есей

Існує загальна, але надзвичайно доцільна формула, або ж модель залучення кожного християнина до богослов’я і богомислення. Вона полягає в тому, що християнин повинен бути вправним богословом, а богослов - християнином. Адже богослов’я як шлях пізнання істини євангелької, і як досвід від такого пізнання (віровчення), включно з живими та методологічними вимірами становлять його єдину основу. Звідси, воно стає фундаментом для вирішення соціальних проблем. Однак це не завжди так, адже якщо би богослов’я постійно клалося в основу суспільних відносин, кожна людина у взаємозв’язку з іншими несла вагоміший, пріорітетно вищий і більш духовний багаж цінностей. Впевнено б крокувала до солідарності як єдності в гармонізації і співпраці кожного зі всіма. А її життя стало б прикладом повноти Любові.

Детальніше...  

Кажуть, однією з причин гріха можуть бути людські комплекси. Про це й буде сьогодні наша казочка для дорослих дітей про недитячі проблеми.

Каналізація. Внизу дзюрчали і шипіли брудні стічні води, над якими давно стояв задушливий, отруйний сморід. Скрізь валявся мотлох і лежало покрите цвіллю сміття. Темрява проникала у дифузійний хаотичний рух задушливо смердючих молекул стічної води і виривалася з неї вгору, заломлюючись, ніби світло, до іржавих труб. (Каналізація – це внутрішній стан нарциса, його підсвідоме). У тій темряві засвітилися чиїсь маленькі червоні очі і донісся неприємний звук скрипу з труби, що простягнулася над чорною водою. Це був щур містер Юлій Ісаєвич. О! Це ще той перець. На ньому тримався весь світ. (Щур Юлій Ісаєвич – це сам нарцис). Юлій Ісаєвич викладав у найпрестижнішій щурячій школі мистецтвознавство. Щурі – це взагалі такі Божі творіння, які добре знаються на мистецтві.

Детальніше...  

Слова на вітрі… Часто ми заявляємо про себе як про журналістів, але і гадки не маємо, яким рятівним чи згубним може бути одне слово. Щоденно до нас надходять численні потоки інформації, подекуди ми самі їх творимо, але ця інформація не вимагає зворотного процесу. Світ наповнений комунікацією як у реальному, так і віртуальному вимірах, але поняття «комунікація» щоразу більше потерпає від надмірного і надто часто неправильного й невиправданого вживання. Якою ж була ця первинна ідея комунікації? У який спосіб Христос комунікував з людством і продовжує комунікувати з майже 7 мільярдами? За яким принципом поширюється тенденція розсіювання Христових вчень, тобто, чому одні прислухаються і чують, а інші – ні? Чому Христос обрав для спілкування метод розсіювання, а не діалогу, як, наприклад, Сократ чи Платон? Ці та чимало інших запитань не дуже-то часто хвилюють нас у щоденній комунікації. Але, звісно, ідея комунікації має якісь «секрети», і нам – журналістам, неодмінно потрібно їх з’ясувати і усвідомити.

Христос – це найдовговічніший голос розсіювання. Він не говорив до когось – промовляв до всіх; Він не прагнув аплодисментів чи визнання – лише хотів пожинати плоди морального життя людства; Він ніколи не вичерпувався у темах – Його актуальність викликає величезне здивування і зацікавленість і сьогодні та продовжуватиметься довіку. Він не обрав класичну античну концепцію комунікації – діалог між філософом і учнем, такий тісний і близький. Його слова адресовані тим, кого вони можуть стосуватися, а це значить – усім. Його слова відкриті у своєму призначенні. Але дивно, що Христова модель передбачає, що «відправник не має контролю над урожаєм», про що пише американський вчений Джон Дарем Пітерс. Ісус відчуває необхідність свободи кожного свого співбесідника.

Детальніше...  

В бетонних джунглях буденності, посеред холодних вулиць та тривожних облич важко знайти Істину. Ми постійно кудись поспішаємо, чи то, радше, втікаємо від неприємностей та особистих турбот. Світ сучасної людини - то вир пристрастей, морок лицемірства і страх перед словом «завтра». Якби мені дозволили змалювати світ, яким я його бачила до того, як глибше почала вірити у Бога, шукати з Ним зустрічі, то це виглядало б приблизно так:

В пеклі їздять тролейбусом номер 2
І пожовтілі пальми хиляться додолу
В сірчаних морях —риба напівжива
А на сніданок — таблетки димедролу.

В пеклі цілодобово звучить попса
В пеклі сніг — пекучий на дотик
Охоронець у вигляді триголового пса
Пропонує забуття як наркотик.

Детальніше...  

Вона мала губи кольору стиглої сливи. Щоразу, як я зустрічав її, то посміхався мов той чеширський кіт: такий вже був у мене талант.

Вона любила ховатися в тінях сонця: коли те розкидалось гарячим промінням і змореному люду ніде було подітися, вона не шкодувала їм холодної водиці, насичувала кожного, хто до неї прибігав; вона сама прибігала до немічного, аби порятувати його, а до невиліковного — простити застарілі гріхи; в її серці не було місця для жалю — принаймні, вона ніколи не проявляла його по відношенню до мене, а оскільки краси своєї вона не жалує ані одній душі світу цього, я самотужки дійшов до висновку, що дорога до неї у нас всіх одна і вона — наше просвітлення при кінці спільного шляху.

Пам’ятаю її від малку, коли вона дріботіла долами річок і за кожним її кроком з-під п’ят виростали жмутки квітів: по ліву сторону оберемки рум’янку та плакун-трави, по праву—зозулинець та осот; від заходу до сходу, у місцях, де вона одпочивала, занурюючи у воду зморені ніжки, виростали верби: сумно схиляючись до води, вони напускали на свої обличчя густі коси та так приховували від білого світу гіркі сльози, які проливали, сумуючи по своїй матері-красуні.

Детальніше...  

Про нього майже нічого невідомо: ні коли народився, ні коли помер, ні в кого вчився, ні кого навчав. Знають тільки, що був ігуменом іноків на горі Синай і написав оці 40 глав про тверезість.

Можливо, він і не хотів, щоби про нього знали, бо розумів, що через нього говорить Бог, як говорив століття, тисячоліття перед ним, як і говоритиме вічність після нього. Для чого слава, дати й імена? Для історії всього лиш, а не для пам’яті, що несе свідомість і повинна займати почесніше місце.

Філотей міг мати 300 учнів, а міг навчати всього 10. Він міг би зустрічатися з Антонієм Великим, а міг жити набагато пізніше від нього. Міг прийти до Священної гори з Візантії, а міг народитися у її підніжжя. Міг стати монахом-пустельником ще в юності, а міг прийти до скиту вже зі сивиною…

Та чомусь крізь роки всього лиш 40 його глав про тверезість дійшли до наших днів, збереженими в Добротолюбії. Чомусь тільки ці 40 глав…, що виявилися важливішими і відомішими, ніж життєпис їхнього автора.

Детальніше...  

Означення "колінеарний" - цілком математичне. Колінеарними називають вектори, що лежать на паралельних прямих і можуть бути або співнапрямленими, або протилежно напрямленими. Людина і Бог. Начало земне і начало небесне. Чи існує діалог між профанним і сакральним у теперішньому столітті? Який цей діалог: одновекторний чи різновекторний? XXI столітгя вносить свої корективи у світоглядну парадигму. Людина мислить себе у ролі вселенського Розуму. Варто лише згадати про вплив на медіапростір та свідомість людей інформації про кінець світу. Прикро усвідомлювати, що дедалі частіше для людини Бог знаходиться у пробірках з клонованими ембріонами, в інноваційних технологіях (Deus ex mashina), хоча колись Господь послав на велику жертву свого єдиного Сина, щоб Він врятував цей світ, засвідчуючи безмежність Свого милосердя. Проте, знову-таки виникає парадокс: чому люди, маючи за зразок реальну смерть Ісуса Христа швидше повірять у брехливу інформацію про кінець світу, ніж у безмежжя Божої Любові? Папа Іван Павло II зазначив: "Віра і розум — це два крила, що піднімають людину до неба". На жаль, людина XXI століття — це зазвичай «однокрилий» Ікар, що ніколи не досягне істини, бо зрозуміти Любов крізь призму егоїзму неможливо.

Детальніше...  

Ти моя розрада, неземна „красото”, у тобі спокій свій знаходжу – духовне зростання у тобі. Спізнавши тебе – моя душа знемагає без тебе, серце б’ється у любові до тебе, без тебе – вже немислиме все моє подальше життя. Боже Слово, Біблія, – зображене, написане фарбами на дошці, і це все ти – моя Ікона. Будучи ще надто юним, до ікони відчував „відразу”, як би це дико не звучало, її не любив, – бо не розумів. Довго не міг усвідомити, проте і відчував потребу у її пізнанні. Як сильно свого часу Нею нехтував, – так згодом став „залежним”, причетним до неї – яко до Іконописання.

Глибоко не вникаючи в суть „поп-музики”, котра звучала на радіо „Люкс – fm”, слух „прорізала” одна коротка реклама, інформація про одну Іконописну школу. Школу, яка ще тільки зароджувалась в стінах Українського католицького університету і котра якісно змінила мій погляд на ікону, середньовічну українську ікону, мистецтво та навіть – людей загалом. „Ключем” мого спізнання Ікони стало вивчення: малярства Майстра того чи іншого західноукраїнського регіону; Богослов`я; духовне співжиття у спільноті однодумців – колег та друзів.

Детальніше...  

Одного разу вночі він молився, і його очищений ум возз’єднався з Вищим Умом. І тоді він побачив горішнє світло, світле і безкрає, яке осяювало його з небес своїм промінням і освітлювало все довкола, як вдень. Це світло просякало і його так само, і йому здалося, що увесь будинок і келія, в якій він перебував, – усе в один момент зникло, а сам він піднявся у повітрі й повністю забув про своє тіло.

Так писав про Симеона Нового Богослова його учень Микита Стифат. Тоді Симеон вперше відчув на собі дію Божої благодаті, благословення, він був сповнений великою радістю й зі сльозами прозріння остаточно вирішив податися в монахи. «Остаточно», бо до того хоч і відчував покликання, та мав здобувати освіту, статус у суспільстві, адже походив із знатного заможного роду, представники якого не один рік служили імператорському двору.

Детальніше...  

«Хіба ж Мені смерть грішника мила, — слово Господа Бога, — а не те, щоб він відвернувся від
своєї поведінки та й жив?»
(Єз. 18:23) 

Здавалося, що мокрий сніг своїм тягарем розчавить усе навкруги і ніхто не зможе врятуватися від нього. Навіть одиноке дерево тут, на болоті, не могло втримати на собі цей тягар і, поступово згинаючись, невдовзі повинно було зламатися або впасти, вивернувши свої корені з маленького клаптику землі, на якому воно стояло. Навколо було сумно і незатишно. А сніг все падав, падав і не танув, як зазвичай буває у цю осінню пору.

Спочатку йому було тепло. Потім стало холодно. Але тепер, крім смутку і жалю до себе, він нічого не відчував. Хоча це не заважало йому думати і згадувати. Майже доба пройшла з тих пір, коли він після довгого і виснажливого перельоту опустився на це болото, а здавалося, пройшла ціла вічність. У нього не було більше сили, щоб продовжувати цей переліт, і ось він гинув, поступово перетворюючись у кучугуру. Тільки голова ще залишалася над снігом, тому що він струшував його кожний раз, коли дивився на небо, якого, однак, не було видно через снігопад.

Детальніше...  
Powered by Tags for Joomla