Человеку свойственно спрашивать, поскольку познание есть катализатором развития. Конечно же, можно обходиться без вопросов и все равно развиваться интеллектуально. И конечно же, лучше отсутствие вопросов, чем их неосмысленное и бестактное множество. Но все же, мне кажется, что лучше один раз спросить у человека знающего, пусть и стыдясь своего детского вопроса, чем жить в заблуждениях и мнимых ответах.

Существуют такие вопросы, ответы на которые ты либо ищешь, либо сразу же получаешь, либо чувствуешь ответ всем нутром, но не способен выдать его «на-гора». Именно ответы последнего характера вертелись в сознании, когда я искала пути действия Евангелия в сферах, где напрямую, то есть в проповедническом тоне, о нем могут не говорить. Такими «сферами свидетельства» для меня остаются литература, искусство и музыка. Думаю, многие из читателей знают случаи, когда человек начинал осознанно верить в Бога потому, что к нему по-особенному прозвучало какое-то музыкальное произведение, или сердце тронули слова литературного героя. А может душа этого человека почувствовала присутствие Духа в движении, слиянии красок на холсте?

Механизмы действия Божьих энергий через культурные произведения для меня до сих пор неизвестны (и вряд ли будут), но они точно есть! Еще раз убедиться в этом мне помог разговор с Еленой Волковой, доктором культурологии, кандидатом филологических наук, гражданской активисткой и защитницей российских художников-акционистов. Ее ответы стали живым и звонким продолжением тех вопросов, которые для многих остаются немыми.

Про життя великого українського письменника Івана Франка дотепер я знала куці історії з біографії на кшталт «цікавих фактів». Перший український письменник, який почав заробляти своєю творчістю на життя, понад 6 тис. творів протягом близько 40 років активної діяльності, поки що єдиний український поет, про номінацію якого на Нобелівську премію вже відомо – таких фактів можна знайти безліч в Інтернеті. А що як спробувати, бодай на мить, проникнути в життя письменника, дізнатися щось більше про його внутрішній світ? Для мене ці пошуки почалися з будинку І. Франка у Львові.

Заходжу до кабінету, де тепер музейно застигло, вбираю світло з двох величезних вікон, торкаюся глянцевого кахелю п’єца – холодний. Франко теж відчував цей майже безперервний холод. Вдивляюся в його рукописи на столі – почерк ніби гнався за думкою, яка не повинна втекти. Зазираю в очі Івана Труша і вже тепер його поглядом бачу отой пейзаж Канівської гори. Цю картину художник подарував Франкові – письменник так і не побував на могилі Кобзаря, хоч дуже хтів. Погляд разом із серцем завмирають перед застиглою поставою чорної шкіряної софи, яка першою відчула його смерть.

Дивлюся на рибальські сіті й бачу, як він їх перев’язував, наступаючи босою стопою на мотузку. Бачу його високе нахмурене чоло, письменницькі руки, які, натренувавшись плести словесні сіті, тепер легко справляються з рибальськими. Він сидить у вишиваній сорочці, поряд – незмінний сірий піджак, не з дорогих. Напевно, зараз Франко вийде на променад, а чи просто подихає цвітом грушки біля будинку, яка дотепер чекає на нього. А може, сьогодні він дозволить собі відчути післясмак далматинського вина «Злата Ріца»? Та всі ці хвилі відпочинку будуть короткочасними, адже йому треба писати, щобільше, якнайкраще. Він не може не писати.

Попередню статтю «Маршалл Маклюен: юродство у Христі в епоху електронних медіа» із циклу «Двері, котрі насправді є» можна вважати побіжним представленням канадського культуролога й медіа-еколога. Важливість питань, які він порушує, щодо взаємодії віри, культури й технологій вимагає подальшого продовження розмови про найвидатнішого канадця. Пропонований текст, як і попередній та можливі наступні, не претендують на статус вичерпності в галузі студій Маршалла Маклюена. Зрештою, канадець ставився скептично до таких проектів, зазначаючи: «Якщо після моєї смерті з’являться “маклюеністи”, я не належатиму до їхнього кола». У будь-якому дослідженні, що презентує інтелектуальну історію окремого мислителя, завжди присутня частка персональної історії автора дослідження. Будь-яка історична постать (у нашому випадку Маршалл Маклюен) може виконати роль міфологічного персонажа, через якого автор тексту переповідає свій особистий міф. Цілком можливо, що таке трактування сподобалось би й самому Маклюенові, який вважав, що ми вже давно живемо в міфологічному й інтегральному світі і лише за інерцією продовжуємо мислити «згідно зі старими, фрагментованими просторовими й часовими зразками доелектричної епохи» [4, 6].

Латинське слово cultura, що означає «обробіток», «виховання», «освіта», «розвиток», походить від слова cultus – «шанування», «поклоніння», «культ». Це вказує на релігійні корені культури. Створивши людину, Бог поселив її в раю, звелівши обробляти і зберігати Своє творіння (Бут. 2, 15). Культура як збереження навколишнього світу і турбота про нього є заповідана Богом. Після вигнання з раю, коли люди опинилися перед необхідністю боротися за виживання, почалося виробництво знарядь праці, містобудування, сільськогосподарська діяльність, мистецтво. Отці та вчителі Церкви підкреслювали споконвічне божественне походження культури. Климент Олександрійський, зокрема, сприймав її як плід творчості людини під проводом Логосу: «Писання спільним ім’ям мудрості називає взагалі всі мирські науки і мистецтва, все, що розум людський міг осягнути ... Кожне ж мистецтво і кожне знання походить від Бога». А св. Григорій Богослов писав: «Як у вишуканій музичній гармонії кожна струна видає різний звук: одна – високий, інша – низький – так і в цьому Художник і Творець-Слово, хоч і вибрав різних винахідників для різних занять і мистецтв, але дозволив розпоряджатися кожному всім, щоб з’єднати нас зв’язком спілкування і любові до людей і зробити наше життя більш цивілізованим».

З першого погляду важко сказати, чого бракує нашій сучасній українській поезії. У нас є багато відомих митців, які мають прихильників у всіх куточках України; маємо численних авторів пісень, що створюють справжні хіти; зрештою, маємо величезну кількість тих, хто вважають поезію своїм хобі й переповнюють своїми творами простори Інтернету чи навіть полиці книгарень. Отже, маємо багато відомих і менш відомих імен. Щодо загальних тенденцій, то їх важко визначити на фоні аж такої великої кількості творів (попри те, що деякі вчені таки намагаються вловити якісь загальні настрої). Але дещо узагальнити таки можна.

Творчість – це спасіння людини, а гріх – це своєрідне запрошення до святості через його усвідомлення, а не підживлення. Власне, шлях усвідомлення і замилування світом, який відкриває духовні очі, приваблює творчих людей. Творець – це не тільки художник, скульптор чи будь-хто пов’язаний зі сферою мистецтва. Творець – це людина, яка народжує Любов у серцях інших, перед тим віднайшовши цю частку земної природи в собі; людина, яка відчуває динаміку всесвіту й вміє вхопити цю життєтворчу енергію, щоб потім  подарувати її потребуючому. Творець не чекає натхнення, він ним живе, його народжує і знову ж таки – народжує для інших. Зрештою, Творцем є Бог, а через Нього - людина.

З Володимиром Слєпченко, Народним художником України, заслуженим діячем мистецтв України та автором сучасної техніки живопису «art-line», я познайомилася швидше, ніж із його роботами. Вірніш, раніше я бачила «лінійні» портрети на листівках, проте навіть не уявляла, хто їх автор. У той день, коли ми познайомилися, пан Володимир розповідав рецепт, за яким правильно смажити м’ясо (що, до речі, в нього виходить неймовірно смачно), а за трапезою поділився новим задумом власного проекту абстрактних полотен на тему «Гріхопадіння». Тоді художник розповів про власне бачення первородного гріха та гріхопадіння кожної окремої людини, описав шлях розвитку людської духовності, паралельно порівнюючи його з певними формами та лініями. Роздуми Володимира Слєпченка були настільки натхненними і схожими до святоотцівських відповідей, що ними було б неможливо не поділитися. Це інтерв’ю – плід нашої другої зустрічі. І таких зустрічей могло б ще бути дуже багато, напевно, стільки ж, скільки ліній в творах цього художника, бо таки є що послухати і чого навчитися від 69-річного творця, того, який дарує натхнення іншим, водночас залишаючись невичерпним джерелом. Це інтерв’ю не покликане розкрити якусь тему чи подати вирішення проблеми, це просто текстовий варіант насолоди від спілкування та слухання.

Попередню статтю «Культурний агнозис як виклик для європейського християнства» [2] в межах рубрики «Двері, котрі насправді є», я закінчив тезою голландського богослова Хаутепена про те, що у випадку «культурного агнозису» маємо справу із глибинним процесом на рівні свідомості людини, який формує «інше мислення, почуття й поведінку», проникаючи у всі царини життя пересічного європейця. У підсумку цей процес трансформує ставлення людини до головних екзистенційних проблем, передовсім трактування життя і смерті [6, 17]. Правильно визначивши проблему, Хаутепен, однак, не розвиває її далі, а зосереджується на інших питаннях.

Проблема зміни мислення, чуття й поведінки людини належить до сфери антропології й психології. Беручи до уваги неймовірний вплив технологій на життя людини, що в окремих випадках набув загрозливого виміру, в контексті продовження тези, яку висунув Хаутепен, найбільш помічними будуть автори, які працювали на межі культури, філософії, богослов’я й світу технологій. А це передовсім відомий канадський філософ, культуролог й теоретик медіа Маршалл Маклюен. Він менш відомий як богослов, адже жодна з його книг не має виразно богословського спрямування, що, зрештою, суперечило б обраному міждисциплінарному підходу та нелінеарній мозаїчній структурі його книг. З другого боку, цитування відомих у той час богословів і біблійні паралелі дали привід критиками й дослідникам не без почуття іронії назвати його «святим Маршаллом».

Пльонтанізм. Коли я вперше почула це слово, то воно засоціювалося в мене зі світом ідей та речей Платона. Та виявилося, що насправді «пльонтанізм» походить від слова «пльонтати», тобто «плестися». Для Івана Марчука це – окреме явище – плетіння гілок дерев по небу. Найкраще пльонтанізм можна розгледіти навесні, коли дерева, та й взагалі усі гілчаті, стоять голі й беззахисні на очах у синього і всепоглинаючого неба.

Із творами Івана Марчука, як виявилося, я знайома дуже давно, а от із самим художником вдалося зустрітися нещодавно. Ми домовилися про розмову в його майстерні на п’ятому поверсі – «п’яте небо», як каже Іван. Ну ось я біля дверей під’їзду, 9:00 ранку, зі зворотнього боку слухавки тільки гудки і ніякого тобі «альо». Розглядаю київське подвір’я і всюди мені ввижається той пльонтанізм – навіть крук, що враз здійнявся і без дозволу розрізав своїм крилом синю гладь неба.

Як запалити «вогонь душі»?

У попередній статті – «Церква, культура й логіка супермаркету: український контекст» [4] – вже мовилося про те, що релігійна криза західноєвропейського світу (а це передовсім криза християнської віри) однаковою стосується й східноєвропейського загалом та простору України зокрема. Наразі українським інституціям, що займаються проблемами трансформації релігійної свідомості в царині соціології релігії, все ще вдається заворожувати представників християнських конфесій «ілюзією статистики» у співставленні зі статистичними даними країн Європейського Союзу, на кшталт Німеччини, Голландії, Франції тощо. При цьому презентація українських релігійних реалій частенько супроводжується ілюстративним матеріалом, де віряни у вишитих сорочках беруть участь у майстер-класах писанкарства, виконанні колядок, щедрівок, веснянок та інших фольклорних заходах, що презентують Україну як «вірну християнським традиціям країну». Натомість, як було наголошено наприкінці статті, в українському церковному просторі відчутний брак почуття пошани до вірян-інтелектуалів та опіки над тими, хто, образно кажучи, ще здатен чувати над «смиренним проханням розкритої книги». Якщо в найбільш секуляризованих країнах на кшталт Голландії та Чехії є Антон Хаутепен і Томаш Галік, а в Росії, яка після релігійної ейфорії 90-х минулого століття починає усвідомлювати наближення серйозної кризи, – Андрій Десницький, то український простір у своєму сучасному арсеналі не має таких авторів. Точніше, в українських Церквах відсутній попит на такого роду дослідження, а разом із тим і підтримка тих, хто би зміг це фахово робити, що є небезпечним симптом байдужості до серйозних викликів, які готує нам сучасна цивілізація і які вже висунула перед Україною війна.

Питання віри й культури в сучасних українських реаліях вступають у нову фазу взаємовідносин. На це вплинула низка останніх політичних й історичних подій. З одного боку, маємо зростання активності громадянського суспільства. Феномен самоорганізації – головний ідентифікатор останнього та належить до найбільш загадкових явищ людської природи, адже, як зазначає Ф. Фукуяма, самоорганізація індивідів довкола певної проблеми виникає спонтанно, без директив і вказівок зверху. І це дивовижно. (Тут не беремо до уваги випадків, коли під личиною «громадянського суспільства» криються заздалегідь сплановані акції).