У пошуках Ісуса (життєвий детектив із вкрапленнями коротеньких історій) Друк

%20.jpgУ кожного своє сприйняття Бога. І не завжди воно, особливо моє, виражається через триповерхові складні богословські терміни (хоч вони, без сумніву, мають право на існування). Тим не менше, мене рідко можна застати за роздумами на тему «Яким є Христос?». Так сталось, і думаю не випадково, що я не можу вичерпно відповісти на це запитання. Христос, що поруч зі мною чи в мені (це мені теж важко вияснити), – така ж загадка для мене, як і я сама. Звичайно, час до часу, мені кортить її розгадати, але з досвідом зрозуміла, що сидячи на стільчику і роздумуючи, ніколи не збагну. Бо це таємниця. Таємниця! Все ж таки тут трохи треба розказати про мої пошуки. 
Якось я зайшла у студію з роботами фундації сучасного сакрального мистецтва Symbolum Sacrum. Там було багато різних зображень Ісуса. Всі вражали своєю сміливістю, різноманітністю, суб’єктивністю. І ось мені пригледівся один різнокольоровий строкатий Ісус. Не пам’ятаю на 100 %, але волосся було наче темно-синє, борода оранжева, лице червоне, тіло зелене (таки наплутала кольори), а під пахами чорне волосся. Так, так. Я обурилась! Як можна так зображати Богочоловіка??? У відповідь пані – куратор виставок, організованих фундацією, – відповіла: «А яким Він є для тебе?».

Ісус мого дитинства – це чоловік років 30-ти з густою бородою і довгим, по плечі, каштановим волоссям. Він мені завжди уявлявся спокійним, виваженим, серйозним, і ніколи емоційним, енергійним, балакучим, смішним чи чудернацьким. Цей був доволі старший за мене чоловік. Тому, звичайно, я поводилась з Ним, як і з іншими дорослими. Ми не багато розмовляли, тримали дистанцію. Найчастіше я зверталась до Нього, коли потребувала допомоги. Але, як і з дорослими, ніколи особливо не зближувалась, бо знала, що Ісус – іншого, набагато вищого рангу.

Цей Ісус, здається, зовсім не виглядав Богом. Скоріше чарівником, який має магічну силу і може помахом чарівної палички зробити чудо. Чудо Він таки зробити може. Але чарівна паличка тут зовсім ні до чого.

І ось я трохи подорослішала. Можливо, я вас засмучу, але ще коли я починала вчитися в університеті, то своїх уявлень щодо Ісуса майже не змінила. Звичайно, тоді з’явилось одне важливе доповнення: для того, щоб уявна «чарівна паличка» запрацювала, потрібно дотримуватися строгих церковних принципів. Для чого? Як часто? Що вони означають? Очевидно, що відповідей на ці запитання я не мала. Не з’ясовуватимемо чому. Їх просто не було. І хоч якось інтуїтивно постійно повертала голову в Його сторону, все ж усі ці розп’яття та ікони бачила здалека.

Не можу сказати, що сьогодні, 19 грудня, коли пишу це есе, моє уявлення про Ісуса, Його розуміння, сприймання одержало довершену форму. Це, думаю, було б жахливо, бо ж означало б кінець таємниці, яка так утаємничено тримає мене на цьому світі.

І все-таки десь у моїм житті трапився момент якогось внутрішнього мініпереображення, несподіваного навернення. Відтоді почала більше приглядатись до Розп’яття, наприклад. Зауважувала руки, зігнуті від болю, худорляве вимучене тіло, застиглі очі, кров, що витікала із серця. Одного разу, вкотре вдивляючись у Розп’яття, помітила одну неймовірну річ, яка мене шокувала. Ісус помер САМЕ на хресті. Зрозуміло, іншого жахливішого покарання не було, але чому саме хрест? І ось я побачила, що Христос на хресті... Він повністю відкритий, повністю! Його вбили, а Він, замість того, щоби скрутитись, знітитись, сховати голову чи, принаймні, затулити оголене тіло, розкриває його, показує долоні (а той, хто трохи знається на невербальній мові розуміє, що людина, яка при розмові відкриває долоні, говорить щиро). Отже, Він нічого не приховує від мене, ніби каже: «Ось я твій! Бери, що хочеш. Я усе віддаю тобі. Я увесь твій!». ... Інколи Ісус на Розп’ятті нагадує мені тата, який так радий бачити свою дитину, що якнайширше підносить руки, аби її всю щосили і якнайміцніше обняти.

Так я пізнала Христа, як Бога. Не скажу, що до того моменту Він був для мене звичайним чоловіком, якому дивним чином таланило. Просто моє уявлення про Ісуса обмежувалось Його людськістю. Дивлячись «Страсті», я плакала, бо, здавалось, відчувала, як може боліти, коли тобі забивають у руку цвях... Але Він висів на хресті, як Бог, який віддав нам себе усього, повністю з п’ят до голови, а ми, натомість, обрали для Нього найганебнішу в цьому світі смерть. Ось чому Його обличчя усюди викривлене від душевного страждання (і зовсім не від фізичного болю). Тільки Бог може так любити. До кінця, до останнього слова.

Ще більше глибина і важливість Його жертви відкрились мені згодом, коли слухала проповідь одного методиста. То був молодий хлопець років 26, який розказав цікаву історію. Якось він із дітлахами бавився в хованки. Усі розбігались темним будинком і залазили в якийсь сховок. Ведучий ішов із ліхтариком і шукав тих, які ховались. Якщо тебе знаходили, то ти програв і ставав ведучим. Хлопець, який говорив проповідь, завше програвав у цій грі. Він дуже боявся знову програти, тож ретельно заховався і ... заснув. Прийшов момент, коли діти перестали грати і почали кричати іншим, щоб усі зібралися. Але він так і виходив. За деякий час його почали шукати. І коли знайшли, посвітили ліхтариком прямо в очі, він прокинувся і збентежився, подумавши, що знову програв. Втім той, хто його знайшов, сказав: «Гра закінчена. Ти переміг. Ідемо до дому».

Ось так йому відкрилась неймовірність Христа. Він бере ліхтар і йде тебе шукати там, де темно. Він хоче тебе знайти, бо ти Йому потрібний просто так, не для вигоди чи як елемент таємного плану. І коли тебе, сплюха, Ісус нарешті знаходить, то не сварить, не дорікає, але каже: «Гра закінчена. Ти переміг. Ідемо до дому». І для того, щоб ти переміг, Йому потрібно було програти. Тому гра закінчена без тебе. Тобі вже більше не потрібно боятися і можеш спокійно іди до Дому Отця Твого, бо ти там потрібний, Отець послав за тобою і шукає тебе.

Це, власне, те, про що ми говорили на лекціях із христології: Христос – це суцільна жертва. Він нічого собі не залишив, але всього Себе віддав заради мене (і заради Вас, звісно, теж). Ісус пішов на це заради того, щоб той сплюх (тож кожен із нас) прокинувся і віднайшов себе, щоб він пригадав себе не таким, що постійно програє, а таким, що виграв, що є бажаним (навіть більше – необхідним!) у Царстві Божому.

Усе це я веду до того, що порівняно з моїми юнацькими уявленнями, зараз, в цю секунду, бачу Його не як чарівника і не як суворого церковника, людину, яка щось мені заборонила, але як Чоловіка, що є Богом. Для мене відкрилась Його божественність. Я чітко бачу ці дві складові (якщо так можна сказати), які не змішуються у щось третє незрозуміле, не змінюються (тож завжди присутні), неподільні і нероз’єднані (Він ніколи не залишиться тільки Богом чи тільки людиною). Ісус є Богочоловіком. Це відповідь на запитання: «Який Він?», – але й одночасно причина появи величезної кількості нових запитань. Тому я не намагатимусь з’ясувати більше. Він завжди буде для мене таємницею, глибиною з безкінечну Криницю. Найважливіше не відходити від Неї і завжди черпати з Неї воду.

Мені достатньо усвідомлення того, що Він людина, отже, ДУЖЕ добре мене розуміє. А також Ісус – це Бог. Я відчуваю Його Божественність не тому, що Він воплочене Слово, єдиний з іншими учасниками Святої Трійці, самоцарство (чого до кінця ще не розумію). Лише тому, що Він мене любить. Любить ПОСТІЙНО. Тобто ЗАВЖДИ! Лише людина не це просто не здатна.

Іванка Рудакевич

Tеги:

Рейтинг статті

( 2 голосів )
Теги:     есей
( 3803 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити