького Університету. У зустрічі взяли участь богослови США, Іспанії, Греції, Швеції, Швейцарії, Австрії, а також України. Серед найважливіших тем – діалог між католицьким та православним світом, творення традиції прощення та примирення, єдність українського релігійного середовища у контексті подій Майдану та війни на сході країни. Впродовж конференції ми мали можливість також коротко поспілкуватися із директором Гаффінгтонського Екуменічного Інституту (Huffington Ecumenical Institute, Loyola Marymount University), дияконом Американської Православної Церкви, доктором Ніколасом Денисенком.

– Тема вашої доповіді на конференції стосувалася ідентифікації себе та іншого у сакраментальній теології. Як, власне, ця ідентичність впливає на діалог з іншими у контексті різних релігійних «команд»?

– Це доволі складний процес. У своїй доповіді я зосереджував увагу на візантійській традиції, на порозумінні східного Православ’я та греко-католиків. І про це говорити надзвичайно важливо, оскільки саме це порозуміння може спричинювати позитивні тенденції. Коли ми разом служимо Літургію, перебуваємо разом, отже творимо цю ідентичність у місійному служінні.

Детальніше...  

– Пане Андрію, протягом останніх кількох місяців Ви читали курс «Історія Греко-Католицької Церкви в міжвоєнний період (1918–1939)» на філософсько-богословському факультеті Українського католицького університету. Чому саме цей період став об’єктом Ваших наукових зацікавлень? Чи відчуваєте необхідність у вивченні саме міжвоєнної історії (Української) Греко-Католицької Церкви ((У)ГКЦ)?

– Цією темою я зацікавився тоді, коли писав дисертацію в Гарвардському університеті: «Церква та духовенство за часів митрополита Андрея Шептицького», але лише до 1939 року, бо тоді не мав доступу до архівів воєнного періоду (в Україні) – лише до польських. Однак, як мені видається, навіть на підставі тих досліджень міжвоєнний період цікавий. Саме в той час перед Церквою постала низка викликів, деякі з яких не втратили актуальності й досі. Тому вважаю, що потрібно вивчати історію (У)ГКЦ у міжвоєнний період, по-перше, щоби знайти відповіді на запитання, які виникали перед Церквою тоді, та зрозуміти, як остання намагалася їх вирішити. По-друге, щоби зрозуміти наскільки церковному проводу вдалося їх розв’язати, а наскільки залишилися відкритими.


Детальніше...  

Сергій Мандебура – це молодий хлопець родом із Вінниці, що нетрадиційно поєднав у собі вуличне мистецтво танцю із глибинним зануренням у богословську науку.  Юнак більше двох років викладає хіп-хоп у сучасній студії танцю «I like art complex» м. Львів і цього року закінчив магістратуру філософсько-богословського факультету Українського католицького університету, планує продовжувати навчання в аспірантурі на кафедрі богослов’я УКУ. Хто він, той що зумів поєднати, на думку сучасної людини, такі несумісні, на перший погляд, речі?!

Батьки до вибору Сергія поставились неоднозначно. Уже там  розповідає, що його рішення присвятити частину життя вивченню богослов’я батьки схвалили, оскільки є практикуючими християнами і самі змалечку намагалися прищепити синові любов до Бога. Сам юнак серйозно вирішив пізнати духовну спадщину Отців Церкви ще у школі, відвідуючи уроки філософії. Вони були обов’язковими в історичному класі, де навчався Сергій. У виборі університету підказала мама, яка народилася на Львівщині і могла допомогти сину вибрати навчальний заклад у Львові. Натомість до Сергієвого прагнення професійно займатися хіп-хопом сім’я поставилася скептично. Хлопець мав декілька травм колін і люблячі батьки, хвилюючись за його здоров’я, відмовляли сина від ідеї вивчати вуличний стиль танцю. Із легкою вдумливою усмішкою на вустах Сергій пригадує: «Мама і досі каже: «Сину, навіщо тобі оті танці», - але вже хоча б усміхаючись». Окрім того, батьки хвилювалися, що постійні тренування відволікатимуть починаючого студента від навчання в університеті, забиратимуть у нього багато часу, що позбавить сина можливості нормально харчуватися і добре вчитись. Несподівано Сергій іронічно посміхається і зізнається: «Насправді тато менш скептично до цього поставився, аніж мама. Він у молодості займався спортом і, хоч танці не міг назвати професійним видом спорту, але розумів, що вони позитивно впливатимуть на мій фізичний розвиток, а отже, навіть трохи тішився з такого мого вибору». Коли говоримо з молодим хореографом про хіп-хоп, хлопець неймовірно випромінює позитив і почувається дуже впевнено.

Детальніше...  

Чи можна в сучасному світі бути успішним бізнесменом, дотримуючись фундаментальних християнських принципів і цінностей? Які перешкоди трапляються на шляху побудови свого бізнес-проекту і як їх долати, не відступаючи від особистих морально-етичних переконань? Про це поговоримо з Ярославом Рущишином - успішним підприємцем, директором мережі швейних фабрик у Західній Україні.

Детальніше...  

Він кидав виклики часу, глибоко вивчаючи минуле, своє і свого народу, ідеями сягаючи в далеке майбутнє. Його не розуміли сучасники, неспроможні осягнути величі душі й щирості думок. Невгодний жодному політичному режиму, проте благословенний своїм народом. Опікун всіх і кожного. Таким був митрополит Андрей Шептицький – батько екуменізму. Саме про цей аспект життя та діяльності ми говоритимемо з львівським істориком Ліліаною Гентош, авторкою книги, яку нещодавно побачив світ, «Митрополит Шептицький: 1923-1939. Випробування ідеалів»

    Конференція Єпископів ГКЦ у Римі, 1929 р.

Детальніше...  

«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

  Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!

Детальніше...  

Відповіддю на виклики сучасного світу має стати підготовка високоінтелектуальної та високодуховної студентської молоді, що формуватиме ядро української інтелігенції. Особливо це стосується медичної галузі, яка сьогодні зазнає нищівного впливу пострадянської адміністративної вертикалі системи охорони здоров’я. Підготовка в таких умовах медичної еліти, яка забезпечила би розвиток і функціонування галузі на європейському рівні, – це вкрай важливе та далекосяжне завдання. Про виховання студентства й чимало інших важливих питань йшлося на зустрічі медичної громади і студентів-медиків Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького з архиєпископом-емеритом Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром). Тема зустрічі: «Послання Митрополита Андрея Шептицького: місія медиків у сучасних реаліях».

Детальніше...  

Одна з шести церковних заповідей закликає нас у неділю і свята слухати Службу Божу. Проте ми добре знаємо про відмінність між словами «слухати» та «чути». Відтак християнин може щонеділі бути на Літургії, але не чути її, може стояти у храмі, але подумки перебувати зовсім в іншому місці. Кожен із нас не застрахований від того, що одного дня він прийде до храму, але не переживе зустрічі з Богом. Щоби трохи застановитися над цим та подивитися на нашу східну Літургію трохи з іншого ракурсу, ми поговорили з людиною, яка з власного досвіду знає, що таке протестантизм, римо-католицизм, зрештою греко-католицизм, чим відрізняються ці течії християнства, їхні літургійні практики; а також поділилася власними враженнями та переживаннями Святої Літургії – це д-р Олександр Січ.

Детальніше...  

У Львові одне з улюблених місць туристів – Личаківське кладовище – єдиний в Україні некрополь, де чи не кожен надгробний камінь – це витвір мистецтва від ХVІІІ ст. до сьогодні. Коли розпочинаєш тут екскурсію, то бачиш, що твої життєрадісні й гучні туристи раптом стишуються і ніби маліють перед обличчям смерті. Плакальниці, макові й трояндові вінки, ангели смерті, лакрімаріуми для сліз, вази для людського праху, розп’яття, застиглі у скульптурах чи фотографіях обличчя небіжчиків – усе це не може не викликати трепету і думки: «Те саме чекає і мене».

Смерть залишається для людини найбільшим таїнством протягом життя, бо ніхто не може стверджувати, що насправді нас очікує опісля. Культ почитання померлих – один із найдавніших. Він є в усіх віруваннях, вченнях та релігіях. І хоч остаточні відповіді ми одержимо після смерті, існує наука, яка займається вивченням т. зв. «останніх речей» – есхатологія. Джерела християнської есхатології, як і будь-якої іншої гілки богослов’я, – це Святе Письмо, об’явлення та передання. Цікаво, що в Біблії більше мовиться саме про останні речі, та й Ісус Христос проповідував постійно про прихід Царства Небесного. Основа проповідь – есхатологічна напруга «вже, і ще ні»: Царство Боже вже настало, але водночас ще ні, бо ми очікуємо його повноти; Царство Боже вже всередині нас, але ще не зреалізоване, бо ми очікуємо Другого Пришестя Ісуса Христа, Страшного суду. Оце очікування, передчуття є, фактично, основою християнської благовісті. До цієї думки також схиляється єромонах Пантелеймон Трофімов, який розповів в інтерв’ю для інтернет-видання «Християнин і світ» про напругу, підводні течії й особливості об’явлення останніх речей для християн.

Отець Пантелеймон Трофімов ЧСВВ, новий викладач кафедри богослов'я УКУ, нещодавно захистив докторат із догматичного богослов’я під назвою: «Дебати про вогонь чистилища на Ферраро-Флорентійському соборі (1438–1439) як кульмінація контраверсії про долю померлих між Сходом і Заходом». Наразі він один із найкращих фахівців з есхатології в УГКЦ.

Детальніше...  

Отець-доктор Михайло Димид та Іванка Крип’якевич-Димид – про подружжя, таїнство шлюбу, його значення в житті християнської родини, несподіванки та небезпеки на спільній дорозі до Неба

По завершенні Різдвяного посту та свят з 20 січня розпочинається чергова весільна пора. Триватиме вона до початку Великого посту, адже у нас, в західних областях, більшість молодят скріплюють свій союз і церковним таїнством шлюбу.

Зрештою, Церква не забороняє одружуватися, тобто приймати таїнство шлюбу й під час посту. Заборона стосується самого святкування, того, що ми називаємо весільною забавою. Тож тривають останні приготування.

Однак не обходиться й без ложки дьогтю. На жаль, маємо невтішну статистику – кожне третє зареєстроване державою подружжя розпадається. Про те, що таке таїнство шлюбу, чим він є для подружжя і чи можна його розірвати, “Пошта” розмовляє з доктором східного канонічного права отцем Михайлом Димидом та його дружиною  Іванкою Крип’якевич-Димид.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla