Антоній Великий. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_6_copy.jpgВін втратив батьків. Це 6 місяць 18-річного юнака без людей, які могли його розрадити, настановити, порадити, підтримати. Він задуманий, голова похилена, тіло втомлене. Заходить до прохолодного храму – запах кадила огортає невимовно рідно й тепло. Чує: «Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21).

Антоній знав, що Бог промовляє до нього. Був й так бідним, але віддав останнє, залишивши дещо для сестри. Подався до вчителя на край поселення, працював, молився безперестанно. Атаназій каже, що Писання не падало з його рук на землю, врешті «пам’ять замінила йому книжки».

Далі – пустеля. Він був одним із перших пустельників-анахоретів в Єгипті, нам відомих. І хоч із роду Антоній був простим, невченим, але бажання богопізнання привело його до того, що називають премудрістю Духа. Ум його просвітився, і він міг лиш словом лікувати людину. Укладач Добротолюбія оспівує стиль слова Антонія: «Яке ж бо знаходимо запевнення в цих главах! Яка з них витікає солодкість! І взагалі, який виявляється добрий звичай і досконалість євангельського життя! Відчують, звісно, цю солодкість ті, що скуштують цього меду мисленою гортанню ума».


Настанови в 170-ти главах про звичаї людські та благе життя

«1. Люди часто помиляються, називаючи себе словесними (“розумними”). Бо не ті словесні, що вивчили науки й книги стародавніх мудреців, а ті словесні, що мають словесну душу і можуть розрізняти, що таке добро і що таке зло, й уникають лукавого і шкідливого для душі; благого ж і корисного для душі старанно навчаються і це чинять, вельми благодарячи Бога. Тільки таких треба воістину словесними людьми називати».

Можна передивитися десяток передач про Еверест, прочитати безліч захопливих історій про сходження на цю вершину. Та зробивши тільки це, чи зможеш ти повноправно і повноцінно розказувати про важкість альпіністської тропи, чи вдасться тобі передати «падучу», яка доводить до галюцинацій, бо з кожним підйомом кисню стає все менше? Ні, твоя розповідь буде невдалим конспектом і переказом чужого твору.

Так і щодо «словесності» душі. Розумна душа чи зможе насититися мудрими книгами, що є лише відгомоном чужих думок, а не живим спілкуванням із мудрецем? Чи задовольнять її лише теорії науки, які подають бліді обриси реального світу, що вони досліджують? Людина часто женеться за формою, втрачаючи усвідомлення, що спочатку її зацікавив зміст, сенс, який втілився у форму. Отже, сенс – важливіший, ми його шукаємо в усьому, бо цього потребує словесна/розумна частина нашої душі. Та форму нам переважно побачити і віднайти легше. У пошуках форми вираження чи відображення почуттів, думок, дій ми губимося, забуваючи, що більше сенсу має призначення тих почуттів, думок, дій.

У 144-й главі Антоній Великий пише про словесну душу: «Знає достеменно і непостійність щастя, і невідомість життя, і короткочасність проживання, і непідкупність суду, і вірує така душа, що Бог турбується про потрібну їй поживу». А перед тим, у 26-й: «Нема ніякої користі з наук, якщо душа не живе благовгоно й боговгодно; а причина всіх зол – помилковість, омана і незнання Бога».

«Для і заради чого?» – запитає словесна душа. І розумною, можливо, стане саме та відповідь, яка найперше міститиме вдячність за цей та всі попередні вибори. Душа й так словесна, бо дарована Господом. Проблема полягає у «воістину словесності»…

«14. Коли в нас є словесність, вона робить нас достойними зватися людьми. Хто ж відвертається від словесності, відрізняється від безсловесних тільки розташуванням членів і голосом. Тож нехай розумна людина пізнає, що вона безсмертна, і нехай зненавидить всяку соромітну похіть, яка буває причиною смерті».

«Memento mori» – написано на стіні одного з храмів. Пам’ять про смерть може бути міцним фундаментом для мудрості, адже смерть змушує і цінувати перед страхом втрати, і сподіватися перед відчуттям неминучості, й каятися перед лицем відплати, і любити відданіше на порозі розлучення.

Ми любимо повторювати, що людина відрізняється від тварин розумом, та справа в тому, що у деяких випадках ми потребуємо інструкції «Як увімкнути розум і правильно ним користуватися?». Чи тварина може ображатися на те, що вона сама надумала? Чи тварина покине собі подібного в біді через власну гордість? Чи тварина брехатиме сама собі? Звичайно, ніхто не збирається тут порівнювати тварин і людей та ставити когось вище чи нижче. Просто інколи людині у своїй «розумності», чи то пак «зарозумілості», варто повчитися тої простоти й відкритості, які нам щодень показує природа. Повчитися, пам’ятаючи про початок і кінець всього, про смерть, час якої важко передбачити.

«6. Чим поміркованіше живе людина, тим краще їй ведеться, бо вона не клопочеться про багато речей: про рабів, орачів, купівлю худоби. Цим-бо ми самі себе припинаємо і через це, впадаючи в клопоти, нарікаємо на Бога. А від свавільної нашої похоті посилюється смерть й перебуваємо в пітьмі гріховного життя, зведені, не пізнаючи себе самі».

Пригадуєте слова Когелета: «Марнота марнот, геть усе марнота. Що за користь людині з усіх її трудів, які вона завдає собі під сонцем? Рід відходить і рід приходить, земля ж перебуває повіки» (Проп. 1, 2–4). І ніби сам собі відповідає: «Усі ріки течуть у море, та море не наповнюється» (Проп. 1, 7). Бо повноту немає потреби поповнювати, як і суцільну порожнечу не спустошиш більше, ніж вона є.

За людськими мірками ми схильні все ділити та рахувати, давати визначення, ставити межі. Насправді ж, чи може життя-абсолют увесь час на щось ділитися чи обмежуватися чимось, у чомусь? Є речі для поділу, а є і такі, що постійно перебувають у цілісності, сталі у своїй довершеності. В останніх речах людина може знайти спокій. Ці ж останні досконалі й повні речі стоять поза часовими відтинками, тобто вічні. Чи є місце вічному в нашому житті, що поділене між годинами спізнення і вчасності, між віком «запізно» і «зарано»?

Через відсутність вічного в занадто відміряному житті, ми не встигаємо вловити вдячність за відчуте, пережите тут і тепер. Вдячність іншим людям, а через них – і Богові. Чи не це змушує цінувати час, який не рідко витрачаємо намарно?

«18. Вільними слід уважати тих, що вільні не за станом своїм, а за життям і звичаями. Не подобає-бо називати справді вільними князів лихих або нездержливих, вони-бо суть раби природніх пристрастей. А свобода й благополуччя душі – це правдива чистота і зневага до минучих речей».

Свободу вибору інколи розуміють як вседозволеність у різних задоволеннях, які переважно набувають тілесної форми. Та що, власне, є задоволенням: пити улюблений чай чи пити чай і в кожному ковтку відчувати вдячність до тої людини, яка його з турботою заварювала; просто витрачати гроші на розваги чи купити квиток у кіно, знаючи, що комусь цей сеанс нагадає незабутню прогулянку під нічним небом у Старий Новий рік, намет біля озера чи ще щось. Важливішими і лікуючими бувають тривалі спогади, які вміщуються в один погляд, одну усмішку, одне слово, ніж короткочасні, які потребують багато грошей, літри алкоголю чи сотні каратів дорогоцінностей. Попри всю матеріальність нашого земного буття, людська душа все одно залишається чуттєвою, духовною, і її словесність потребує вчинків, що стануть тривалими спогадами, які живитимуть сенс життя. А короткочасні задоволення: чи в них зможе вміститися щось вічне?

Ось нам і свобода вибору: цінувати свій вибір чи безтямно витрачати його, думаючи, що його свобода – це нескінченність?...

Антоній додає у 21-й главі: «Бог учинив душу вільною й самочинною щодо діяння добра чи зла». Обирати – це не безмежність людської влади над своїм життям, це відповідальність із відчуттям вдячності за життя.

«29. Хто не вміє розрізнити, що добре, а що зле, нехай не судить добрих і злих. Добра та людина, котра знає Бога; коли ж вона не добра, то нічого не знає і не довідається, бо спосіб пізнати Бога – це добрість».

Добро = Любов. Якщо людина любить, чи може бути злою і робити зло? Тим паче, що любов передбачає не тільки почуття до протилежної статі, що можуть перерости у пристрасть чи у страждання. Любов спрямована до всього, що довкола, близько чи далеко: природи, світобудови, незнайомих людей, друзів, родичів, батьків. Улюблене заняття, робота, гарна книга чи фільм тощо – все це неможливе без Любові. Якщо розплющити очі, то світ настільки сповнений Любов’ю, що починаєш сумніватися, чи справді в ньому є місце злу? Чи, можливо, зло – це всього-на-всього надмірна матеріалізація людської уяви?

Хтось сказав, що не варто слова на кшталт «любов», «друг», «добро», «людина» зайвий раз писати з великої літери. Та інколи ця велика літера «зайвий», але комусь вчасний і потрібний раз наголошує на їх первинній сакральності. Інколи доводиться заново вчитися цінувати слова через втрати та власні душевні рані. Наважитися вчитися цінувати заново – це теж Любов, що заперечує зло втрат і зранень.

«36. Ті, що вважають за нещастя втратити багатство, або дітей, або рабів чи інше майно, нехай знають, що найперше подобає вдовольнятися тим, що Бог подає, і що подобає віддавати його охоче та з доброю думкою, анітрохи не засмучуючись його втратою, інакше кажучи, повертанням – скориставшись-бо не своїм, повертаємо його».

Приватна власність. Цей штамп ми любимо ставити не тільки на речах, але й на людях, які для нас дорогі, яких ми любимо. І як це нам допомагає? Речі виходять із ладу, а люди, відчувши, як чорнила від штампу висихають на їхніх серцях, виходять, зачиняючи за собою двері… Тоді ми виправдовуємося: «Я так зробив, бо не хотів втратити!». Та чи допоможе пташеняті злетіти в небо копняк? Ні, тільки приклад батьків. Чи допоможуть щось втримати страх і надмірна самовпевненість? А може найбільше втримує відчуття, що в будь-який момент ти можеш піти, але тебе тут чекатимуть… Бог теж подарував нам свободу вибору і чекає на нас.

Єдине володіння, яке в нас ніхто не здатен відібрати – чеснота і чистота душі. Ми її можемо втратити самостійно, як і повернути… бо хтось і Хтось завжди чекає.

«Діло доброї людини – не продавати своєї волі, щоб прийняти багатство…», – каже Антоній Великий.

«45. Коли докладаємо усе наше старання й майстерність, аби уникнути тілесної смерті, то набагато більше належить потрудитися нам, аби уникнути смерті душевної. Для того-бо, хто хоче спастися, нема ніякої перешкоди, хіба що недбальство та нудьга душі».

Те, що здається таким далеким, втомлює у своєму очікуванні. А за втомою приходить сумнів в існуванні того «далеко», далі – зневіра і, зрештою, – пошуки нового, що теж скоро стане «далеким», чи вже є таким.

Ви десь чули про заборону нудьги, недбальства, спокуси, пристрасті тощо? Але мудрість каже, що коли уникаєш цього, то уникаєш і смерті душевної, що особливо болісна, якщо передує смерті тілесній. Тому не існує перешкод чи заборон перед спасінням і покаянням. Є свобідна воля, є «словесність» душі, вміння відрізняти добре від злого. Варто лиш докласти зусиль зі знанням, на який шлях ступаєш.

«55. Навіщо сотворена людина? Щоб, розглядаючи Божі творіння, уздріла Бога й прославила Того, Хто сотворив їх для людини. Ум же боговозлюблений – це невидиме благо, що його Бог дарує достойним за добре життя».

Колись в одній дитячій книзі прочитала: «Люди прийшли на цей світ, щоб навчитися любити». Чи варто ще щось тут додавати? Тільки одного достатньо – любити – і сенс здобутий! Та осягнувши це знання, більша майстерність полягає в тому, щоб не збочити в єресь, не намагатися вдосконалити вже сформоване вчення, переробити, «зачесати» під себе. Геніальний твір не потребує ні виправлень, ні реставрації, ні осучаснення, бо геніальність перебуває поза часом і тенденціями моди.

Дивлячись на світ та людство в корені, розумієш, що вони поза часом, модою, а лише у власному взаємобутті. Хіба це не геній Божого творіння? Хіба не чудо, що ми можемо це розуміти і брати участь у творінні добра?

Одне єдине домашнє завдання на все життя – навчитися любити! Невже це заскладно й забагато?

«60. Гріхи – це не те, що за природою буває, а те, що за лукавою згодою. Не гріх – їсти, гріх їсти без вдячності і нездержливо, адже тіло існує в житті без усякого лукавого помислу. Просто дивитися – не гріх, гріх дивитися заздрісно й гордовито, і ненависно; і нема гріха в тому, коли слухаєш мирно, гріх – коли гнівливо; і не гріх спонукати язик до благодарення й молитви, гріх – до вбивств і крадежів. Отак кожен член грішить, свавільно чинячи лукаве замість доброго, проти Божої волі».

От чому любові треба вчитися, а зло так легко здобувається? Деякі отці кажуть, що любов перебуває в нас ще від народження і хрещення. Бо народилися ми від любові, «у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися», а Христос, Його воплочення, і був найбільшим виявом любові Бога до людей. Тобто Любов втілилася, освятила людську плоть, життя, тому гріхи не є людською природою. Натомість зло було і залишається безтілесним, воно може тільки паразитувати, пасивно живитися «за лукавою згодою». Отже, любов перебуває передовсім всередині самої людини, а зло – тільки довкола і без плоті. Так, людина може впустити і вмістити в собі зло, але воно тоді починає витісняти любов.

Якщо вчишся любові, то вона веде до ще більшої любові, що у спогляданні Бога. Якщо не вчишся, а тільки впускаєш зло, то воно веде до ще більшої погибелі. Предмет навчання кожен обирає на власний розсуд… У цьому, до речі, теж любов.

«71. Подобає людям або нічого зайвого не набувати, або, маючи, дивитися на це твердо, як на все житейське, за природою тлінне й таке, якого легко позбутися, гидке й крихке, і не слід зневажати того, що стається».

Набуття, володіння, втрата, звинувачення причини втрати, злість на предмет володіння. Цей ланцюжок вчить не надавати надмірного значення похідному і другорядному. «Зайвого не набувати», а до набутого ставитися «твердо», усвідомлюючи, що воно може так само зникнути, як і прийти.

«Якщо ви пішли, а за вами не пішов ніхто, то нікого не було й там, звідки ви йдете, там, де ви думали, що вас чекають», – пригадую зі східної мудрості. Усе, що нам потрібне для повноцінного життя, вже з нами від народження або у видимому (тіло), або у зародку (духовне). Все інше можна набути, та питання: чи ми справді цього потребуємо і воно нам не нашкодить, – залишається відкритим. Тут варто згадати про духовну тверезість, яку означував також і згадуваний у попередніх роздумах Філотей Синайський.

А щодо «не зневажати те, що стається», – смиренномудріє.

«91. Зло йде за природою, як іржа за міддю і нечистота за тілами. Але ні іржі не сотворив мідник, ні породілля не сотворила нечистот, та й гріхи сотворив не Бог. Він дав людині розуміння й розсудливість, аби уникала зла, знаючи, що зазнає шкоди від нього й мучиться. Бережись, отже, щоб, побачивши когось благополучного, у силі й багатстві, не похвалив його через демонські мріяння. Але нехай смерть буде в тебе відразу перед очима і щоб ти ніколи не побажав чогось лихого чи житейського».

Коліщатко в годиннику так чи так заржавіє або якось по-іншому вийде з ладу. Питання тільки як довго годинник зможе працювати і скільком людям встигне показати правильний час, щоби вони встигли зробити те, що повинні. Ми – годинники і дзиґармайстри водночас. Точніше, ми – підмайстер’я. Майстер – Бог, він вчить правильно користуватися годинником, вчасно його ремонтувати, змащувати, щоб не ремонтувати «вчасно». Нам би дослухатися, не затуляючи пихато вуха, мовляв, «я й так все знаю»!

А годинник собі тікає…

«123. Людина, як лиха й неправедна, може вбити, а Бог не перестає дарувати життя навіть недостойним. Бо Він – не заздрісний і добрий єством – захотів, аби постав світ, і світ постав, і служить людині для її спасення».

А людина для чого служить? Чи взагалі хоче служити? Саме дієслово «служити» мимоволі викликає відразу і нагадує не зовсім втішні картини штибу «цар–слуга», «пан–кріпак», «керівник–підлеглий», пахне приниженням й образою. Та «служити» може містити бажання допомогти, відчуття вдячності, повагу не до зверхнього, а до вищого за досвідом і мудрістю. Служать у війську на захисті Батьківщини, служать у лікарнях, рятуючи людські життя, служать двірники, підтримуючи чистоту, навіть Літургію Богові – служать. Правдиве служіння несе покору і послух, споріднені із вдячністю; відданість, що нероздільно пов’язана з любов’ю, – самозречення, яке не применшує життя окремої людини, а навпаки, підносить будь-яке життя вище смерті і тлінності тілесної.

То чи справді людина може вбити іншу або себе, якщо Бог все одно даруватиме життя усім? А «недостойним» треба дарувати ще більше життя, бо вони потребуватимуть більше часу, щоб навчитися цей дарунок цінувати…

«134. Добро невидиме, як невидиме все, що на небі; зло ж видиме, як і видиме все, що на землі. Добро ні з чим не можна порівняти. Людина ж, котра має ум, вибирає, що краще. Тільки людину навчає Бог і Його творіння».

Якщо наші очі не прозріли, щоби бачити добро, то це не означає, що його не існує. Можливо, ми вже настільки затьмарені безвихіддю й безнадією, що здатні бачити лише зло. Але те, що земне, на землі й залишиться. А небесне може буди над землею близько-близько, та водночас тягнути і підніматися до неба навіть після зотління земного.

Чи не більше землі в нас під нігтями, ніж неба, в нашому умі? Щодня Бог дає нам підказки для правдивої відповіді. Правдивої не для Нього чи для когось, а правдивої для тебе самого.

Бо: «Нема нічого важкого для того, хто вірує і бажає розуміти Бога. Коли ж хочеш і бачити Його, подивись на красу і промисел усього, що було й буває Його словом. А все це для людини», – глава 160-та.

А як же Антоній? Він ж не відразу був «Великим»? Він, напевно, теж сумнівався, зневірювався, грішив, страждав, відчував, що ось-ось надійде останнє випробування, якого він може не витримати? А що, як відчуваючи колючий і розпечений пісок під стопами, намацуючи чергову дірку у волосяниці і знову, знову вдихаючи випари свого тіла, він падав на коліна й ридав у знемозі, в жалю перед власною неміччю? А що, як його сходжені ноги, спрацьовані руки, сплакані очі давали знак – тобі вже не довго залишилося, і він зупинявся на півшляху в пустелі? Антонію, чому і як ти тоді знаходив силу молитися, постити, вірити, служити?

Може, це початок твоєї відповіді? 163-тя глава: «Коли знаєш ти, що чиниш лукаві діяння, відітни їх від своєї душі сподіванням добра. Адже Бог праведний і чоловіколюбний».

Наступні речення, продовження відповіді кожен знайде для себе у своїй пустелі… Важливо не пручатися, коли у своїй багаторічній пустелі раптово почуєш: «Не віддаляйся, будь ближче. Ми шукатимемо разом!». Бо комусь у силі його духа – самітництво, а комусь у його немочі – рука посланця Божого, що втримає. Потрібна тільки згода!

Ніна


Рейтинг статті

( 15 голосів )
Теги:     есей
( 1504 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити