Вона стояла, знищена до лепти. Вже зовсім не сувора і проста. Хори церковні брали верхні септи. У свічах все ще дихало життя.
У храмі ладан пахнув, як востаннє. Дзвеніли чисто нові голоси. З грудей зі співом рвалося зітхання: «Проси, свята, за нас усіх... Й прости..»
Священик коло вівтаря молився. На сповідь черга дуже довго йшла. Народ то поклонявся, то хрестився. Ще нижче уклонялася душа.
Вже стільки літ приходить безупинно, Замолює один – єдиний гріх: Колись убила у собі дитину, Мов щоб зробити краще для усіх.
Покинули давно дорослі діти, А в снах вона ще бачить те дитя – Маленьке озерце людського світла, Крилате, білосніжне янголя.
Із храму вийшла – латочка на латці. Був день морозний. Білий, наче пар. Малесеньке крилате янголятко До мами усміхалося із хмар. Оля Стасюк
|