http://www.youtube.com/watch?fbclid=IwAR1VfdItxbKa6MoyE7qyK8GaJoqYF8hyIj5B63MZfDhZBVKCH8ZztU-KF1U&v=qYp0Q6hZjnM&feature=youtu.be

Подія Розп’яття Ісуса Христа – визначальна у християнстві, оскільки веде до Воскресіння, фундаменту самого віровчення. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор 15, 4). Попри те, що ця тема неодноразово обговорювалася Отцями Церкви і була головною у ранньохристиянській проповіді (Дії 2, 22-24; 3, 14-15; 4, 1-2; 1 Кор 15, 3-4), однак у мистецтві цей сюжет поширюється значно пізніше від інших іконографічних тем Євангелія. Що спонукало митців на своєрідну «візуальну мовчанку» щодо визначального питання християнського віровчення? Чи образ Розп’яття просто візуально відображає євангельську подію чи за лаконічністю самого зображення стоїть значно глибше послання для кожного християнина? Представимо іконографічно-богословський аналіз сцени Розп’яття у візантійській традиції.

На честь 20-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля, а також у відповідь на постанови Синоду Єпископів УГКЦ (5-10 вересня 2011р., м. Куритиба, Бразилія) та схвалену Синодом Стратегію розвитку УГКЦ на період до 2020 р. богослови шести навчальних закладів зібралися, щоб обговорити актуальний стан богослов'я в УГКЦ у біблійному, догматично-патристичному, літургійному й моральному напрямках. 

Основні питання, дискутовані на конференції

1. Місце і роль Святого Письма, святоотцівської спадщини й літургії як джерела богослов’я та значення біблістики, патристики і літургіки у розвитку богослов’я УГКЦ.
2. Осмислення еклезіального виміру богословського процесу в УГКЦ.
3. Критерії оцінки розвитку сучасного богослов’я в УГКЦ.
4. Співвідношення між духовним досвідом і його словесним вираженням у богослов’ї.
5. Керигматично-місійний вимір богослов’я та його науково-популярна складова.
6. Місце і значення новопроголошеного Катехизму УГКЦ «Христос – Наша Пасха» в подальшій богословській науково-освітній діяльності.
7. Співпраця між богословськими навчальними закладами (стажування, обмін викладачами, введення спецкурсів, праця над спільними уніфікованими програмами і колективними підручниками).
8. Запровадження літургійної катехизи на парафіях УГКЦ для пізнання й розуміння вірними сенсу і значення церковних богослужінь.
9. Роль Українського богословського наукового товариства (УБНТ) у координації спільних зусиль богословів різних спеціалізацій у науково-освітніх процесах богословських закладів.
10. Написання, переклад і підготування до друку підручників, посібників і додаткових матеріалів з богословських предметів.
11. Застосування біблійних, догматично-патристичних, літургійних, моральних досліджень у душпастирському служінні.

Постать Богоматері займає чільне місце у християнській традиції. Однак досі немає вичерпного дослідження як про почитання Марії, матері Ісуса, у добу пізньої античності та і щодо розвитку її культу. Маємо лише згадки про окремі факти. Донедавна вважалося, що культ Богоматері «вибухнув як комета» саме після Ефеського собору 431 року, одного з Вселенських Соборів, на якому Марії було надано титул Theotokos (з грец. мови «та, яка породила того, хто є Богом»). Постать Богоматері досі розглядалася науковцями передусім в контексті розвитку христології, відповідно до її ролі у Божому плані спасіння. Однак в світлі останніх  наукових досліджень стало зрозумілим, що рішення Ефеського собору – це було не лише питання Діви Марії та її місця в християнському віровченні, а також церковною промоцією вже існуючих практик почитання матері Христа серед християн, та надання їм ортодоксійного характеру.

Наявні сьогоднішні докази відкривають нові перспективи щодо розуміння ролі Марії у ранній Церкві ще до першої половини V ст. [1.] Розглянемо основні мистецькі та літературні свідчення існування культу Богоматері у ранній Церкві ще до 431 р. хоча не всі аспекти та нюанси цього питання можна буде висвітлити в силу обмеженого формату статті і з огляду на те, що саме питання культу Богоматері у ранньому християнстві потребує додаткового дослідження та переосмислення.

Слово «передання» досить часто з’являється у повсякденному життєвому досвіді кожного християнина. Ми бачимо його як про своєрідний «бекграунд» текстів Писання, додаток – те, що не записане, коли дивимося на ікону Вознесіння, де серед апостолів є присутньою Богородиця. Ми чуємо про нього як про джерело християнської «міфології», коли читаємо про життя святих. Саме тому, іноді, «передання» розуміється, або як щось другорядне і аморфне, або, навпаки – як щось дефінітивне і зашкарубле. Ми – християни, навіть не замислюємося над тим, чим воно є насправді? Яка його роль у нашому житті? Як ми маємо жити за Переданням?

Чи доводилось Вам чути нарікання через те, що хтось не одягає маску у громадських місцях? А може Ви навпаки знаєте осіб, які свідомо не бажають виконувати будь-які протиепідеміологічні заходи? До якої з цих позицій схиляєтесь Ви? Як жити у громаді, коли її представники мають цілковито полярні точки зору стосовно однієї й тієї ж проблеми, і ніяк не можуть дійти до консенсусу? Папа Франциск пропонує нам досить універсальний ключ для того, щоб вирішити цю, та багато інших дилем, в ставленні  до котрих суспільство розділяється, а саме – братерство. Понтифік (вслід за своїм покровителем – св. Франциском із Асижу) запрошує християн і всіх людей доброї волі полюбити ближнього, котрий може знаходитися на віддалі, так, ніби він є поруч (Енцикліка «Fratelli tutti», №1). Обставини, в яких ми зараз живемо, мимоволі змушують нас погодитись, що бажання добра одне одному є запорукою виживання світу, де усі ми є взаємопов’язані. Коли наприкінці 2019 р. з китайського міста Ухань надійшли вістки про новий вірус, я переконана, що більшість населення планети думали, що це захворювання жодним чином їх не стосується. З того часу більше ніж 100 млн. осіб по цілому світі стикнулися із коронавірусом (ця цифра щоденно зростає).

Як би строкато не було поділене людство, на всіх п’яти континентах усе чіткіше виділяються дві групи: одна – за Христа, друга – проти Христа. Він є центром світової історії – й Кимось набагато більшим за це.

Питання, про яке тут ідеться, серйозніше від усіх інших: або вірити у Нього – безумство, або ж відмовитися вірити у Нього є найважчою провиною.

Чому ми віримо в Христа?

“У Гаванській декларації, яку підписали Папа Римський Франциск і Московський патріарх Кирило 12 лютого 2016 р., мовиться також про Україну та її розділені Церкви (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ). Виглядає, що незалежний розвиток нашої держави когось дуже турбує і ним намагаються керувати без українців. Тому важливо консолідувати стратегію носіїв Київської християнської благодаті. У цій статті хочу звернути увагу на мирян, оскільки вважаю їх головною ланкою у стратегічних змінах українських Церков ХХ ст. Пропоную свою відповідь на основне питання: як далі йти на шляху до єдності у Христі, зберігаючи при цьому свою ідентичність й окремішність?” [1].

На питання «Що таке ІКОНА?» - відповіді дуже різні, оскільки це феномен, в якому переплелося дуже багато різних аспектів як результат багатовікових мистецьких, богословських та інтелектуальних пошуків. Попри те, що про ікону, як невід’ємну частину східнохристиянської традиції було написано чимало наукових та науково-популярних праць, однак, здається, що феномен ікони (зокрема її духовна цінність) і надалі залишається не до кінця зрозумілим для християн православної традиції загалом.

У грецькій мові термін eikon має декілька значень, зокрема „зображення”, „образ”, „мислений образ”, „бачення”, “уподібнення”. Грецькою мовою слово „ікона” означало і матеріальне (зображення), і духовне (мислений образ) у їх нероздільному взаємозв’язку.[1] У святоотцівській традиції – ВСЕ ІКОНА – ВСЕ ІКОНІЧНЕ (БОГООБРАЗНЕ): весь світ – ікона Божа, витвір досконалого художника. В. Лєпахін говорить, що «слово eikon (іконообраз) змогло передати надзвичайно важливу богословську ідею: ікона – це не просто зображення (почитання якого було б просто ідолопоклонством), а це і зображення, і мислений образ, єдність яких богослов’я ікони трактує як невидиму, проте цілком реальну „присутність” у зображенні його оригіналу, у зображенні святого – самого святого, у зображенні Христа – самого Христа.[2]

http://www.youtube.com/watch?v=U95WZqC0Shk