Григорій Синаїт. Читання Добротолюбія Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_dobrotolyubie_3.pngВсе те саме палюче сонце Малої Азії. Остання волога випаровується із землі, акварельно розмиваючи обрій. Найбільша спека – перед дощем. Отже, вже зовсім скоро цей клаптик пекла перетвориться на тимчасовий оазис раю, тимчасовий… Усе в очікуванні, в мовчазному передчутті…

Та ось з-за обрію долинають тихі псалмоспіви. Вони виходять із тої акварельної лінії і ширяться все більше, все голосніше. Чисті голоси піднімаються до неба. Чи то вони звідти і линуть? Це йдуть полонені османцями. Точніше, їх щойно викупили з полону лаодекійські християни, почувши ці божественні глибокі напіви. Ще мить – і кожен піде своїм шляхом. Але зараз вони востаннє заспівають разом Псалом 50.

«Окропи мене іссопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу…» – і впали життєдайні краплі пустельного дощу. Григорій обійняв своїх братів і пішов у бік Кіпру. Він передчував, що там прийме постриг, а потім піде на святу гору Синай та одержить велику схиму. Після цього його називатимуть Григорій Синаїт.

Інока знали як ревного послушника, переписувача священних писань. Здається, він увесь час постив і співав псалми. Та найбільше Синаїт любив безустанно молитися на горі Синай, де Мойсей отримав Заповіді Божі. Після однієї з таких всеношних молитов Григорій вирішує йти паломником аж до Афону, де відвідує усі монастирі в пошуках духовної настанови та наснаги.

Минала перша половина ХІV ст. Уже відомий на Афоні вчитель ісихазму – безустанної молитви серця і тверезості ума – старець Григорій поселяється в окремій келії неподалік від монастиря. До нього приходять учні. А хтось висміює його постійне мовчання і молитву. Синаїт далі молиться в серці й мовчить. Лиш його постать і погляд, що дивиться дальше, ніж ти можеш бачити, вчать монахів оберігати ісихію, плекати коштовний спокій, що від Бога.

27 листопада. Насувалася зима – все у природі засинало. Тіло Григорія Синаїта теж поринуло в успіння, а дух далі тверезіє…, і над його учнями також.


Різні слова про заповіді, догми, муки й обітування, а ще про помисли, пристрасті, чесноти, безмовність і молитву

«4. Ті, що втрачають благодать, зазнають цього через невірство і недбальство, а тим, що одержують її, вона дається через віру й пильність. З вірою і ретельністю завжди просуваються вперед, із супротивним ж – цілковито повертаються назад».

Для великого достатньо чогось зовсім маленького, що довершить повноту, бо кожне велике складається з найдрібнішого. Тому будь-які дрібниці в нашому житті – найбільший скарб, який може виявитися вже зараз чи згодом. Чекати, мати терпіння і віру – все у природі нас цьому вчить. Адже найбільша темрява наступає саме перед світанням. Та, на жаль чи на щастя, ці прописні істини люди розуміють глибше, коли втрачають. Це теж учитель від природи, тільки строгіший і нещадніший, ніж віра і пильність. Інколи втрата вчить цінувати ще більше, а інколи людина після неї розчаровується і впадає у зневіру. Та будь-яка істина пізнається через благодать, яка може бути схована не тільки в чомусь хорошому, але й у негативному, на перший погляд. Треба мати силу наважитися і прийняти урок, премудрість, а потім передати її.

Єдність віри і пильність – це гармонія. Якщо пильнуєш, то не пропустиш жодного поруху вітру чи думки, та твій ум буде надто поглинений цією постійною осторогою, що проминає. Так можна втратити спокій, постійно очікуючи викликів і небезпеки, постійно спостерігаючи те, що проминає. Коли ж пильність зливається з вірою, тоді краєвид того, що споглядаєш, стає довершеним. Адже пильність – це обриси, ескіз, метод, а віра – нескінченна палітра фарб і відтінків, дух. Дерево без листя не зеленіє, не дарує затінку. А людина, навіть найпильніша, найрозумніша, найдосконаліша – чи варта чогось без віри? І віра тут аж ніяк не обмежена релігією… Істина ж перебуває в безмежжі(безмежності).


«22. Хто, окрім самих заповідей, шукає знання про них і намагається знайти його в читанні чи в науках, подібний до того, хто уявляє собі тінь замість істини. Знання істини подається причасникам істини. Хто не причащається істини і не знає її, той, шукаючи знання, знаходить його в немудрості; апостол назвав таких душевними (1 Кор. 2, 14), бо не мають духа, хоч і деколи величаються знанням істини».

Інколи ми стаємо умовими ненажерами, привідкривши одну істину, швидко шукаємо інших, думаючи, що так легко можемо все розгледіти. Та може бути так, що через більше заглиблення й осягнення однієї правди, через причастя до Істини, тобто реалізацію знання на практиці, пізнаємо і все інше. Адже Істина – одна й нероздільна. Для людей же ж вона привідкривається частинками одного цілого, а ми, побачивши частину раз, шукаємо далі. Не знаємо, що це і була повнота. З гордим серцем і самовпевненістю розвертаємося та шукаємо далі, не рідко віддаляючись від Істини все дальше.

Будь-що добре в житті – це і є та заповітна частина від цілого. Множимо добро, передаємо його далі, не задумуючись, яка саме це частина від цілого. Пам’ятаєте притчу про те, як сліпі трималися за хвіст, ногу і хобот одного слона, а думали, що це три різні тварини. Григорій Синаїт каже про це ж у 80-й главі: «Давид захоплено покликає до Бога: “Дивне знання Твоє для мене” (Пс. 138, 6). Не розумію його, могутнього й неосяжного, воно перевищує мій немічний розум і мою силу. Та що говорити про Боже знання, коли людині неможливо зрозуміти навіть будови свого тіла». Повнота вже в нас. Ми ж народжені, щоб її прийняти, усвідомити, – не конче все вміти пояснити! Ми народжені, щоби причаститися до Істини, взяти участь у Ній, а не просто розглядати Її на відстані й дивуватися досконалості, що, мовляв, неосяжна. Пригадуємо Іринея Ліонського, який казав, що Бог став людиною, щоб людина обожилася.


«26. Вершина православ’я в тому, щоб у чистоті споглядати і знати дві догми віри – себто Тройцю і Двойцю. Споглядати і пізнавати Тройцю в одиниці як незлитну й нероздільну, а Двойцю Христових природ в одній іпостасі, себто єдиного Сина ісповідувати у двох природах і до Воплочення, і після нього, і знати у двох волях – божественній і людській – незлитно славленого».

Ці слова теж вчать нас приймати Істину, а не надмірно змагатися за вміння все пояснити. Бо ж чи може творіння розкласти Творця на складові? Щодо догматів Трійці та двох природ (божественної та людської) Ісуса Христа вже сперечалися і говорили в перших століттях нашої ери. Завдяки різним єресям, які не приймали трьох іпостасей Єдиного Бога та двох природ Ісуса, з’явилися Нікейський Символ віри, який щоразу повторюємо на богослужіннях, склали Халкедонську формулу. Наше завдання – тільки прийняти ці догми і завдяки їм розрізняти єресь від православ’я (правдивої віри). Прийняти, бо до нас сперечалися тисячоліттями, писали різні трактати, енцикліки тощо, а Трійця і Воплочене Слово все одно дійшли до ХХІ ст. такими ж, як були за часів перших християн.

Когелет сказав, що нічого нового немає під сонцем. Скільки тут простоти і сенсу! Усе повторюється, все минає; і до нас, і після нас, і разом із нами люди шукали щастя, любові, страждали, ненавиділи. Хтось віддалявся від Бога, хтось наближався. А Істина залишилася такою ж і постійно довготерпеливо, з вірою, надією, невтомно повторювалася для всіх і кожного. Скільки проповідей вже виголошено? Скільки Літургій відслужено? Скільки людей вмерло і народилось у Христі? Скільки гріхів відпущено? Нічого нового немає під сонцем. Ми просто щоразу вчимося по-новому не слухати всі ці уроки, що повторюються.


«28. Для спасіння вистачило б самої віри благодаті, якби ми в Дусі зберігали заповіді, а не схилялися до мертвої і недійової віри і відходили від живої і дійової у Христі. Адже вірному досить життя за вірою, що діє у Христі. Нині невігластво навчило благочестивих віри мертвої і нечутливої, а не благодатної».

Про «християнський атеїзм» ми вже говорили – оксюморон, коли людина вважає себе християнином, та поведінка її свідчить про протилежне. І тут не обов’язково вдаватися в надмірне мораліте, достатньо запитати себе: чи прощаю я від щирого серця, чи люблю любов’ю всеохопною і довготерпеливою, чи можу пожертвувати… Віра може бути з нами, та інколи – це викидень, мертва дитина. Чи тішить мертва дитина батьків?

Задумаймося, але не втрачаймо надії, бо Григорій Синаїт стверджує у 31-й главі: «У людині є ум, і слово, і дух, до того ж ум не буває без слова, а слово – без духа, кожне з них є одне в одному і саме в собі. Ум промовляє через слово, а слово являється духом. Тому можна сказати, що людина носить у собі невиразний образ несказанної і першообразної Тройці – це й свідчить коротко про те, що людина створена на Її [Тройці] образ».

І продовження у 32-й главі: «Ум – це Отець, слово – Син, а Дух Святий – це воістину дух; богоносні отці вчать у догмах про пресумну святу і преєстественну Тройцю – єдиного Бога в трьох Іпостасях, даючи нам віру істинну і якір надії. Знати єдиного Бога – це, за Писанням, корінь безсмертя, і збагнути владу Триіпостасної Одиниці – це найбільша правда. Або ще так можна розуміти цей євангельський вислів: “А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного істинного Бога, – себто Бога в трьох Іпостасях, – і Тобою посланого – Ісуса Христа” (Йо. 17, 3) у двох природах і волях».

Наша душа вже має життя вічне – все, чого потребуємо, вже дане нам у цьому житті, всі чесноти і благодаті вже з нами. Вони просто не віднайдені, бо часто їх не шукаємо. Та зволікати не треба, бо якщо скарб довго не віднаходити, то він або псується, або знецінюється, або всі шляхи до нього заростають… І ще – вірному справді достатньо життя (жити) за вірою!


«50. Коли не дізнаємося, якими нас сотворив Бог, не будемо знати, якими нас учинив гріх».

Як усі чесноти можуть бути в нас, так і гріх повсякчас серед нас. Тому-то Григорій Синаїт так багато приділяє уваги духовній тверезості та пильності. Звичайно, 100 % уникнути гріховності – чи під силу це людині? Ні, якщо вона сама. Проте, якщо має в серці «те, що не вмирає», тоді й смерть (гріх) не є перешкодою.


«88. Одні чесноти – діяльні, а інші – природні, а ще інші – божественні й духовні. Діяльні походять від згоди, природні – від внутрішнього стану, а божественні – від благодаті».

Григорій Синаїт виділяє чотири головні чесноти: мужність, мудрість, чистота та правда. Людина вже має їх у собі із хрещенням, із народженням. У М. Булгакова Ієшуа сказав: «Усі люди добрі!». Так і є! І це не наївний позитивізм! Просто хтось відкритий серцем і ця Божа доброта діє в ньому тільки від благодаті, а комусь треба докласти більше зусиль, щоб оживити її в собі від діяння, а хтось тільки-тільки дізнався про цей неоціненний дар, що вже з нами. Знання приходить до людини різними шляхами – від читання, від діяння, від благодаті. Приходить воно раніше чи пізніше, з болем і змаганням чи зі спостереженням. Але воно поряд, тільки треба наважитися обернутися до нього обличчям.

Якщо комусь бракує практичних порад, то про них у 102-й главі сказано: «…А найкращий і найкоротший устав для тих, що хочуть жити у тверезості, – це зберігати три чесноти, котрі містять у собі всі інші, себто піст, чування і молитву, а на них будуються всі інші чесноти».


«110. З усіх пристрастей є дві воістину жорстокі й найтяжчі – блуд і нудьга».

Отже, добро вже в нас, а зло вже поміж нами. Інколи зло пильніше, ніж ми: воно входить до нас так легко і непомітно, без особливого запрошення, але не без нашої згоди – свідомої чи мимовільної. Григорій каже, що прогнати пристрасті назавжди від себе неможливо, але виштовхати їх із себе, зі свого серця – цілком реально. Треба всього лиш «блаженну безпристрасність». Як легко і гарно звучить, але з яким боєм і болем це дається! Отець радить більше молитися, зокрема Ісусову молитву, тоді «душа, прийнявши в молитві силу Святого Духа, що приносить їй відраду і кріпость, і глибокий мир, веселиться в серці безмовністю», і самодіяльною стає безпристрасність.

Хоч блуд та нудьга вважаються найтяжчими, та чи можна взагалі зло поділити на менш чи більш погане? Швидше, блуд і нудьга – це вже передкінцевий пункт до остаточного духовного очерствіння, але йому передували інші станції, був вокзал, була каса, де ми придбали квитки…

Тільки-от нудьга – це не зовсім кінцевий пункт, але підірваний міст, де рейки раптово закінчуються і машиніст, не встигнувши смикнути стоп-кран, спускає потяг у прірву, де вже шкіриться загибель. Блуд – це, так би мовити, тілесна нудьга. Тіло ж тлінне, тому позбутися її рано чи пізно вдасться. Натомість нудьга – це блуд ума, що межує із приреченістю, адже ум, душа – вічні, а отже, і після тілесної смерті вона дійматиме душу так само… Навіть людська смерть на фоні духовної нудьги виглядає милою дитинкою. Адже смерть приходить тільки раз і відразу ж іде, а нудьга, завітавши, чи піде? Вона має багато розповідей і розмов…

Знищувати зло повністю в земному житті – це не людська справа, але знати про його існування, сприймати його як стимул для стриміння до доброго, до множення радості та благодаті серед людей – це вже конкретна земна місія кожного з нас.


«113. Молитва початківців виходить із серця, як вогонь веселощів, а в досконалих – як запашне світло, що сяє в серці. Або ще: молитва – це проповідь апостолів, дія віри, а то й сама віра, непохитність тих, що сподіваються, діяльна любов, ангельський рух, сила безплотних, їхні діла і веселість, благовість Божа, звіщення серця, надія спасення, знак освячення, оселя святости, пізнання Бога, явлення хрещення, купіль очищення, заручини зі Святим Духом, Ісусова радість, веселощі душі, милість Божа, знак примирення, Христова печаль, промінь мисленого сонця, зірниця сердець, утвердження християнства, явлення примирення з Богом, благодать Божа, премудрість Божа, навіть початок самої премудрости, устав безмовних, причина безмовности, знак ангельського життя. І що тут ще сказати? Молитва – це Бог, що чинить все у всіх, щоб діяння Отця, і Сина, і Святого Духа було єдиним у тому, хто чинить все у Христі Ісусі».

Перечитую це знов і знов… Тут, здається, вся повнота сказаного про молитву.


«127. …Той, хто любить і пізнає премудрість Божого творіння, як було сказано, але навчається цієї філософії не заради слави і людської похвали, любитиме не природу, а Божу Премудрість, що за своєю природою є Словом».

Я дуже здивувалася, коли вперше була на Месі й там, у певний момент, усі почали повертатися один до одного, вітатися за руки із зовсім незнайомими людьми, обійматися і казати: «Христос посеред нас!». Так тепло стало на душі, що важко передати словами – краще раз відчути… Це особливий вислів і момент, коли ти справді усвідомлюєш, що Бог і все Боже посеред нас тут і тепер. Дивуєшся й радієш усьому, що є в цьому світі, від самого світу, від тої ж Божої Премудрості, що зачала це життя. І хоч багато незбагненного, суперечливого, але світ діє поза межами цих усіх оцінок та кліше. Тоді розумієш: «Про високе не мудруйте» (Рим. 12, 16). Усе пояснити достеменно не зможемо – лиш частково, лиш неповно, але відчути повноту, красу – це дар, він у нас всередині!

Григорій Синаїт продовжує: «Ні в кого нема досконалої чесноти, і ніхто не зменшує гріха в собі, але коли поступово зростає чеснота, тоді ж поступово занепадає гріх». Чи є причини для суму?


Про безмовність і два способи молитви в 15-х главах

«…інший каже, що в інока пам’ять про Бога має бути замість дихання. А ще інший – що любов до Бога має передувати диханню. І Симеон Новий Богослов каже: “Поволі вдихай, щоб твоє дихання не було зухвалим”. І Ліствичник каже: “Пам’ять про Ісуса нехай з’єднається із твоїм диханням, тоді зрозумієш користь від безмовности”. І апостол говорить: “Живу вже не я, а Христос живе у мені” (Гал. 2, 20), – діячи і вдихаючи божественне життя».

Подібно, як найбільше складається з найменшого, так і молитва починається з дихання. Знаємо, що Ісусову молитву навіть прив’язують до дихання та постуків серця – це один зі способів, як вона може стати самодіяльною. Та перш ніж вдаватися в тонкощі «прив’язки», отець радить навчитися спокійно дихати, прибрати надмірність будь-яких емоцій, не лінуватися, не бути гордим. А лише «діяти і вдихати божественне життя». Не дарма ж є вислів: «Дихати на повні груди!». Це не означає, що треба увібрати якомога більше повітря, але відчути повітря кожною клітинкою легень, тіла, пропустити це джерело життя крізь себе.

Думка про Бога повинна передувати диханню, бо Творець дихання і є Бог. Так людина вчиться дякувати кожному подиху. Уявляєте, якщо навчимося дякувати з кожним подихом, тоді краще усвідомимо, що той, до кого промовляємо, постійно з нами, адже не можна дякувати в порожнечу. Це усвідомлення потрібне нам, людям, а не Богові, який і так завжди поруч, без наших подяк. Вдячність – це перепустка до усмішки, адже як можна щиро дякувати без усмішки, видимої чи сердечної? А усмішка унеможливлює нудьгу й сум. Отже, вдячність унеможливлює нарікання і постійне невдоволення. Тому, якщо шукаємо щастя, то далеко ходити не варто: вчімося дякувати Богові перед кожним подихом і за кожен подих. І не будьмо жадібними – розкриваймо цей секрет іншим! Подяка – основа молитви.


«Яка користь із того, що хтось молиться, а його ум витає. Коли один будує, а інший руйнує, нічого, крім праці, не буде. Тому, що людина робить тілом, нехай те саме робить і умом, щоб не була праведною тільки тілом, а в серці повна зневіри й нечистоти».

На початках важко зберігати і розмірене дихання, і пильність, і тверезість, бо наш ум не звик концентруватися на чомусь, здавалося б, надто простому – на молитві. Ми ж усі давно перевершили Юлія Цезаря: яке там декілька справ одночасно, ми можемо бути навіть у декількох місцях одночасно! Час! Час! Насправді ж часу – ціле життя. Навіть білка не така дурна, щоб увесь час у колесі бігати…

Зупинитися і зберігати пильність, як не умом, то хоча б розумом, словами.


«Істинний початок молитви – це сердечна теплота, що спалює пристрасті і любов’ю чинить радість у душі й утверджує серце безсумнівним звіщенням».

Коли ж молитва почне діяти всередині насправді, а не механічно, ви це відчуєте. Ця теплота, про яку каже Григорій, може бути не тільки в нашому нутрі – настане час, коли ви захочете поділитися нею з іншими через свої дії чи ту ж усмішку. Зауважували, що перш ніж навчитися вимовляти слова, немовля усміхається – це і є наша найперша мова. Ми приходимо в цей світ не тільки споживати, але головно – ділитися, жертвувати, помножувати добро, усміхатися, чи не так? Чи може страждання бути сенсом життя, яке починається з теплоти й усмішки, з любові?


«“Царство Небесне здобувається силою, – каже Господь, – і ті, що вживають силу, силоміць беруть його” (Мт 11, 12). Сила – це відчуття болю в усьому тілі».

Інколи ділитися любов’ю дуже важко не тому, що ми можемо бути жадібними, але й тому, що подарунок цей не хочуть приймати, радості не хочуть / не можуть розділяти. Тут важливо не здатися, не опустити руки. Ми, звичайно, не месії, щоби змінювати світ, але ми – маленькі часточки цілого світу, здатні змінити себе і простір довкола себе. Щоби відчути пахощі едельвейсу, треба довго і важко дертися в гори, шукати його не один день і не знаходити. І вже обезсиленим, спускаючись, можеш ледь не наступити на довгоочікуване диво. Пригадуєте, як ми на початку говорили про пильність і віру? Наважтеся повірити в диво й пильнувати каміння на шляху до нього, усвідомлюючи, що без нього не було б і шляху, який поріс би бур’яном, адже йти до дива вирішують не всі, як і не всі в нього вірять…

Біль – це не завжди смерть і страждання. Це може бути нагадування про те, що рани гояться. Біль – це супутник перемоги, подвижництва, які б не мали такої великої цінності без нього. Тому не завжди «брати силоміць» – це насилувати, тут – це радше змагатися через силу, поборюючи себе самого, себе колишнього.


Глави про безмовність (уривки)

«…одні навчають проказувати молитву устами, а інші – умом, а я кажу, що і так треба, і так. Коли ум знемагає проказувати молитву та втомлюється, тоді говорять уста, і тому обома слід молитися – і устами, й умом, однак покликати слід безмовно і не стурбовано, щоб голос не підносився, турбуючи почуття та уважність, поки ум, звикнувши в ділі, добре вправиться і прийме силу від Духа, щоб могти кріпко і всяко молитися».

Молитва – це інтимне спілкування з Богом. Чи можна знайти універсальні методи спілкування з Богом, адже кожна така зустріч відбувається віч-на-віч. Це, напевно, єдині зустрічі в людському життя, які ніхто сторонній підгледіти не може. У собі і з Богом ми перебуваємо в повній безпеці від усіх і всього недоброго, що буває в цьому житті, тому схибити тут неможливо, якщо прагнемо цього усамітненого спілкування з нашим Другом усією душею. Щирість – із неї починається найчистіша розмова душ. Коли ж серце відкрите, тоді і ум, і уста знають, що робити.


«Не треба кораблеві весел, коли вітер надимає вітрила, досить йому подувів Духа, щоб перепливти солоне море пристрастей. Коли ж корабель зупиняється, його треба приводити в рух веслами або тягнути човнами».

І навіть найповноводніша ріка може перетворитися в сухий та мертвий рів у сезон засухи. Треба вчитися приймати дійсність, а не дратуватися через тимчасові сезонні посухи. Бо дратівливість і невдоволення ніколи не приведуть до радості, що передувала їм. Навпаки, можуть тільки множитися в собі.

Коли в житті насуваються хмари, що заступають сонце, спробуйте допомогти собі молитвою, чуванням, постом. Це може видатися допоміжними засобами, та пам’ятаймо про щире і відкрите серце для Бога. Тоді зрозуміємо, що хмари закривають тільки палюче коло, а світло від нього нікуди не зникає – на дворі й далі день!


«…не в усіх подвижників все досконало йшло через брак ревности або нестачу сил. Але те, що мале, не завжди мале для великих, і не все велике досконале для малих, а для досконалих все зручне».

Усі святі колись були грішниками чи від гріха прийшли. І між монахом та світською людиною різниця тільки у шляхах, якими вони йдуть до одного й того ж Бога. Важко буде на початку шляху, бо вчишся наважуватися. Так само важко буде і посередині, бо вчишся перемагати себе колишнього, не збочувати, не торгуватися, «чи довго ще?». Та найважче, здається, буде наприкінці шляху, бо там треба тільки вірити… Для досконалих все зручне, та не всі досконалі. Досконале ж підходить усім, та не всі в це вірять.


«Той, хто сказав: “Це я, не бійтесь” (Мк 6, 50), – завжди з нами, той, кого ми шукаємо, захищає нас, і не треба нам боятися чи зітхати, призиваючи Бога».

Та відкладімо всю печаль! Як би ми не тікали, не ховалися, не соромилися чи навіть не грішили потайки, Він все одно буде з нами. Адже по-іншому не буває: коли любиш правдиво, то завжди є поруч, у серці. Хіба Бог не любив нас, зітхаючи розп’ятий: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк 23, 34)? …Тому Він завжди поруч.


«На те й потрібно людині багато розсудливости, щоб уміла розрізняти між добрим і злим. Не довіряй поспішно тому, що явиться тобі, а дій повільно й добре випробувавши, залишай, що добре, а лукаве відкидай; треба спершу випробувати й роздумати, а тоді вірити. Знай, що дія благодаті явна, і біс, хоч і перетворюється, не може дати ні лагідности, ні тихости, ні смирення, ні ненависти до світу, не вгамовує він пристрастей і солодкостей – бо це все дії благодаті. А бісівські дії – це пиха, високомудрість, і боязнь, і всякий гріх. За дією можеш розпізнати, чи Боже світло засяяло у твоїй душі, чи сатанинське».

Коли складно зробити вибір, а думки поспіхом в’ють гніздо на голові, складно, проте дуже важливо, не втратити вміння чути серцем й умом: якщо думка чи бажання від Бога – відчуваєш спокій, повноту, тиху радість; якщо ж на тебе точить сокиру нечистий – всередині все колошматиться і біситься. Та не все нам дано розрізняти, тому краще тут згадати про смиренномудріє і покластися на волю Божу, сприйняти випробовування як урок.


Уривок із житія преподобного отця нашого Максима на ім’я Капсокаливіт

Це був той рік, коли Григорій Синаїт вирішив покинути Синай і прийшов до Афону, обходячи всю святу гору, шукаючи духовного вчення та наснаги. Він завітав до старця Максима на ім’я Капсокаливіт і почав розпитувати його про безмовну молитву, про пильність серця, про Божу благодать та любов. І почув: «А ознаки благодаті такі: Дух Святий приходить і зосереджує ум, чинячи його уважним і смиренним, дає йому пам’ять про смерть, свої гріхи і вічні муки, душу чинить розчуленою та плачучою, а очі наповнює лагідністю і сльозами. Наскільки він наближається до людини, настільки усмиряє душу й утішає її святими страстями Господа нашого Ісуса Христа і Його безмірним людинолюбством, і подає умові високі й неоманливі видіння. Перше відбувається за неосяжною Божою силою, адже Бог одним тільки словом сотворив усе суще із несущого, щоб було. Друге – безмірною силою, що все утримує, всім управляє і промишляє. Третє – неосяжною святою Тройцею та незбагненною безоднею Божого єства…».

Старець ще продовжував свою розповідь, а Григорій уже побачив у ньому не людину, не монаха, а земного ангела, яким люди стають, впустивши в себе Любов, що від Бога. Тільки б наважитися впустити!...

Зима насувалася, пришвидшуючи прихід весни.

Ніна


Рейтинг статті

( 12 голосів )
Теги:     духовність      есей      передання      роздуми
( 1790 переглядів )
 

Коментарі  

 
+3 #1 Перехожий 18.05.2015 14:38
Прекрасні роздуми над непростими, але потрібними і завжди актуальними текстами!
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити