Журавлик Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_zhuravel.jpg«Хіба ж Мені смерть грішника мила, — слово Господа Бога, — а не те, щоб він відвернувся від
своєї поведінки та й жив?»
(Єз. 18:23) 

Здавалося, що мокрий сніг своїм тягарем розчавить усе навкруги і ніхто не зможе врятуватися від нього. Навіть одиноке дерево тут, на болоті, не могло втримати на собі цей тягар і, поступово згинаючись, невдовзі повинно було зламатися або впасти, вивернувши свої корені з маленького клаптику землі, на якому воно стояло. Навколо було сумно і незатишно. А сніг все падав, падав і не танув, як зазвичай буває у цю осінню пору.

Спочатку йому було тепло. Потім стало холодно. Але тепер, крім смутку і жалю до себе, він нічого не відчував. Хоча це не заважало йому думати і згадувати. Майже доба пройшла з тих пір, коли він після довгого і виснажливого перельоту опустився на це болото, а здавалося, пройшла ціла вічність. У нього не було більше сили, щоб продовжувати цей переліт, і ось він гинув, поступово перетворюючись у кучугуру. Тільки голова ще залишалася над снігом, тому що він струшував його кожний раз, коли дивився на небо, якого, однак, не було видно через снігопад.

Чого чекав цей журавлик? Швидше всього не чекав, а прощався, бо життя його згасало з кожною годиною. Тепер він тільки згадував, згадував, згадував... Він згадував навіть те, про що ніколи б раніше і не згадав, навіть коли б і захотів. Але тепер все було інакшим. Часами він западав у забуття і тоді здавалось, що він спить, або ж помер. Але якась маленька клітинка в мозку виводила його з цього забуття, немовби запалюючи в ньому вогник надії. Саме цей вогник і рятував його від загибелі, в яку, по суті, він сам себе прирік.

Тепер він розумів... Розумів і шкодував, що його тільки що розпочате життя закінчується так безглуздо і страшно. Він згадував своє дитинство, затишне гніздо, близькість своїх братів і сестер, турботу і опіку батьків. Згадував свої перші польоти і радість повернення до гнізда. Згадав і свій перший непослух, коли полетів на міський смітник разом з вороною, з якою він познайомився біля струмка. Тоді ворона усіляко вихвалювала «принади» цього смітника, тому він не витримав. Полетів з нею лише раз, потім другий, третій, і йому сподобалося там перебувати. При найменшій нагоді журавлик почав туди прилітати, тому що там було весело і ситно, — не треба було ходити по воді і здобувати їжу, не треба було озиратися на батьків. Одним словом — він був вільним! Вільним у всьому. Звичайно ж, після повернення до гнізда, йому приходилось вислуховувати батьківські поради, читати в їхніх очах докір, відчувати нерозуміння і відчуженість братів і сестер. Але все це швидко забувалося, як тільки він знову прилітав на смітник, де його чекали нові друзі — вороння. Там було весело і, головне, ніхто не заважав робити те, що хотілося, що спадало на думку.

Так непомітно пролетіло літо і надійшла осінь. І ось, одного разу вранці, батько сказав йому, що сьогодні вони відлітають у краї, де багато світла і тепла, де чисте і високе небо, де тепла і прозора вода, а кожний день сповнений радістю і щастям від повноцінного життя. Правда, летіти туди дуже довго і важко, але мета вартує цього, та й іще, сюди дуже швидко прийде зима. Спочатку журавлик дуже цьому зрадів, але потім подумав: «А навіщо кудись летіти, якщо і тут непогано? До того ж у мене стільки друзів на смітнику, шкода покидати їх». І журавлик відлетів та сховався в лісі, щоб його не знайшли. Два дні батьки і брати з сестрами всюди його шукали, наповнюючи околиці прикликаючими, плачучими курликаннями, але він так і не відгукнувся. На третій день гніздо опустіло, всі відлетіли. Тепер він залишився сам. Правда, вночі до нього прилітала та сама ворона, щоб не летіти в місто до своїх. З кожним днем ставало все холодніше і холодніше, а вранці почав уже появлятися іній. Ось уже й останні запізнілі табуни його співродичів-журавлів відлетіли у теплі краї, він же і не думав відлітати, щоденно відвідуючи смітник, все більше і більше уподібнюючись до вороння. Стало вже цілковито холодно, щоб зігрітися в його гнізді в холодні ночі. Тому ворона зі своїми відлетіла в місто, де журавликові не було місця. Та вони і не запрошували його з собою. Журавлик почав тужити, почав задумуватися, і раз він раптом зрозумів, що він — журавель, а не ворона. І його місце не на смітнику, серед вороння, але там, де тепло і світло, де прозора вода і чисте, високе небо, де від польоту захоплює дух, де його батьки, брати з сестрами, де всі його співродичі-журавлі! І ось журавлик, не відкладаючи, пустився в дорогу. Хоча й не знав він того одвічного курсу прокладеного журавлиним племенем; журавлик летів в правильному напрямі. Йому було самотньо в небі, яке тепер майже завжди було сірим, але він летів і летів, мріючи почути попереду журавлиний клекіт. Він летів багато днів, практично без відпочинку та їжі. І ось надійшов день, коли сили цілковито покинули його, і він був змушений сісти на болото. Потім пішов цей мокрий сніг, а він уже не мав сили, щоб хоча б струсити з себе цю мокру і холодну «ковдру». Він гинув. Гинув у самоті. Лише рідко він підносив голову до небес і жалібно курликав, немовби прикликаючи на допомогу. Але допомоги не було. Та й звідки вона тут могла появитися? Болото є болотом...

Він знову впав у забуття, а коли отямився, то побачив, що сніг вже не падає, але і не тане. Він захотів поворушитися, але не зміг. Сніг лежав на ньому товстою, важкою крижаною ковдрою. Тіло зовсім не слухалося. Він захотів курликнути, але з горла вирвався тільки слабкий писк. «Все — це кінець!» — подумав журавлик і гірко заплакав. Він плакав уперше в житті. Ох, як йому хотілося повернутися туди, в дитинство! Тоді б він прожив своє життя по-іншому: слухався б батьків, не літав би на смітник і не дружив би з воронами, які, як виявилось, зовсім і не друзі, а так...

Так, журавлик усе усвідомив, у всьому недоброму розкаявся, але в той же час він розумів, що в дитинство він не повернеться і життя спочатку не почне. Але, що це йому почулось? Невже це та, рідна, мила серцю пісня з дитинства? Так, він почув журавлиний клекіт. У цей час, високо в небі, летів запізнілий ключ журавлів, який провадив старий мудрий журавель. Цей ключ був зовсім невеликий, усього вісім птахів, яких зібрав на своєму шляху вожак. Так, саме зібрав, тому що всі вони гинули в самоті від наступаючої зими, як і наш журавлик. Побачивши цей ключ, журавлик зібрав останні сили і курликнув до неба, але замість клекоту з його горла вийшов звук, радше нагадуючий прощальний стогін. Але, о чудо! — старий вожак почув його і табун швидко опустився на болото. Журавлик не міг поворухнутися, не в змозі був видати навіть писк, але радості не було меж. І він заплакав. Заплакав другий раз у житті. Ще якась мить і ось, птахи вже розгрібають сніг. Визволивши журавлика зі снігового полону, чотири птахи стулившись над співбратом, почали відігрівати його своїми тілами. А інші відправились шукати їжу на болоті, під снігом, і в незамерзлому струмку. Потім птахи мінялися місцями — ті, які відігрівали, йшли на пошуки їжі, а ті, які принесли трохи їжі, бралися відігрівати журавлика. Ночами вони так само мінялися, тому що треба було виставляти сторожу. Так пройшло декілька днів. Журавлик ожив і набрався сили. Якось вранці він відчув, що вже може літати. Табун піднявся і продовжив свій важкий шлях. Вони часто опускалися на відпочинок, тому що негода забирала багато сили, та й журавлик був ще слабким, щоб подовгу летіти. Але, як би не було йому важко, він старався з усієї сили, бо розумів, що в цьому важкому перельоті — його спасіння і життя. А коли ставало зовсім не під силу, тоді він дивився на вожака, і в його серці розпалювалась ще більша любов до нього і вдячність. Ця буря почуттів надавала йому сили.

Довгий, важкий і небезпечний був цей переліт, але вони все таки долетіли. Причому, не втративши на шляху жодного птаха. По дорозі вони знайшли і врятували ще декількох журавлів. їх стало удвічі більше.
Якось при вечірньому заході вони побачили з висоти, як попереду заблистіла гладінь величезного озера, і тоді вожак подав клекіт, що означав: «Ми на місці!» Коли ж вони наблизилися до озера, то почули багатоголосий шум своїх співродичів, які радісно вітали їхній запізнілий ключ. І наш журавлик знову заплакав, заплакав від щастя, бо в цьому багатоголосому вітанні він виразно почув голоси своїх батьків, братів і сестер. І він радісно закурликав: «Я повернувся!»

Отак і ми, люди, своїм непослухом віддаляємося від Бога, забруднюємося у болоті гріха і беззаконня на смітнику цього світу, і — гинемо. Але Господь любить нас і не бажає, щоб хтось із нас загинув, але щоб усі усвідомили свою неправду і покаялися. Він чекає, щоб ми закликали до Нього, а Він завжди готовий і простити нас, і порятувати. І якщо навіть нема сили сказати, Він бачить розкаяння у серці та завжди поспішає на крик душі. Важливо тільки щиро визнати: «Господи! Я не правий... я — грішник. Прости, помилуй і спаси!» І його безмірна любов і безмежна милість тут же поспішають до нещасної душі, несучи поміч і спасіння з Небес. І, навіть якщо померли всі надії, і смерть реально дихає в обличчя, пам'ятай: Бог ніколи не запізнюється! Але дуже важливо не спізнитися й тобі, щоб і ти не злегковажив Божою добротою, адже усе Своє милосердя Бог виявляє до тебе, щоб ти зміг і встиг покаятися, тобто перейти на бік Божої любові. Нехай історія журавлика поможе тобі в цьому.


Аркадій Лаков
в'язень, засуджений до смертної кари


Рейтинг статті

( 5 голосів )
Теги:     есей      свідчення      роздуми
( 3087 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити