Касіян Римлянин. Читання «Добротолюбія» Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_10.pngНародився преподобний Іван Касіян на берегах Дунаю у другій половині ІV ст. Ще молодим подався в паломництво до Палестини, де й почав чернечий шлях. Пізніше прибув до Константинополя, познайомився з Йоаном Золотоустим. Там же ж прийняв сан диякона і був скерований до Рима, де на той час папою був Інокентій І.

Авва Касіян влаштував у Галії дві кеновії – чоловічу та жіночу – по уставу східних обителей. Уклав 12 книг «Про влаштування кеновій», 10 бесід з отцями-пустельниками, написав твір проти Несторія, де висунув напротивагу єресі думки й духовний досвід східних і західних вчителів, монахів.

До «Добротолюбія» увійшли кілька праць преподобного отця. Сьогодні ми спробуємо зануритися лише в одну з них. Перед тим, як сісти в цей ковчег, згадаємо слова св. Йоана Ліствичника, який писав, що «великий Касіян мислить чудово і піднесено». Спробуємо стати простішими в серці й знімемо якір, відштовхуючись від берегів цього тексту…

ПРО ВІСІМ ПРИСТРАСНИХ ПОМИСЛІВ

Про здержливість черева

«Для содомлян причиною падіння стало не випите вино і страви, а ситість від хліба, за словами пророка (Єз. 16, 49). Тілесна неміч не перечить чистоті серця, коли даємо тілу те, що потрібне через неміч, а не заради задоволення».

Мій тато любив повторювати: «Ми їмо, щоби жити, а не живемо задля їжі». У дитинстві це особливо промовляло і додавало наснаги, коли батьки не могли купити зайву цукерку чи влаштувати пишний святковий обід. Але, що дивно, не дуже й то хотілося якихось смаколиків, бо наша мама-чарівниця могла неймовірно смачно запекти топінамбури, які в деяких родинах чомусь вважали будяками, або зробити картопляні бутерброди. Але ми не про кулінарні хисти мам, а про те, що для людини як створіння духовно-тілесного набагато важливіше відчувати духовну ситість, ніж тілесну. Можливо, ті топінамбури запам’яталися мені супер-смачними тому, що мама готувала їх з любов’ю до сім’ї, хоч, думаю, не раз їй застрягав комок у горлі від того, що вона весь тиждень змушена чистити цю картоплю, вигадуючи різні варіації зміни її смаку.

А після вечері, коли зазвичай у селі вимикали світло, батьки завжди з нами грали в «міста», «імена». Тато з братом грав у шахи всліпу, а мама сиділа біля вікна, звідки лилося місячне проміння, і співала різних народних пісень та романси. Чи могли ми відчувати себе обмеженими в їжі чи в будь-чому, коли були настільки ситі батьківською увагою та любов’ю? Та матеріальна нестача була ніби маленьким вибриком матеріального світу, який виглядав просто недолугим і смішним у своїй дріб’язковості перед великим простором та різнобарв’ям, повнотою любові батьків до дітей.

Ні, ми ніколи не були ідеальною сім’єю, як і будь-хто, але щось глибинне зажди нас єднало. І хтозна, якби на початку ми не стали міцнішими завдяки власним матеріальним обмеженням, чи було б тепер оте «глибинне» настільки рятівним та потішним пізніше, для мене зокрема.

Єзекиїл писав про ситість від хліба, що і згубила содомлян. Цілковита ситість від їжі не залишає простору для духу, що завжди прагне нового руху в пізнанні та дії. Натомість цілковитої духовної ситості людина не може здобути в земному житті, бо Дух повністю не належить цьому світу у своїй сутності, Він тільки приходить сюди. І хоч зішестя Його звершене, та людина земна ще не готова увібрати сповна Його енергії, тому духовна спраглість супроводжуватиме нас повсякчас. І якщо вміти прислухатися, то духовний голод більш згубний, ніж матеріальний.

«Та й не поможе сама тільки здержливість від страв дійти душі до цілковитої чистоти, якщо не додадуться ще й інші чесноти. Тому смирення з послухом і пригнічування тіла багато нам допоможуть».

Ведична культура каже, що для пізнання нематеріального, Того, хто є Любов’ю, а отже, відсутністю насилля, треба споживати «чисту їжу». Зазвичай, це т. зв. «легкі продукти»: трави, овочі, фрукти, злаки, приправи, які готують із мінімальною термообробкою. Такими рецептами послуговуються вегетаріанці, вегани, і зазвичай сприймають це як складову дуже модного тепер «здорового способу життя». Та цікаво, що цими ж рецептами послуговувалися і йоги (якщо це ведична культура), і пустельники, анахорети (якщо вже ближче до християнського контексту). Для них така «дієта» була передовсім не задля здоров’я тіла, а для очищення духа, його витончення у здібності сприймати і чути інших духів, щоби вчитися відчувати дію Святого Духа.

Обмеження в їжі задля витончення свого духовного тіла набагато плідніше, ніж обмеження, покликане призвести до тілесної немочі, хоч і цей спосіб може допомогти в утвердженні намірів щодо власного духовного вдосконалення. Це ж має на увазі й Касіян Римлянин, пишучи: «Тому найпершим для нас подвигом нехай буде панування над черевом і підкорення тіла не тільки постом, а й чуванням, і трудом, і читанням, і зосередженням серця над страхом гієни і над Царством Небесним.

…Віддалення від гніву, печалі, марнославства, гордині – усе це провадить до головної чистоти душі. А до часткової чистоти провадить ціломудріє, себто здержливість, і піст».


Про блудну пристрасть і тілесну похіть

«Найбільше подобає берегти своє серце, тоді правильно будеш вживати свої очі».

Якось я пізно поверталася додому. Було похмуро і прохолодно. Мене непомітно затягнула швидка течія людей, які також поспішали на свої «останні маршрутки». Я теж чомусь почала поспішати, хоч і не було куди й чому. Позаду почулися якісь ритмічні звуки, ніби хтось стукав палицею по тротуарній плитці. Це був сліпий чоловік. Він теж ішов додому. Не можу сказати, чи він був молодий чи старий. Мені чомусь завжди здається, що на таких людей час не впливає, бо вони не відчувають так гостро його плинності, як ми, ті, що постійно оглядаємося ліворуч і праворуч, щоб перейти дорогу.

Хоч я вже встигла сама собі повірити, що кудись поспішаю, щось таки притягнуло мене до цього чоловіка. Запропонувала відвести до зупинки, і він погодився. Мені захотілося описати йому ті вулиці, які ми проходили, будинки, прочитати вірша Жадана, який хтось написав на свіжопофарбованій стіні. Він усміхався і тримав мою руку. На мить промайнула думка, що йому набагато важливіше відчувати руку іншої людини, ніж знати всі відтінки зелені на листі або ж читати щойно видану книгу.

Ми прийшли на зупинку, а я тільки тепер зрозуміла, що мій супутник, попри свою ваду (чи дар?), жодного разу не спіткнувся і взагалі досить впевнено крокував майже в ногу зі мною. Потім чоловік сказав, що сліпий не від народження, а почав втрачати зір тоді, як вступив до художнього училища. Шкода, бо до сліпоти понад усе хотів малювати…

– Нічого, зате тепер я співаю людям на ринку. Не задля копійки, ні. Просто мені дуже подобається співати. Інколи це комусь потрібно, щоб зупинитися, відпочити. Зрештою, й так усі будуть йти далі, своєю дорогою…

Чоловік увесь час усміхався, навіть не думав нарікати, чим іноді зловживають немічні чи неповносправні. Перед прощанням міцно стиснув мою руку і сказав:

– Я відчуваю, що в тебе, можливо, зараз не все гаразд. Ти не переймайся, це все дарма! Так не буває, щоб повністю погано, частіше – навпаки: все дуже добре, просто треба це побачити.

Бачити серцем – цей хист закладений в кожному. І більше відтінків зеленого побачить той, у кого зором керує серце, а не розум, що досліджує якість кристаликів в очах.

«Чим більша ангельська й небесна святість, тим тяжчі ворожі напади. Тому треба нам постаратися навчитися не тільки тілесної здержливості, а й сокрушення серця і частих молитов із зітханнями, аби піч нашого тіла, яку вавилонський цар розпалює щоденно пожаданнями похоті, погасити росою пришестя Святого Духа. До цього є в нас ще могутня зброя на битву – чування заради Бога. Бо як день, проведений у ревності, оберігає святість ночі, так і чування вночі береже чистоту душі за дня».

Колись я думала, що святі – це ангели в людській подобі, які від народження до смерті жодного разу не згрішили ні ділом, ані думкою. Мовляв, ці люди тільки допомагали іншим сповнюватися святістю, якою вони вже були переповнені за життя. Тому я дуже здивувалася, коли побачила, що святими Церква може проголосити, здавалося б, зовсім простих людей, які, на перший погляд, не зробили нічого надприродного. Та ці стереотипи розсіялися, як тільки моя допитливість почала ознайомлюватися детальніше з біографіями святих (з агіографією).

Чому багато пустельників бачили демонів, різноманітні дії нечисті? Чому Бог посилає на своїх ревних учнів такі жахіття, навіщо їх щоразу випробовувати? Невже не зрозуміло, що вони й так живуть у Ньому і не збираються зраджувати?! Чому не напустити тих видимих чортів на безбожника, злодія, щоби ті розкаялися й пізнали Творця?! Навіщо мучити та випробовувати тих, котрі й без того себе смиряють і картають за найменшу провину?!

Він відповів на моє запитання, коли до рук потрапили листи священномученика Леонтія Фьодорова до свого духівника митрополита Андрея Шептицького. Монах описував пристрасті свої і своїх ближніх, які ніби зумисно з’являються на шляху їхнього покликання, щоб утвердити у вірі або скинути зі шляху. Богові не треба нас перевіряти та випробовувати зайвий раз, але нам потрібно повсякчас ставати міцнішими у своєму серці та дусі, щоби відкидати зайве та дуалістичне.

Наступна Його відповідь – це проповідь старців про розпізнавання духів, до чого природно покликана наша душа. Що дорослішою стає людина, то більше їй здається, що світ дуже неоднозначний та хитромудро сплетений, що не на все можна відповісти «так-так», «ні-ні». Це і є тонка сфера дії мистецтва розпізнавання духів – пошук однозначної відповіді, яка все ж існує в самому ядрі питання, що вже встигло обрости багатьма «але». Цю відповідь людина здобуває в молитві, яка загострює духово-сердечний ум, та чуванні, що є безустанною дією духовно-сердечного ума, якого підживлює Святий Дух.

Коли відчуваєте спокій і мир у серці, кажіть «так», незважаючи на будь-які інші обставини та варіанти. Але перед тим добре й довго чувайте, щоб цей мир сам прийшов, а не ви його завбачливо прикликали. Саме передбачаючи цю небезпеку «прикликання», думаю, авва Касіян зумисно наголосив на «чуванні заради Бога». Адже коли в центрі перебуває Бог, а не наші проблеми, немочі, бажання тощо, тоді не може бути нічого злого, непростого і дуалістичного. Тоді святі залишаються святими навіть у часи найзапеклішої духовної боротьби, позаяк вони не втрачають святості в помилках, а навпаки здобувають її у постійному розкаянні перед своєю людською неміччю.


Про сріблолюбство

«Природні порухи тіла виявляються не тільки в дітей, які ще не розрізняють між добром і злом, а й у найменших і в немовлят, котрі, не маючи в собі ні сліду солодкости, чинять природні рухи плоттю. У немовлятах видно і гостроту ярости, коли бачимо, як вони яряться на тих, що їх скривдили. Я кажу це, не докоряючи природі, як причині гріха, – нехай ніхто так не думає. Але я покажу, як ярість і бажання, хоч і дані Сотворителем на благо людині, через недбальство із природних стають протиприродними».

Якщо в минулій розповіді ми говорили про важливість розпізнавання добра і зла, то зараз мусимо пригадати собі, що кожне добро легко може перетворитися на зло. Якщо в чомусь доброму людина переходить невидиму межу, то говорять про зловживання чи збочення. Це стосується не тільки алкоголю й тілесних стосунків, а й мовиться про мудре серце.

Завжди безпомильно і вражаюче просто вдається спостерігати Мудрість у природі. Сонце дарує світло, необхідне для життя майже всього сотворіння, але це ж сонце може нашкодити тим, хто потребує його, якщо перебувати під сонячним впливом більше, ніж дозволяє природа кожного окремого організму. Хижак має кігті та гострі ікла, щоби здобувати собі поживу, але цими ж іклами він може нашкодити собі подібному або людині, якщо йдеться про захист своєї території. Кущ троянди має прекрасні й запашні квіти, але водночас і колючі шипи, які ніяк не спотворюють краси рослини, які захищають її, коли хтось хоче її зруйнувати. Або можна навести протилежний приклад – краси та мудрості, що криється, на перший погляд, у незугарному. Верблюд має горби, які на інших ссавцях здавалися би відхиленням від норми, проте верблюду ці «відхилення» життєво необхідні як резервуари води…

Усе, що дає природа, покликане для добра або для пробудження добра, але кожен може змінити призначення даного на протилежне. Добре, коли змінами керує власник, гірше, коли власник нібито керує, але опанований чужинцями, що не цінують даного. Сказане найперше стосується людської схильності до осудження. Інколи ми можемо думати, що подарована нам здатність розпізнавання духів, злого і доброго, покликана також для оцінки дій ближнього. Але залишімо цю відповідальну рису справжнім духовним особам, які, втім, не ганитимуть, а виправлятимуть мовчанням. Здатність розпізнавання-пізнання подарована нам для спасіння наших душ. Ми спроможні на прозорливість лише в межах себе самого, якщо ж намагаємося оцінити природність чи збочення чужого горба, то тут вже за очі нам служить лукавий. Отак наше природне вміння може стати протиприродним щодо іншого.

Касіян Римлянин розкриває цю думку глибше: «Тілесний потяг до народження дітей і продовження роду дав Сотворитель не для блуду; і порух ярости даний нам, аби ми гнівалися на гріх, а не на свого ближнього. Тож не звинувачуймо природу чи Сотворителя, коли зловживаємо цим порухом, як не можна звинувачувати того, хто дав ножа для користі і потреби, а той, хто взяв ножа, вчинив ним убивство. Ми сказали це, аби показати, що пристрасть сріблолюбства походить не від природи, а тільки від лихої зіпсутої згоди».

На Бога нарікати дуже легко, бо у відповідь Він промовчить. Виправдання та перепрошування – це не Його стиль. Він прозорливіший, ніж нам здається. Раніше я над цим не задумувалася, а тепер мене дивує: чому, коли в житті негаразди (великі чи малі, хто як дотерпить) люди нарікають на Бога і притьмом ідуть до ворожки, щоб та передбачила щасливе майбутнє чи познімала вроки тощо? Адже розваживши, можна себе перепитати: якщо ТАКУ силу має ворожка, подібна до тебе людина, то ЯКУ ж силу вміщує в собі Бог, який є Творцем? Або ще так: якщо такий вплив на тебе має сила заклинань ворожки, котра для тебе чужа, то яку ж силу матиме молитва твоїх рідних, матері, наприклад?

Як часто нам треба собі нагадувати євангельські притчі або живі історії наших знайомих, друзів, які свідчать про перемогу щирого прагнення добра над «зіпсутою згодою»? Усі відповіді вже давно перед нами і були задовго до нас – треба тільки наважитися доторкнутися до Його одягу, не вгавати серед натовпу, який затуляє тобі рота, і просити в молитві: «Сину Давидів, помилуй мене!». Кожному по вірі дається, але не кожен настільки вірить, щоб забрати вже подарований мир, спокій, прозірливість, силу молитви, любов у прощенні та прийнятті. Цьому ми вчимося протягом життя.

«Коли хочемо йти за євангельським повелінням і за всією Церквою, збудованою з початку на апостолах, прислухаймося не до нашої думки і не перекручуймо добрих слів, а, відкинувши холодну і неправдиву думку, приймімо істину Євангелія».

Власне, про прийняття і сприймання. Пам’ятаю одну добру притчу про те, як Краса і Гидота пішли разом купатися в морі. Вийшла Гидота перша з води та й вдягнула одяг Краси. Коли ж Краса вийшла, то не було в неї вибору іншого, як одягнути речі Гидоти. Так вони й пішли по світу. І більшість людей сприймали їх по видимому вбранню, та все ж деякі, котрі дивилися на світ очима своїх сердець, могли побачити Гидоту в одязі Краси, і Красу, яку ховало бридке лахміття.

Можна з останніх насміхатися, називаючи їх сліпцями, але вони не пручатимуться – знають-бо, що не для кожного настав час бачити скрите і те, що у глибині, деяким поки задля їхнього ж добра достатньо насолоджуватися тільки одягом Краси. Та для повноти віри одягу їм може стати замало, тоді вони схочуть діткнутися до тіла, а тут вже все визначить духовна зрілість і боротьба. Чи сприйняти Гидоту за Красу, а чи навпаки – кожен мусить пройти це розпізнавання самостійно. І надто уповати на свій розум та всеобізнаність не варто, бо вони займають те місце, де мала би бути довіра до Бога, яка вчить цілковитому відреченню й спокою в ньому. Це відречення не пасивне та негативне, зречення заради волі Божої знешкоджує людську самонадіяність, яка в разі офірної перемоги віддаляє від Бога, а в разі поразки – веде до самовиправдовувань, які підживлюють гордість. Постійне самовиправдовування може призвести до т. зв. зниження рівня болю, що є ослабленням духа. Та дух людини потребує постійного змагання з болем, а не погодження з ним…

Ми надто багато роздумуємо і розважаємо, шукаючи, як нам видається, правильного шляху та відповідей, які нібито потрібні саме зараз, у цю ж мить. Та тиша очікування інколи буває найкращою відповіддю, хоч і дуже болючою на початках.

Розважмо над словами Євангелія до багача: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?» (Лк. 12, 20).


Про гнів

«Коли він засідає у нашому серці й засліплює очі серця темними збентеженнями, тоді не можемо здобути ні розсудливості в корисних речах, ні духовного знанням, ні утримати досконалості доброї ради, ні стати причасниками життя істинного, і не зможе наш ум споглядати божественне й істинне світло, сказано-бо: “Занепокоїлось від гніву око моє” (Пс. 6, 8), – і не будемо причасниками божественної мудрості, хоч, на думку всіх, були б ми вельми мудрі, адже написано: “Гнів гніздиться в серці дурнів” (Проп. 7, 10); не зможемо сприймати спасенних роздумів і порад, хоч люди й будуть думати, що ми мудрі, адже написано, що гнів і мудрих губить; не зможемо тверезим серцем утриматися на дорозі правди, адже сказано: “Гнів людини не чинить справедливости Божої” (Як. 1, 20); не зможемо навіть набути лагідності і благовидості, що їх усі так похваляють, сказано ж бо: “Гнівливий чоловік (Прип. 29, 22) – не благовидний”».

Усі можливі пояснення все одно криються у Святому Письмі, як би наша зарозумілість не намагалася цього заперечити: «Гніваючись, не грішіте» (Пс. 4, 5). Гнів та прощення. Між ними водночас і велике урвище, і дуже короткий шлях на один чи два кроки назустріч. Одна з найбільших антиномій життя: простити в найбільшому гніві перед найприкрішою образою. Чомусь тут пригадалася відповідь Христа Пилатові на його уявну владу над життям і долею Ісуса. «Не мав би ти надо мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори…» (Йо. 1911), – сказав тоді Спаситель.

Як довго протягом життя людина думає, що може прощати іншій людині і від цього щось справді залежить?! Омана! Якщо кривдник не розкаявся найперше глибоко у своєму серці, то ніяке прощення скривдженого надто не змінить ситуації. Прощення потрібне найперше скривдженому, щоб не затаїти в собі зла чи образи, які, ніби магніт, притягують інших, собі подібних. У самому процесі прощення важливе оте звучання слова, яке може торкнутися душ обох.

Підступність гніву криється ще й у тому, що інколи розпізнаєш його дію надто пізно. Він може маскуватися під гідністю і нашіптує, що її конче треба підтримувати перед лицем кривдника. Гнів береться за лікування самооцінки, удає із себе ревного правдоборця. Словом, ця пристрасть концентрує усю увагу людини на своїй особі. Психологи, певно, сказали б, що гнів латентно егоцентричний під виглядом екстравертної позиції відносно тимчасового оточення.

Що за байки та нісенітниці так легко чіпляються до ураженої гнівом людини?! Чи справді треба підтримувати гідність перед кимось, коли вона вже є у силі духа кожного?! А от вже міць тої сили плекають не схваленням інших, а наполегливою працею над своїм духовним началом. Чому нам інколи так багато залежить від власної самооцінки, яку помилково називаємо «любов’ю до себе»?! Самооцінка потребує однакової шкали вимірювання, яка мусить підійти усім, тобто вона діє тільки в порівнянні. Натомість любов дає широкий і невимірюваний простір. У правдивої чистої любові дуже важко визначити межі дії. Як можна сказати: тут я ще люблю себе, а тут вже свого ближнього, а тут вже своє оточення тощо? Якщо в тобі зростає Любов, то вона, подібно до світла чи електричного струму, діє блискавично швидко та безвибірково, в межах усього радіуса, довжина променів якого залежить від потужності центру, з якого ллється Любов. Якщо любов іде тільки від тебе, бо ти зрозумів, що можеш любити світ, в якому живеш, то сила залежатиме від твого «духовного заряду». Якщо ж любов іде від Бога, який діє в тобі з твоєї любові до Нього, то сила вже залежить не від тебе цілком, а від дії Святого Духа в тобі. Тут вже головним інженером твого «духовного заряду» є не ти, а Господь. Проте Він бере креслення тільки після твоєї добровільної згоди на Його волю, коли ти самостійно обираєш посаду підлеглого, а не начальника.

Як бачимо, гнів насправді не існує сам собою, він просто користає моментом, коли в нашій душі ще залишилися «місця без любові», коли ми все ще самовпевнено думаємо, що є головними інженерами нашого «духовного заряду».

Пізнати свою надмірну самовпевненість і вплив гніву допомагає сповідь та покаяння, про що пише авва Касіян: «“Що говорите у серцях ваших, в тому кайтеся на ложах ваших”, – себто, коли прийдуть у ваше серце лукаві помисли, виганяйте їх гнівом проти них, коли ж виженете й опинитеся ніби на ложі безмовності душі, тоді кайтеся».

Пригадалася одна дуже добра притча про гнів і неприйняття його. Здається, мова була про Сідхартху Гаутаму, до якого якось завітав чоловік. Гість був дуже розлюченим, він не погоджувався з усім, що говорив Гаутама, чому навчав, що проповідував. Чоловік не гребував словами, а мовчання у відповідь усе більше розпалювало його гнів. Коли ж чоловік замовк, очікуючи реакції, то відомий вчитель запитав його:

–        Ти все сказав?

–        Так, – відповів той.

–        Ти прийшов до мене, отже, ти мій гість, правда?

–        Виходить, що так.

–        Гості зазвичай приходять із подарунками, так?

–        Ну…

–       Ти теж прийшов із подарунком, але він мені не до вподоби. Можеш залишити його собі і йти далі.

Чи можна відповісти на гнів, щоб не заразитися ним? Так, якщо не приймати його, не брати в ньому участі. Це пасивний спротив, якому на власному прикладі навчав Ісус Христос, коли мовчав у відповідь Пилатові й тільки мовив: «Це ти так кажеш». Ісус Христос вчив любити, приймаючи реальність, але приймати – це не завжди означає погоджуватися, а незгода – це не обов’язково гнів, що породжує собі подібних. Але як виявити незгоду любов’ю, що перемінює?! Цьому можна вчитися безупинно, не знаходячи універсальної формули, але щоразу відкриваючи для себе глибину Божого промислу та милосердя.

«Це через гордість і через те, що не хочемо докоряти собі і причину збентеження приписати своєму недбальству, бажаємо відійти від братії. А поки причини нашої немочі приписуємо іншим, неможливо нам досягти цілковитої витривалості. А початок нашого виправлення й миру починається не від того, що ближній терпить нас, а від нашої незлобливості до ближнього».

Якось священик на проповіді сказав, що неможливо молитися Літургію, тримаючи на когось зло. І тут справа не тільки в тому, щоб якнайшвидше розкаятися на сповіді, але щоб насамперед увійти у своє серце з молитвою і вигнати будь-яку думку, що не від Бога або яка віддаляє від Любові.

Читаючи Старий Завіт, можна пересвідчитися в тому, що для юдеїв напрочуд важливим було принести жертву Богові. До прикладу, батьки Богородиці Анна і Йоаким дуже засмутились, коли їм не дозволили принести жертву Богові, бо їхнє безпліддя вважалося прокляттям. Та, бачимо, що часто жертвоприношення ставало лише формою, в якій вже не залишилося сакрального правдивого сенсу зустрічі, співдії людини з Богом. Святих Анну та Йоакима вигнали, керуючись аргументами форми, а не сенсом самої жертви, що є виявом любові. І що далі? Господь зробив чудо саме для проклятої, на думку людей, Анни, й вона народила Марію, який було суджено стати Богородицею. Бо Анна залишилася вірною Богові в серці, де і приносила свою жертву найперше.

Повертаючись до Літургії, яка неможлива без прощення, можна запитати себе: чи Богові приємна наша жертва і жертовність під час Богослужіння, якщо ми живемо у гніві й образах зі своїми рідними, ближніми? Що тоді в нас перемінює оте співслужіння, що стало лиш формою, а не шляхом до свого серця?

Касіян Римлянин знову дає підказку: «Не стільки корисно нам стримувати уста в час ярости і не вимовляти лютих слів, як очищати серце від злопам’ятности і у своїй думці не звертати лукавих помислів проти брата. Євангельська наука вчить більше відтинати корені прогрішень, ніж плоди».

Східнохристиянська духовність каже, що гріх починається вже з думки, і тільки потім одержує продовження в ділах. Тому треба уважно пильнувати свої помисли та повсякчас лікувати душу, щоб не втратити перебування у Святому Дусі, в якому ми є від хрещення, і сила якого поновлюється для вірних під час Літургії. Лікувати душу можна примиренням. Щобільше, миритися не тільки тоді, коли ми образили, але й коли почуваємося ображеними.

Авва Касіян сказав, що важливо не гніватися і не тримати зла навіть на тварин та бездушні речі.

«І нарешті подобає нам по всяк день пам’ятати про свою смерть, що невідомо, коли прийде, і знати, що не буде нам користи ні від ціломудрія, ні від відречення, ні від посту і чувань, – якщо будемо одержимі гнівом і ненавистю, то підпадемо під суд».


Про печаль

«Печаль збентежує душу так, що вона не чує всіх простих спасенних порад, розслаблює її міцність і терпіння, чинить її ніби безумною і нечуттєвою, зв’язавши помислом відчаю».

Печаль – це витончене тіло, подібне до гніву своєю невидимою дією, але відчутним результатом. Вона не обов’язково супроводжується пасивністю та постійно поганим настроєм. О ні! Тут механізми надто ювелірні і деколи можуть навіть видаватися корисними. Це бомба сповільненої дії, яка не спрацює, поки не проникне в центр об’єкта нищення й не розірветься зсередини, щоб результат був стовідсотково надійними і звершеним. Так деякі комахи відкладають личинку в тілі іншої істоти, щоб вона живилася життям іншого і вбила його своїм остаточним дозріванням та народженням. Так прекрасна, на перший погляд, омела звисає об’ємними кулями з дерева, допоки не висмокче з нього всі соки, збільшуючи натомість свою кількість та соковитість, що ще гарніше виглядатиме на фоні збляклого сухого дерева. Так і печаль може затаїтися на шляху до серця людини, яка в очах інших виглядатиме напрочуд життєрадісною, успішною й працелюбною. Але згодом настає момент, коли раптово зникає веселість і працьовитість. Тоді уражений сновигає тінню на фоні власного життя, а люди, оторопівши, не можуть повірити раптовій зміні й вигадують «вроки» та «прокляття». Психологи скажуть про пасивну й активну депресію, рідні нарікатимуть на надмірну самотність постраждалого, священики пророкуватимуть дію злого духа і необхідність навернення. А людина все згасатиме, щодалі більше усвідомлюючи свою печаль. Це вже площина дії відчаю.

Звичайно, авва Касіян порадить: «Здоров’я душі здобувається не у віддалені від людей, а в перебуванні з чеснотливими і в подвизі». Але що робити, коли сили на подвиг не залишилося, а перебування навіть із дуже чеснотливими людьми ще більше гнітить? Як опам’ятатися, коли та печаль роз’їдає душу, як кислота чи ракові клітини? Невже існує порятунок у напівпритомному стані сумління, яке поволі розчиняє відчуття богозалишеності?

«Печаль не дає душі пізнати, що не ззовні приходить її недуга, а криється в ній самій і виявляється тоді, коли прийдуть спокуси і своїми порухами розбудять її», – каже отець і радить спробувати спрямувати свій духовних недуг собі на користь. Як? Допустити печаль тільки як покаяння за власні гріхи.

«Печаль задля Бога живить душу надією покаяння і поєднана з радістю».

Чого варті радощі, насолоди, досягнення, всі скарби цього світу та скарби, що зростають у наших душах, якщо вони призначені для себе самих? Як ідея «мистецтва заради мистецтва» виродилася примітивізмом і не найкращими зразками натуралістичної літератури чи подекуди безсенсової гри слів у футуристів, так і будь-які людські почуття не можуть існувати самі в собі, а повинні мати об’єкт преображення.

Якщо любов існуватиме тільки задля любові, то вийде нарцисизм або похіть. Проте любов задля преображення близької людини, любов, спрямована на лікування вже загрубілих душевних ран, може заразом вбивати свої викривлені форми у вигляді нарцисизму та похоті. Преображати можуть і негативні досвіди мандрівної душі. Якщо печаль замкнена сама в собі, подібно змія, що пожирає себе, то вона буде нескінченною і щораз глибшою. Коли ж печаль з’єднати з покаянням та скорботою перед своєю душевною неміччю, то, як не дивно, сила печалі теж може преобразити. Все залежить від глибини усвідомлення свого дуже часто недобровільного кенозису (умалення) перед викликами світу. Ми часто уникаємо цього умалення, сприймаючи його, як приниження нашої людської гідності. Тут знову виникає запитання: задля чого? Не визнаючи власного кенозису, ми сходитимемо в ще глибші його вияви, але, перебуваючи в цьому ж умаленні людського єства, ми здатні преобразитися до божественного, як тільки визнаємо своє падіння.


Про марнославство

«Це різновидна і найтонша пристрасть, і не швидко помітить її той, на кого вона нападає. Приходить у всякому почитанні, у погляді, слові, у мовчанні, і в ділі, і в чуваннях, і в постах, і молитві, і в читаннях, і в безмовності, і в довготерпінні».

Одного разу довго розпитували старця, як позбутися спокус і пристрастей, як здобути чистоту помислів та правдиву користь діл. А він, довго вислуховуючи численні запитання, помовчав ще трішки і промовив: «Людині так важливо БУТИ, а вона увесь час прагне МАТИ…». Ці слова були промовлені однаково для всіх, але кожен пішов від старця зі своєю відповіддю. Хтось обурювався, бо очікував більш предметної і життєпридатної відповіді; хтось покинув цю невдячну справу постійного пошуку відповідей на вічні питання і почав жити звичайним середньостатистичним життям; а комусь ці слова запали в душу, хоч і не були до кінця зрозумілими.

«Бути» як усвідомлення власного життя тут і тепер, як відчуття дій божественної енергії у своєму серці та житті зокрема. «Бути», отже, сповна увібрати в себе своє життя та водночас розлити своє існування на все і всіх, які довкола, не шкодуючи жодної хвилини. «Бути» – це невимовний симбіоз та космос динаміки життя окремої людини і його статичності перед вічністю. Але ні, навіть тут, шукаючи сенс «бути», ми схиляємося до «мати» відповідь… «Бути» – це сам Бог, який каже: «Я Той, хто є!».

Марнославство завжди приходить із дієсловом «мати», протилежна до нього – тверезість ума, яка пропонує більше «бути».

«Кого не зможе спокусити до марнославства розкішною одіжжю, того спокушає старим одягом. Кого не зможе винищити почестями, того вивищує нібито терпінням безчестя. Кого не змусить хизуватися красномовством, тому, як безмовникові, лестить за мовчання. Кого не зможе розслабити вишуканими стравами, того постом розслабляє до похвали. А крім цього, ще підучує мріяти про достоїнство».

Якось монах ішов навідати іншого, що жив неподалік. Коли ж підійшов до келії, то почув, що брат, вражений марнославством, сам себе рукополагав на диякона і давав відпуст вірним. Коли ж усі церемонії були закінчені, монах постукав у двері, і зніяковілий брат відчинив, запитуючи: «Як довго ти стояв під дверима?».

Роздумуючи над спокусою марнославства, ми можемо уявляти її не такою страшною, як сріблолюбство чи черевоугоддя, бо її порок не такий вже й предметний та не надто впливає на оточуючих. Та, можливо, в тому й сила цієї спокуси, бо вона може бути і видимою, і невидимою. Коли жертва не помічає або не хоче помічати марнославства, тоді вона залишається сам-на-сам зі спокусою, яка дуже часто перемагає, вказуючи на недосконалість інших.

Йоан Ліствичник писав про марнославство: «Дух відчаю веселиться, бачачи помноження гріхів; а дух марнославства – коли побачить помноження чеснот; бо двері для першого – безліч ран, а двері для другого – багатство праці».

Для боротьби з марнославством авва Касіян пропонує пам’ятати слова псалмоспівця: «Бог розсипав кості чоловікоугодників» (Пс. 52, 6). Найперше треба смиряти себе перед Богом, а не перед людьми!


Про гординю

«… Обжерливість намагається зруйнувати здержливість, блуд – ціломудріє, сріблолюбство – убогість, ярість – лагідність й інші гріхи намагаються зруйнувати протилежні до них чесноти. Коли гріх гордині заволодіє окаянною душею, він, як якийсь лютий мучитель, що захопив велике місто, руйнує його вщент. Свідком цього є той ангел, що впав із небес через гордість …».

Цей гріх отець називає «найлютішим і найтихішим з усіх». Гордість – це ніби доросліша і досконаліша у своїй повноті форма марнославства, і вона така ж непомітна та мовчазна, поки не закріпиться й не утвердиться в людській душі остаточно.

Цей недуг тільки тому ще можна вважати найбільшим від усіх, що він був першим виявом непокори та спротивом волі Бога. Через гордість неприйняття одним з ангелів наміру Бога сотворити людину на свій образ, стався розбрат серед небесних чинів, частина з яких відпала від свого Творця.

Якщо ж ця спокуса так вразила небесні створіння, які перебували близько до Бога, то що вона здатна зробити з людиною, котра не встояла перед бажанням пізнання? Ми інколи надто нехтуємо нашою немічною природою і зволікаємо перед можливими помилками, не надаючи їм належного значення. Та все ж знаємо, що достатньо лиш однієї сніжинки, щоб гілка зламалася під снігом чи щоб зірвалася лавина.

Гордість ще підступна тим, що вона пропонує забути про всі гріхи та їхній можливий вплив. Під таким прикриттям «безпомильності» їй легше діяти, приймаючи щораз більше спокус для свого підживлення. Часто гордість можуть сплутати з відчуттям гідності. Але чи потрібно піклуватися, щоби Бог побачив нашу гідність, а чи може вона для нього стати явною в наших вчинках та думках? Хтось припустить, що гідність необхідна у стосунках між людьми, проте чого варте це вихваляння один поперед одним? Якщо ж хтось задумає образити Вашу гідність, то хіба він може це вчинити без Вашої згоди, що виявиться в серйозному ставленні до неправдивих оцінок іншого? А коли ж оцінка буде правдивою, то це піде Вам же ж на користь. Тоді йтиметься не про образу гідності, а про допомогу в розпізнаванні власних вад і помилок.

Зрештою, в боротьбі з усіма зазначеними гріхами й гордістю зокрема допомагає безустанна пам’ять про Бога, який завжди поряд. Апостол Павло писав: «Не я, а благодать Божа, що зо мною» (1 Кор. 15, 10). Тому кожну переможну духовну боротьбу ми можемо почати тільки з Богом, з Його Ім’ям на устах, пам’ятаючи слова псалмоспівця: «Коли не Господь збудує дім, даремне будівничі трудились» (Пс. 126, 1).

Закінчуючи повчальні глави про вісім пристрастей та перемогу над ними, Касіян Римлянин мовив: «… Наші отці всі нам однодумно передали, що не інакше можна осягнути досконалість чесноти, як тільки смиренням, що через віру, і страхом Божим, і лагідністю, і цілковитим ненабуванням. Ним і досконалу любов здобудемо благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа».


Нещодавно я проходила алеєю, де було багато високих тополь. Їхні листя вигравали зеленню. Усі дерева були однакової висоти і майже трафаретної форми, та одне руйнувало загальну гармонію ліній – воно стояло зовсім сухе. Тепер розчепіристому та безжиттєво сірому дереву не пасувала весна. Хоча не так давно вся алея була однаково безжиттєва і порожня на фоні зими. Ця тополя, можливо, не пережила тільки цю зиму, а, може, засохла ще минулого літа. Певно ніхто не знає, поки весна не виявить ззовні сухість внутрішню. А доти дерева однаково мовчатимуть, однаково гойдатимуться від вітру, покірно схиляючись під його сезонними примхами.

Подібно, як черговий прихід весни виявляє мертві рослини, так завжди раптова й неочікувана зустріч із Богом віч-на-віч відкриває нам очі на власну безпомічність перед своєю ж самовпевненістю. Ніколи не знаєш, коли ґрунт під тобою стане неродючим та коли настільки задерев’янієш, що не відчуєш прихід ще однієї весни…

Ніна


Рейтинг статті

( 16 голосів )
Теги:     добротолюбіє      духовність      есей      передання      роздуми
( 1008 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити