Ісая Пустельник. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_8.jpgСамітник. Занурюючись у своє серце, він підіймає його вгору. Так, несучи його, мов скарб, простує пустелею, крокує викривленими стежками, щоби блукати довше… Він живе за уставом Пимена Великого і знає, що кожен зрілий монах-самітник сам собі ігумен. Він знає, що недостойний честі ігумена. У глибині серця самітник піднімається вище до Світла, а тілом шукає розжарених пісків і колючого терня, щоб упокорити бодай свою плоть. Блукає по давно знаній дорозі, приглядаючись до своїх попередніх кроків пильніше – чи не було в них хиби? За ним крокують учні. Чуєте? Можливо, це їхні кроки у словах авви Ісаї. Пізнання, як і бажання науки, крокує вічність. І кожне наступне століття допомагає скинути зайві епітети, щоби слово стало чистим сенсом. Ті слова, які ви читатимете сьогодні, пройшли не менше шістнадцяти століть, що стесували непотрібний пил алмазу з прозорого діамату.

Святого Ісаї Пустельника 27 глав про береження ума

«1. Береження ума – це природний гнів на пристрасті, і без гніву не буде в людині ніякої чистоти, якщо вона не гнівитиметься на все, що сіє їй ворог. Коли Йов здобув гнів, то докоряв своїм ворогам, кажучи: “[Безчесні і зганьблені], я нехтував занадто, щоб їх поставити нарівні з псами в кошарі” (Іов. 30, 1). Хто ж хоче дійти до природного гніву, той відтинає всі свої бажання, поки не дійде до природного стану ума».

Ну ось, нарешті! Ти сидиш на вершині гори, куди так довго піднімався. Втому знімає легкий вітер, думки випаровує м’яке сонце, плечі скинули наплічник – таке полегшення, що от-от виростуть крила. Усе сприяє відпочинку і відновленню енергії духа. Та ба! На гору піднялося ще кілька туристів, вони теж тішаться, просто надто голосно, не так, як ти. Дратуєшся, починаєш гніватися. Чому? Вони мають подібну емоцію, захоплення, просто не подібні до твоїх. У вас різні природи, різні шляхи випливу радості: у тебе – своя, у них – своя, інакша. Гнівом ти не виправиш ту природу, яка тобі не подобається, та чи є потреба? Адже природа інших, таких самих туристів, не посягає на твою. Просто прислухайся до росту крил.

Тиша завжди з тобою, навіть, коли причаїлася в найглибших глибинах твого єства. Ти прислухаєшся… Але сусіди далі галасують! Ти прислухаєшся все одно… Але вони не вщухають: починають розкладати намет, розпалюють вогнище, п’ють, їдять. Сміття стає більше, як і гамору. Ось пролунали перші слова до тебе – запрошують до компанії. Ти не хочеш іти, але не через гнів, просто тобі треба бути зараз у собі, в тиші. Ти відмовляєшся, а вони – ні! Наполягають, вмовляють, відтак лагідні прохання переходять у вимоги, накази, що змінюються обуренням й образами. Зараз хтось із них таки змусить тебе приєднатися силою. Що робити? Не гніватися і змиритися з насиллям, чи пояснити своє бажання, якщо треба, із гнівом, щоби вийти на їхню хвилю?

Що таке природний гнів на пристрасті? Хіба у християнстві може бути гнів, якщо основним постулатом є любов? А як щодо гніву Христа у храмі, де сиділи торговці?! Інколи для того, щоб любов увійшла і мала свій простір, щоб дихати вільніше, треба пробити стіну силою гніву. Природній гнів, що є праведним, покликаний до самознищення на користь своєї основи – любові. Усі інші гніви вимагають примноження самих себе, а не протилежних собі.

 

«7. Інок має зачитини всі двері своєї душі, себто чуття, щоб через них не впасти. І коли ум побачить, що ніщо не панує над ним, то готується до безсмертя, збираючи докупи свої чуття і чинячи їх одним тілом».

Прислухатися далі! І чому ми хочемо зрозуміти так багато речей і явищ поза собою, якщо не пізнали себе? Чи можливе правдиве пізнання зовнішнє, без своєї завершеної внутрішньої самоідентифікації? Як можна відрізнити ціле і частину поза собою, якщо досі ти не знаєш, чи сам цілий, а чи роздроблений? Коли б людина була суцільним нервом, який би реагував на все зовнішнє, не знаю, чи довгим було б це «чуттєве життя». Наша чуттєвість вимагає миттєвої реакції, нехай без вагомої причини та без нагальної потреби. Миттєвість заради самої миттєвості! А в безсмерті що? Невже час і блискавична реакція, що передує умовому дозріванню, мають хоч якусь вагу серед вічного?

Чистий аркуш паперу завжди буде найкращим та найдосконалішим витвором мистецтва! На цьому аркуші побачить геній шедевра і консервативний митець, і ліберальний; ним буде захоплюватися і сліпий, і прозірливий; від магнетичного білого порожнього кольору не будуть спроможні відірватися ні холерики, ні меланхоліки. Білий аркуш – його прозора чистота – витримає будь-які фантазії, прийме ідею й форму будь-якого митця доти, доки папір зберігатиме свою чистоту. Єдина різниця: аркуш не має свобідної волі, а свідома людина – має. Тому авва Ісая каже в 15 главі: «Благаю тебе, коли ти ще в тілі, не переставай берегти своє серце».


«8. Коли звільниться твій ум від усякої надії на видимі мирські речі, то це ознака того, що гріх умер в тобі».

Звільнений ум, як він виглядає? Повітряний метелик балансує на кінчику щойно пророщеної із землі стеблини. Він балансує не тому, що треба втримати рівновагу, а тому, що у крихітній точці дотику двох сторін однієї витонченості є вища Краса. Баланс вже прекрасний і повний у своєму існуванні, він уприсутнює спокій, безпристрасність, довершує картину природи того єства, через яке виявляється.

Та чи потрібно звільнятися «від усякої надії»?! Адже відомо, що надія допомагає підтримати віру, зростити смирення в очікуванні. Невже надія може бути згубною? Так, коли ця необхідність стає самоціллю, не залишаючи місця плану «Б» і довірі волі Божій. Звільнитися від надії – не означає зачинити двері перед нею, але зробити так, щоб вона не покликала зі собою смуток, розчарування, зневіру чи страх.

А чи може гріх цілковито вмерти в людині? Хіба що він вмирає разом із людиною, бо тоді ж відходять і пристрасті, і воля. Після смерті ми виходимо з поля бою як гравці й стаємо спостерігачами та відповідачами без права на літературні відступи та зворотні звинувачення. Проте для того, щоби приготувати собі місце безпечного спостерігача, нам треба в земному житті зменшити ризик «входження гріха» до мінімуму. Саме це (і тільки це!) нам під силу тут, серед земного.

У цих змаганнях і пошуках правильної відповіді Ісая дає підказку в 9 главі: «Коли ум звільниться, зникає перегорода між ним і Богом». Оскільки людина обожена присутністю в ній Святого Духа, а отже, поєднана з Трійцею, то має вроджене почуття правди і добра. Ми справді можемо відчувати й бачити правдиву дорогу, відчуваючи мир і спокій у наших діях, – саме в цей момент, можливо, ми найближче до Бога.

 

«12. … і коли пам’ять про Бога примириться з тобою, тоді підстережеш розбійників, що обкрадають її. Хто пильнує за помислами, розпізнає ті, що хочуть увійти й осквернити його. Вони тривожать ум, щоб він став чванливим і бездіяльним. А ті, що пізнають їхню злобу, не тривожаться, молячися до Господа».

«Пам’ять про Бога примириться з тобою»… Примирення – це більш світське і публічне ім’я зцілення. Єдність у будь-яких формах і назвах –  вінець краси і первинна формула Любові. Примирення – віднайдення миру й перебування в ньому, єдність у дусі. Зцілення – поєднання частин в єдиному та спільному тілі, єдність у бутті. Порозуміння – згода на спільну відповідь, єдність у розумі й серці.

У житті ми бачимо багато сцен примирення: вороги мовчки обіймаються, тому, хто спіткнувся, подають руку – фарби на полотні змішуються і народжується потрібний відтінок. У примиренні наша тонка душа відчуває не просто допомогу, самоупокорення і вияв людяності. Тут якась емоція, споріднена з моментом творіння, народження нового життя, що робить перший ковток повітря. Примирення заповнює всі щілини й діри, розливається своєю густиною по рубцях і свіжих ранах. Примирення – не просто людська риса чи вміння, схильність, якщо хочете; це – точка дотику людського й Божого, як про метелика і травинку, пам’ятаєте? Невже ви справді бажаєте порушувати цю божественну красу, коли з кимось сваритеся?

А примирення з Богом, що це? Напевно, коли наша душа правдиво пізнає цей стан, то нас більше не хвилюватимуть ніякі питання і дилеми щодо земних зваб та перешкод, тривог і взаємних непорозумінь. Коли з кимось живеш у мирі, то хочеться бути з ним чимближче постійно. Правдива мирна близькість не може охолонути чи вичерпатися, адже довершеність не має ні початку, ні кінця – вона народжується у своєму закінчені, яке щораз вчить цінувати красу і силу взаємогармонії. Тому примиритися з Богом – це людська забаганка. Через свою гордість ми можемо подумати, що з Ним маємо такі ж стосунки, як із друзями чи рідними. Це справді так, але й не зовсім… Як можна посваритися з Тим, хто з тобою не йде на конфлікт, а завжди тільки приймає твої дії і слова? З Богом ми не сваримося, а віддаляємося від Нього. Тому-то так важливе не примирення, якому передувала агресія, а близькість. Наша близькість із Богом на землі – це молитва.

 

«13. Коли не зненавидить людина всіх діл цього світу, то не може служити Богові. Що ж таке служіння Богові, як не те, щоб нічого не мати в умі зайвого, коли молимося до Нього: ні бажання насолоди, коли благословляємо Його, ні гріха, коли співаємо Йому, ні ненависти, коли славимо Його, ні лукавої ревности, що не дає нам молитися до Нього й пам’ятати про Нього…».

У звичайному саду звичайного садівника виросла неймовірної краси квітка. Спочатку нею любувався садівник, потім прийшли сусіди, згодом – сусіди сусідів. Відвідувачів більшало, як і версій з’яви неймовірної квітки. Були вражені, захоплені, заздрісні,  скептичні і такі, що хотіли знищити рослину. Квітка цвіла. Люди приходили і йшли, поверталися і протискувалися в натовпі ближче до чуда. Згодом у саду зробили спеціальну дорогу до рослини, яку вже обгородили парканом. Садівник забув про інших своїх вихованців, а тільки стежив, чи всі придбали вхідні квитки і гендлював пагінці чудо-рослини, а інколи – акційні пелюстки, які щойно впали з квітки. Так, попри все і вся, квітка таки втрачала свої пелюстки. Її смерть наближалася з кожним заходом сонця, спалахом, їй брало повітря і сонця серед одурманених фанатів. Дні минали. Пелюстки змішувалися зі землею та сміттям, що залишали «шанувальники». Одного дня сад спорожнів. Що ж робив садівник? У тиші й порожнечі він згадав про своє служіння вічному саду, яке проміняв на прислуговування випадковим гостям. Чоловік озирнувся й побачив чагарники замість фігурних кущів, одну грубезну втоптану дорогу замість в’юнких делікатних стежинок, а на місці колись такої любої і довгоочікуваної квітки – чорну землю, таку саму, як і всюди.

Боже, що для людей чудесне, потребує добровільного (але якщо так, то саможертовного) служіння, а не рабського прислуговування. Останнє ж з’являється, коли забуваєш про сенс служіння і природу чудесного, що зникає, якщо його довше тримати в земному. «Коли не зненавидить людина всіх діл цього світу, то не може служити Богові», – тут сенс не у злій ненависті, а в правдивому служінні, що унеможливлює будь-яке зло силою Любові.

 

«16. Хто не знаходить помочі під час битви, не може сподіватися її під час миру».

Відомо, що найбільша темрява – перед світанком, як і найприкріші випробування – перед перемогою. Сила відчутна не в перемозі, а в мудрості рішення, що його розважливо приймають серед вогню й небезпеки. Зберігати тверезість ума і простір серця – ось правдива перемога.

У битві, що є екстреною ситуацією, ми пізнаємо «себе миттєвих». Якщо тут і тепер, у несприятливих умовах я дію не так, як би сказав чи зробив, роздумуючи, то, можливо, варто відчути «себе справжнього». Різні рішення в однакових питаннях, але в різних обставинах можуть свідчити про внутрішній дисонанс чи конфлікт «Я глибинного» і «Я повсякденного». Такі конфлікти психологи можуть назвати нормою, та чи нормою може бути дисгармонія? Дисгармонія, яка не започатковує нову течію і напрям мислення, а руйнує спокій поверхні внутрішніми вибухами.

У мирний час план битви готують у підземеллях…

 

«19. Коли ум укріпиться і приготується йти за любов’ю, котра гасить усі тілесні пристрасті й не дозволить, аби щось протиприродне запанувало в серці, то він противиться протиприродній силі, поки не відлучить її від природи».

Людина схильна до самознищення – це духовно-психологічна хвороба. А от у богообразній природі людського організму закладене самовідновлення. Людина прекрасна своєю полярністю і суперечливістю. Але ця прекрасність – тільки в балансі, який здобувається у самопізнанні. Чистий ум природно йде за любов’ю, що розпізнає, всотує і народжує чисте серце. Якщо щось має в собі неприродне, брудне, тоді й наймиловидніші фарби перетворюються в однаковий бруд. Чистота одного допомагає розпізнати бруд іншого, бо принцип їхнього спілкування – віддзеркалення. Дзеркало, площина, де перетинаються серце й ум людини – це та частина душі, що зветься самопізнанням, або краще – самоусвідомленням. Якщо дзеркало брудне чи надщерблене, то воно викривлює зображення, не подаючи додаткового сигналу тривоги.

Отже, чистота ума, чистота серця і чистота дзеркала-самоусвідомлення. Понівечене щось одне з трьох – псуються інші. А якщо зіпсоване все? Ісая знову дає підказку у 22 главі: «Будь уважний до себе, щоб ніщо згубне не відлучило тебе від любові Божої, і стримуй серце своє і не сумуй, кажучи: “Як же ж збережу його, коли я грішний?”. Коли ж людина відступить від своїх гріхів і навернеться до Бога, її покаяння відродить її і всю її вчинить новою».

Навіть серед суцільної руїни і зіпсованості в Бога немає закінчення. Тут кожне закінчення – це крапка літопису, який пишуть вічність. Але після кожної крапки треба набрати нового чорнила. Цей літопис пишуть покаянням, що є тілом самоусвідомлення.

 

«25. Перша чеснота – це безклопотність, себто омертвлення зовнішньої людини і її діл. Вона породжує поривання до Бога, а воно породжує природний гнів, котрий забезпечує все, що всіває ворог. Тоді страх Божий знаходить обитель у людині і через страх приходить любов».

Штиль перед світанком, застигле свіже повітря в лісі, розмірений потік води, ритм вітру в хитанні дерев. Сама природа дарує нам безтурботність як вчителя пізнання, а з цим – вчителя самоусвідомлення. Пізнання не має в собі хаосу, а отже, тут немає місця неспокою та турботам. Пізнання живиться медитативним спостереженням, що здобувається «безклопотністю». Просте бажання досягти безтурботності не знищує самі турботи, але допомагає в турботах-проблемах бачити не перешкоду, а нагоду стати ще більш стійким у спокої і мудрим у розв’язуванні гордієвого вузла.

Ісая каже про «тайне повчання», яке приходить вже після того, як людина осягне сенс служіння, а не прислуговування, очистить ум і серце, почне вправлятися у самоусвідомленні. Коли ж після усіх попередніх наук, чоловік частіше примірятиме безтурботність, тоді до нього самостійно зійде «тайне повчання». Остання 27 глава: «Коли ти сидиш у свої келії і у твоє серце сіються ганебні помисли, то протився гріхові, щоб він не запанував над тобою. Поспіши пом’янути Бога, бо Він пильнує тебе і перед Ним відкрите те, про що помишляєш у своєму серці».

Постійна пам’ять про Бога, повернення до Нього через покаяння та подяку, близькість із Ним через молитву, піст і сумлінну працю. Ісая вчив монахів, що були з ним, але щоразу пізнавав нове разом із ними. Істина ж бо невичерпна та непізнавана, але її властивість – годувати до насичення, за яким хочеш повернутися в голоді.

Якось авва Ісая просив у господаря зерна, але той не давав йому поживи, бо він не працював на полі, не збирав врожай. Щоб упевнитися остаточно монах перепитав господаря: «А хіба зерно не дають тому, хто його не збирав?». У відповідь почув: «Ні!». Учні отця дивувалися, чому він ставив такі нерозумні запитання. Ісая ж усміхнувся і здивувався у відповідь, як вони можуть хотіти здобути «тайне повчання» вже, якщо ще навіть не навчилися тримати знаряддя праці на полі врожаю.

Метелик посидів на стеблинці ще трішки, балансуючи на точці дотику гармонії зі світом тварним. Сидів, а потім полетів у безтурботний простір, зриваючи тимчасову видимість гармонії, але не руйнуючи глибинного балансу своєї внутрішньої природи зі зовнішньою формою. Шукаймо власну точку дотику з Божим, близькості й примирення в Ньому і з Ним!

 

Ніна


Рейтинг статті

( 12 голосів )
Теги:     Добротолюбіє      духовність      есей      роздуми
( 1123 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити