"Хрещені нехристи" і свобода вибору Друк

b_300_0_16777215_0___images_stories_esse_anna_mykuljak.jpgОтець так полюбив світ, що Сина власного приніс у жертву за гріхи світу. Любов Бога жертовна, спасительна, безмежна, безкорислива, вічна. Чи буває так у людей? Зрештою, ми не досконалі істоти.

Любов буває різною. Так, стародавні греки розрізняли такі види любові, як: ерос, філія, строге, агапе. «Ерос – це захоплена закоханість, тілесна і духовна пристрасть. Це пристрасть більше для себе, ніж для іншого, в ній багато я-центризму. Філія – любов-дружба, більш духовне і спокійніше відчуття. Саме воно у вченні Платона про любов було зведене на вищий щабель. Агапе – альтруїстична духовна любов. Вона сповнена жертовності та самозречення. Це любов до іншого й заради іншого. Світові релігії називають цю любов найвищим із земних почуттів людини. Сторге – любов-ніжність, сімейна любов, повна м’якої уваги до коханої людини».

На одних реколекціях священик сказав: «Любов – це рішення дарувати іншому те, чого він найбільше потребує, тоді, коли він найменше цього заслуговує». Ці слова яскраво закарбувалися в моїй пам’яті. Тобто любов жертовна. А хіба не такою любов’ю любить нас Господь?

Ісус Христос вчив нас любові до Бога і ближнього. На мою думку, щоб полюбити ближнього треба побачити в ньому образ і подобу Божу. Тоді не можливо буде сердитись на людину чи тим більше образити її. «Що ти зробив найменшому з братів моїх, те ти Мені зробив, – каже Ісус. – А чого ти не зробив найменшому з братів моїх, те ти й Мені не вчинив». Йдеться про діла милосердя. Можна все життя виконувати Заповіді Божі, але разом із тим не зробити жодної доброї справи. І це життя пройде марно, бо ти не зміг одержати жодної вдячної усмішки чи простого й безкорисного слова «дякую». Христова Церква вчить нас: «Твори добро, оминаючи зло». Добро своїм ближнім. Щоби спокусити Ісуса юнак запитав Його: «А хто є моїм ближнім?», – і Христос розповів притчу про милосердного самаритянина.

Таким і має бути християнин. Але не рідко сьогодні чуємо таке поняття, як «хрещені нехристи». Запитаєш людину: «Ти християнин?». У відповідь: «Звичайно!». А в неділю покличеш: «Ходімо до церкви!». Тоді чуємо: «Та якось сьогодні не виходить, хочу трохи поспати, а потім у гості йду». Причин багато, але як тоді розуміти: ти вважаєш себе християнином, але ти не живеш як християнин? Краще подивитись телевізор, піти порибалити чи на полювання, побавитись у комп’ютерні ігри, але не піти до церкви, щоби вшанувати святий день, подякувати Богові за прожиті дні та попросити благословення на наступний тиждень. Такі люди вважають себе християнами, але не впускають Христа у своє життя.

Із власного досвіду можу розповісти один випадок. Я живу з трьома дівчатами. Кожна вважає себе християнкою. Якось одна з них каже: «Можна взяти в тебе олії». Я їй дала. Інша докинула їй: «Яка ти корислива», – бо знала, що та часто зичить щось у когось. Я ж сказала: «Треба любити своїх ближніх, допомагати їм, вони створені на образ і подобу Божу». На що та, яка докоряла, каже: «Ти говориш як Свідки Єгови». Мені було дуже дивно: хіба того, що я сказала, не вчить Христова Церква? Але чомусь, коли християни починають проповідувати чи практикувати християнство, то це видається дивним в очах інших і вони цього не сприймають. Це сумна правда, коли кажеш одне, а робиш зовсім інше. Християнство має бути не прикриттям для певної групи, а способом життя.

Кожен із нас – частинка світу, людства, суспільства. Хто ж формує таких «хрещених нехристів». Найперше батьки – і це велика трагедія. Адже шкодують дітей, кажучи: «Нехай посплять, нехай побавляться, наступного разу підуть до храму». Дозволяють дивитися фільми, сповнені насильства, чи бавитися в комп’ютерні ігри, в яких абсолютно немає християнських цінностей. А дитина звикає до жорстокості, насилля, вседозволеності. Не рідко не стільки є дозвіл батьків, як їх незнання, чим займаються їхні діти, брак часу, постійна зайнятість роботою. А на схилі літ приходить невдячність від дітей, і тоді видно все, чого не догледіли при вихованні.

Ще одним зразком для наслідування та формувачем громадської думки є засоби масової інформації. Церква спочатку вороже до них ставилася, хоча згодом зрозуміла, що це великий шанс донести до людей вчення про Христа. Але, з іншого боку, потік інформації, особливо в Інтернеті ще досить важко контролювати. Якщо взяти до уваги телебачення, то передачі, які ми дивимося в час-пік, аж ніяк не християнські. Це програми про язичництво, віщунів, відьом та їхні сили, ворожіння, екстрасенсорику… Звичайно, легка критика є, але вона грайлива, щодо цих питань. Рідко священики мають можливість коментувати. А фільми? «Голівудська модель стосунків»: зустріч, закоханість, зрада, невдалі шлюби, розлучення як нормальне явище, а про дошлюбну чистоту, сакральність сім’ї, як освяченої Богом спільноти, – ні слова! Звичайно, є релігійні передачі та фільми, але о котрій годині їх транслюють? Близько до півночі. Тобто голос духівників намагається дістатись до вух людей, але його приглушують цікаво-розважальні програми, які не мають нічого спільного з духовним, а лише з плотським.

Тоді виникає запитання: як знайти інший шлях, дорогу правди і життя? Щоб у старості могти спокійно перейти у вічність, знаючи, що час, виділений тобі в цьому світі, ти не змарнував. Христос допоможе тобі. Адже Він хоче, щоб кожна людина прийшла до Нього, і сам шукає заблуканих овечок. Як Він про себе і говорить у Євангелії: «Я пастир добрий». Саме Христос веде нас до Бога. Кожна людина переживає зустріч із Ним і має можливість вийти на дорогу істини. Пишу це навіть з власного досвіду, бо виросла в сім’ї, де навчали вірі в Бога, молитвам. Навіть, коли я вступила в університет (а це час, коли багато юних осіб можуть заблукати на дорогах п’янства, вседозволеності та розпусти), то довелось жити з дівчиною на ім’я Віра, яка своїм прикладом показувала, як потрібно практикувати життя з Ісусом. А ще більше я дізналася нового про Христа та християнство під час навчання на Магістерській програмі екуменічних наук в Інституті екуменічних студій Українського Католицького Університету. Коли я вперше дізналася про можливість навчання, то подумала: «Ну, може, спробую якось». Напевно, я б так і не спробувала, але за кілька тижнів представники інституту прийшли розповідати про програму в університет Франка на факультет журналістики, де я навчалася. Тоді я зрозуміла, що це вже вдруге Бог кличе мене заглибитись у пізнання істини. І я вирішила вступити. Зараз закінчую навчання і розумію, що справді одержала можливість побачити, що таке християнська спільнота, християнські цінності, і як потрібно жити в цьому світі. Христос допомагає кожному. Я вже побачила шляхи, якими можна йти, і вибір залишається за мною. Я вже запрошена, як і кожен із нас, до Божого дому, але чи захочу я прийняти Христа і піти з ним, залежить лише від мене.

«Вже, але ще ні» – «вже» однією ногою в Царстві небесному, завдяки Ісусові, який відкупив мене, тебе, кожного, який заснував передсмак вічного життя у Церкві в тайні Євхаристії, який чекає, коли ти впустиш Його у своє серце, у свою сім’ю і підеш за Ним. «Але ще ні», бо можу обрати інший шлях, відкинути безмежну Любов і купатися в радощах земних, насолоджувати тіло і забути про душу.

Свободу вибору ще від створення світу Бог дав людині. Тому вибір за мною, за тобою, за кожним.

Анна Микуляк

Tеги:

Рейтинг статті

( 3 голосів )
Теги:     есей
( 5302 переглядів )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити