Якщо б мене запитали, чого варто повчитися в цієї жінки, я би відповіла: «Навчитися просто йти далі». Це не майстерність, не риси, не вміння. Це – величезна потреба, коли в тебе більше нічого не залишається – усі варіанти названі, всі сподівання і надії розвіяні, все минуло й тобі від цього не легше – просто йди далі! Можливо, це безглуздо, неправильно, оптимістично чи флегматично, можливо, тобі всі кричатимуть: «Приречений!», «Ганебний!», «Лицемірний!». То й що? Ти все одно йдеш далі, без зупинок, нехай і без орієнтиру, без компасу та карти. Якщо так треба, то вони з’являться згодом. Потрібно просто йти, ковтаючи сльози й людські погляди, бо довгий шлях потребує багато кроків… Тому треба вчитися ходити, вставати і йти, щоб це не було бажанням чи примхою, спокусою, а тільки неодмінною частиною твоєї людської сутності – йти далі.

«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

  Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!

Лядівському скельному чоловічому монастирю виповнилося 1000 років.

Лядівський чоловічий монастир на Поділлі називають Афоном. Він розташований біля кордону з Молдовою, серед мальовничих гір, лісів, на одному з берегів р. Дністер. До цієї староукраїнської святині протягом століть щодня приїжджають паломники зі всієї України і не тільки. Можна сказати, що подільський Афон збирає чималу кількість людей з різних куточків світу на релігійні торжества та ярмарки, які тут особливо популярні.

Лядівський Усікновенський скельний чоловічий монастир – один із найдавніших в Україні. Заснований він родоначальником руського чернецтва преп. Антонієм Печерським, коли той повертався зі святої гори Афон до Києва. Один із переказів засвідчує, що Антин замолоду побував у Царгороді, а на Афоні, в одному з монастирів півострова, що на сході Греції, прийняв чернечий постриг й ім’я Антоній. У 1013 р. на зворотному шляху до рідного краю «із Афонських гір у святий град Київ» Антоній почув поклик Божий – «Гласу небесного» – зупинився в лядівському благодатному краю, де сам собі висік келію-печеру, яка і досі носить його ім’я.