На честь 20-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля, а також у відповідь на постанови Синоду Єпископів УГКЦ (5-10 вересня 2011р., м. Куритиба, Бразилія) та схвалену Синодом Стратегію розвитку УГКЦ на період до 2020 р. богослови шести навчальних закладів зібралися, щоб обговорити актуальний стан богослов'я в УГКЦ у біблійному, догматично-патристичному, літургійному й моральному напрямках. 

Основні питання, дискутовані на конференції

1. Місце і роль Святого Письма, святоотцівської спадщини й літургії як джерела богослов’я та значення біблістики, патристики і літургіки у розвитку богослов’я УГКЦ.
2. Осмислення еклезіального виміру богословського процесу в УГКЦ.
3. Критерії оцінки розвитку сучасного богослов’я в УГКЦ.
4. Співвідношення між духовним досвідом і його словесним вираженням у богослов’ї.
5. Керигматично-місійний вимір богослов’я та його науково-популярна складова.
6. Місце і значення новопроголошеного Катехизму УГКЦ «Христос – Наша Пасха» в подальшій богословській науково-освітній діяльності.
7. Співпраця між богословськими навчальними закладами (стажування, обмін викладачами, введення спецкурсів, праця над спільними уніфікованими програмами і колективними підручниками).
8. Запровадження літургійної катехизи на парафіях УГКЦ для пізнання й розуміння вірними сенсу і значення церковних богослужінь.
9. Роль Українського богословського наукового товариства (УБНТ) у координації спільних зусиль богословів різних спеціалізацій у науково-освітніх процесах богословських закладів.
10. Написання, переклад і підготування до друку підручників, посібників і додаткових матеріалів з богословських предметів.
11. Застосування біблійних, догматично-патристичних, літургійних, моральних досліджень у душпастирському служінні.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

Існує чимало моральних питань із біомедицини, продиктованих сучасним стрімким біотехнологічним розвитком, прямі відповіді на які важко знайти в біблійних чи в патристичних текстах з огляду на їх новизну. Проте питання аборту не є таким. Традиція Церкви завжди й однозначно засуджувала позбавлення від дитини перед її народженням, і надалі засуджує.

За два сторіччя до св. Томи Аквінського, визначний представник ранньої схоластики св. Ансельм (відомий як Архиєпископ Кентерберійський, а в італійській версії – Ансельм з Аости, 1033-1109 рр.) сформулював найдовершеніший філософський доказ існування Бога, знаний тепер як Онтологічний аргумент (саме так назвав цей аргумент у його картезіанській [Декартівській] версії Іммануїл Кант). Ось як звучить цей аргумент в тексті Ансельмового твору Прослогіон:

Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.

Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Чому ми віримо в Христа?

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

Введення Марії у храм, або Представлення, можна назвати богородичним святом-предтечею. Це стається до Благовіщення, з якого починається Новий Завіт; це так нагадує Стрітення, де Старий і Новий Завіти об’єдналися; це вводить в очікування Різдва, що увінчує Воплочення. Введення не описане в чотирьох Євангеліях, його святкування не було головним, а лиш «малим богородичним». Центральні образи в іконі празника – батьки Анна і Йоаким, пророк Захарія, діви зі свічками та сама Марія. Як сьогодні можуть до нас промовити вчинок Анни і Йоакима, посвята Марії? Поговоримо про це з іконою.

    Чи можемо ми з нашими науково-природничими знаннями про виникнення світу вірити ще біблійній історії сотворення? Вона розповідає про сотворення світу та всіх живих істот протягом шести днів. Для нас сьогодні є незаперечним те, що виникнення нашого світу тривало мільйони років. Вік Землі становить від 5 до 10 мільярдів років. Люди на нашій планеті існують 400-500 тисяч років [1]. Дані окремих природознавців ще коливаються, але одне є точним: вік Землі та людства знаходяться у цьому вимірі. Що ж тоді з біблійною історію сотворення? 
    Блез Паскаль, французький філософ і природознавець XVII ст., каже: «Кінець речей та їхній початок остаточно заховані у недослідимій таємниці». Дійсність буття глибша, аніж природознавство могло б дійти до останньої, основної підстави. На питання: Звідки походить світ? – Куди йде світ?, природознавство не має відповіді і не може з цим впоратися. Нам слід звертатися з цим питанням до гуманітарних наук, філософії або богослов’я.

І. Сутність таємничого  мороку.

Надприродна, надбожественна і всеблага Тройця, наставниця християнської Богомудрости, направи нас до більш ніж недоказового і більш ніж сонячного й найвищого порядку таємних одкровень, туди, де прості, абсолютні і незмінні таємниці богослов’я відкриваються у всесвітлому мороку мовчання та його святій науці. Цей морок світить у найтемнішій пітьмі, перевищує будь-яке світло, залишаючись у недосяжності і небаченні, сповнює всекрасивим блиском розум, який заполонили очі [1]. Принаймні такими нехай будуть мої бажання. Ти ж, о любий Тимотею, при наполегливому вправлянні та таємному спогляданні, відкинь почуття і напругу розуму, усе чутливе і все зрозуміле умом, усе, що існує і не існує, щоб незнаним шляхом здійнятись тобі, наскільки ти це зможеш, і поєднатись з тим, що перевищує і суще і пізнання. Тоді ти завдяки вільному, абсолютному і чистому відреченню від себе та від усіх речей здіймешся до справжнього надприродного променя Божественного мороку, відкинувши все, ставши вільним від всього.

Тема праведності правителя і підлеглих займає вагоме місце у творчості Отців Церкви – як грецьких, так і латинських. Латинські Отці часто заторкували теми праведності правителя, котрий добре управляє підлеглими йому людьми. Передовсім вони звертають увагу на те, що людським правителем може бути лише та людина, яка вміє управляти сама собою і для якої християнські цінності є мірилом життя і діяльності. Тому стверджують, що спочатку потрібно навчитися панувати над своїми пристрастями, які затьмарюють розум та ослаблюють волю. Тут бачимо віддзеркалення античної ідеї, яка твердить, що панувати над собою – це найбільша влада. У цьому контексті Амвросій Медіоланський наводить метафору воза і коней – добрих та поганих. Пояснює, що віз – це душа людини, погані коні – це тілесні пристрасті, а добрі коні – це чесноти. Пристрасті і чесноти між собою сперечаються, бо чесноти піднімають душу до неба, а пристрасті, навпаки, тягнуть її до того, що від цього світу. Добрий керманич своєї душі вміє усмирити злих коней, які символізують пристрасті, а дозволяє провадити добрим коням, що знаменують чесноти.