Микола Бідняк – художник-іконописець, який писав устами. Коли вади стають стимулом до ще більшого ідеалу і вдосконалення Друк

bidnyak_1.jpgМи не встигли побачитися, бо між нами зараз 15 років. Маляра з пензликом в устах я зустріла в загадковій і втомленій постаті його дружини-музи, почула ноти його голосу в сина Тараса, прислухалася до шурхоту олівця на полотні в розповідях друзів, колег цієї по праву непересічної Людини. Сьогодні хочу разом із вами скасувати ці 15 років і поспілкуватися з Миколою Бідняком – художником із Канади, України і з самої глибини душі.

Він прокидається о четвертій ранку. Тоді світло ще спить та повітря застигло, а в ньому так само застиглі ідеї і форми образів. Тільки хапай! Що, власне, він і робить – хапає риси й лінії десь між світлом та темрявою, їхнім зіткненням і хмарами нікотинового диму. Микола на вигляд суворий, зосереджений, навіть монументальний. Принаймні, це те, що я бачила через об’єктив не зажди якісних фотографій. Він струменить силою волі та м’яким романтизмом на краєчку апокаліпсису. Таким я побачила митця, гортаючи товстезний каталог його робіт, який родина видала не без болю і бою… Ad fortes! 

Вчитися наново жити у 15 років

У лютневому Торонто 1930 р. у сім’ї емігрантів українця Петра та фінки Саарі народився хлопчик. Тато привіз сина на Батьківщину до родини рідного брата в буковинське село Ленківці. Щоправда, маленький Миколка був на землі батька недовго, бо прийшли 1940-ві зі своїми буремними подіями і настроями. Румуни винищували національне русинсько-буковинське середовище, тож брат Василь із родиною подався в Німеччину, Сілезію. Тепер Микола за новими документами мав німецьке походження. Однак і це тривало недовго: документи уневажнили, тому довелося бути остарбайтерами. Нічого, хлопець звик до буремності та змін. Можливо, через емігрантську кров?

Микола ріс, ходив до німецької школи, потім була скрута, заробітки, поневіряння, важка праця в бауера на полі. На тому ж полі сталося фатальне. Хлопець саме проорював борозну для садіння брукви і раптом виорав щось чорне, нагнувся… Потім біг скривавлений по полю, просив допомоги, а отримав води з калюжі перше, ніж приїхали лікарі. «Я йшов чи біг, а люди тікали від мене», переповідав вже набагато пізніше. У шпиталі зупинили кров, але інфекцію вже не можна було зупинити – гангрена.

Тепер треба оговтатися від трагедії. Як почати наново жити зі собою новим без обох рук у 15 років? «Звичайно, мокнув я, кис, але листа до батька в Торонто треба було. Існував лише один спосіб – взяти олівець в уста і спробувати сформувати подобу літер. Марна справа. Літери втікали кудись за межі аркуша, і тоді я усвідомив – письменника з мене не вийде. І зробив усе, щоб стати малярем». Він почав вчитися виводити лінії – першопочаток і первозданну енергію малюнка.

Врешті-решт лист був готовий, як і валізи до Канади, до батька. Після вимушеної затримки в 1950 р. все ж відплили до далекого Квебеку. Та от, коли вже були на місці, то дізналися, що батько Миколи помер, не дочекавшись лише тижня, щоб побачити сина, якого ще дитиною залишив у буковинському селі. Здається, це вже аксіома Миколи Бідняка – нове життя починається з нового випробування.

Так чи так на нього чекала Канада. І звідки з’явилася ця вперта тяга до малювання, до «ручної роботи» без рук?! Микола наполегливо і твердо перемальовує картини відомих художників. Його захоплюють роботи Альбрехта Дюрера. Вже тоді майбутній митець та іконописець надавав перевагу лінійно точному, драматично-психологічному і водночас строгому мистецтву німецької традиції. Потім ми відчуємо ці впевнені штрихи в його іконописі.

У тому ж важкому 1950 р. здібного юнака запросили взяти участь у виставці в новозбудованому мистецькому центрі. Там роботи талановитого маляра приглянулися проф. Дж. Клайду з Університету Альберта, який запропонував Миколі опанувати курс комерційного малярства, хоча б задля прожиття. Згодом юнаком почав опікуватися Петро Зварич, виходець зі Снятинщини, знаний в українській діаспорі як культурний діяч та меценат шкіл, науково-культурних установ.

Здібний і напрочуд вольовий художник закінчив студії прикладного мистецтва в Едмонтоні, став студентом Інституту технології і мистецтва в Калгарі, який він успішно закінчив за чотири роки. Не міг влаштуватися на роботу. Поїхав до матері в Торонто. Там вступив до Онтарійського коледжу мистецтв, де продовжив вдосконалювати свої вміння і відчуття ліній.


Творче дозрівання та пошана лініям

У кожній професії, а краще – в кожному таланті, важлива не так відмінна технічна досконалість, як радше – пошук власного «я», власного характеру, що формує шлях і пейзажі довкола. Микола, здається, перейшов усі стилі, напрямки і здобутки мистецтва не одним кінчиком пензля чи олівця, які тримав зубами. Був час, коли він захоплювався графікою, потім працював над рекламою і плакатами, шукав точки поєднання канадської та української мистецьких традицій. Його фарби перетікали з неореалізму ХХ ст. у давні штрихи української минувшини, поки колір і світло набували все більшої експресії та символізму.

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_bidnyak_2.jpgВ одному з інтерв’ю Микола розповів про свої творчі пошуки: «Я не знаю, чи знайшов себе, але наблизився до того стану, в якому почуваюся вільним, розкутим, де допускаю якісь інтелектуальні обмеження і входжу в емоційну сферу. Це свого роду природна безконтрольність людини щодо себе самої. Я нічого не хочу нав’язувати своїми роботами. Лише хочу прислуховуватися до навколишності, просіювати її через мозок, висловлювати позитивне. Фактично весь мій мистецький доробок зводиться до того, що я хочу малювати. Це якийсь гіпнотичний синдром, без якого я не можу вже жити».

Мистецтвознавець Володимир Овсійчук характеризує перші роботи Миколи Бідняка як романтичні, сповнені драматизму і захопленої динаміки. До сакрального мистецтва митець звернувся ще в юності: образ св. Юрія, що перемагає змія, св. Флор і Лавр на конях. Це ще не були ікони, але лики й образи, в яких жила енергія молодечого максималізму. Правдиве іконічне світло тихе надходитиме з роками.

Для того, щоби глибше увійти у світ ікони, маляр ретельно вивчав історію візантійського мистецтва, звертався до іконографічної традиції Сербії та України. Навіть будучи відомим художником, Микола все одно часто гортав альбоми й мистецькі енциклопедії, розробляючи новий образ чи сюжет.

Дотепер у Канаді зберігаються іконостаси Миколи Бідняка для українських церков у Кітченері та Ошаві, розписи в церкві Гемтренку. Там же ж – дві великі композиції на історичну тематику – «Хрещення Русі» і «Коронація князя Данила». Деякі ікони залишилися у храмах Ванкувера та Калгарі (Південна Альберта). Щоправда, відома доля не всіх творів унікального митця, який писав вустами. Адже згодом колекціонери усвідомили, що мають перед собою неабиякі експонати, що дорого коштують, отже, почали розпродувати, фактично розкрадаючи. Родина художника каже, що так зник один з іконостасів та одна з робіт, «власник» якої вимагав гроші навіть за фотокопію для альбому Миколи Бідняка.

Були роботи й на історичну тематику: «Бандурист», «Хрещення Русі», «Битва під Конотопом», «Козак Мамай», «Гайдамака», «Битва під Крутами», «Дума про козака Полікарпа Туху». Цікаво, що останній сюжет практично відсутній в українському мистецтві, бо мовиться про малознану постать козака Тухи, який був проти Переяславських угод Богдана Хмельницького та вважав їх, як Іван Богун, згубними для України. Герой думи волів втопитися, ніж жити у зганьбленій Батьківщині.

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_bidnyak_3.jpgІдеї були, працювати кортіло, проте матеріальне становище, як завжди, тиснуло на гальма. У 1962 р. Микола Бідняк навіть отримав подяку і благословення Папи Римського Павла VІ за Плащаницю, яку художник виконав для Папської колегії св. Йосафата в Римі. Але тимчасовість гонорарів і майже повне безгрошів’я залишалися незмінними. Дивно простежувати, проте коли збираєш факти з життя Миколи Бідняка, виявляється: він був знаний і відомий в Америці та Європі, про нього писали, знімали фільми чи передачі, проте в Україні, до його приїзду, – ні сном, ні духом. Вражає, адже цей художник був не просто представником української діаспори, його мистецтво, особливо раннє, свідомо мало національне забарвлення.

У цьому випадку можна пригадати такі слова Миколи Бідняка: «Я з підозрою ставлюся до всіх потенційних героїв. Адже герої, коли стануть такими, занадто багато вимагають від навколишніх. А з огляду на це – моя хата скраю».

Що ж, поки Україна не відала свого оспівувача, який не прагнув особливої пошани і визнання, Микола стає членом Міжнародної асоціації мистецтв, що підтримує митців-інвалідів, які малюють устами чи ногами. Центр організації – Ліхтенштайн, а основна вимога до особливих митців – декілька робіт у рік на замовлення, які вони віддають асоціації. Загалом учасниками є 350 художників, скульпторів, графіків, письменників із 25-х країн світу.

Належність до цієї організації не тільки забезпечила умови для продуктивного творчого процесу художника, але й зробила прибутки більш стабільними. Життя і враження урізноманітнилися, адже збори асоціації відбуваються в різних куточках світу.

Відтепер Микола Бідняк намагався брати якнайактивнішу участь у міжнародних виставках. Це приносило не тільки внутрішнє задоволення від самореалізації, але й давало змогу заводити нові знайомства, розширювати видимість своєї творчості на горизонті останньої чверті ХХ ст. Тоді він певний час жив в угорському місті Мішкольц, у родичів дружини Ілони.


Повернення за любов’ю на Батьківщину

Одного разу Микола був на концерті в Торонто, де гастролювала українська співачка Марія Майчик. Це був 1989 р. Вони познайомилися. За деякий час художник, співачка та її сини Тарас і Остап – усі жили у Львові. Для Миколи Бідняка це була важлива і багато в чому визначальна зміна – повернення на Батьківщину. Художник казав: «Маю прислужитися своєму народові тут, на рідній землі. Я тішуся, що малюватиму Україну».

У цьому поверненні схилити голову треба перед дружиною Марією, яка фактично поклала свою співочу кар’єру на вівтар таланту художника. Вона їздила з Миколою на пленери, надихала, позувала. Тепер, коли чоловіка немає вже 15 років, Марія разом із синами власноруч доклали і досі докладають багато зусиль, щоби про художника знали в Україні. Вони організовують творчі виставки митця у Львові, Києві, Чернівцях, Дніпропетровську, Каневі. Їм вдалося видати книгу-альбом із репродукціями робіт художника, на пошуки яких витрачено не один місяць й не одну сотню доларів. На тлі цих потуг сім’ї Миколи Бідняка, яка прагне не слави, а бодай гідної пошани митця, важливі і напрочуд чуттєві слова самого Миколи: «Найважливіше – це друг, що поруч із тобою. Життя було б зовсім іншим, якби в мене не було Марії. Вона допомогла мені знайти сенс життя і вернула нині в Україну».

Тепер, після їхнього спільного повернення з творчих і вимушених гастролів, роботи художника, який малює вустами, частіше бачили в Україні. Зрештою, в пейзажах стало більше рідних ландшафтів, а в іконах – українських молитов. Так, до прикладу, з’явився образ «Чорнобильської Мадонни», або «Чорнобильської Богоматері» (1992), сама назва якої свідчить про виразні національні риси та характер у сакральному мистецтві Миколи Бідняка. Рік перед тим, у 1991-му, художник створив відоме живописне полотно – «Ангел над Львовом». Для «Мадонни» Марія позувала, а для «Ангела» – просто жила, це був подарунок дружині. Хоча неозброєним оком можна побачити, що в лику небесного сотворіння присутні чіткі риси коханої музи митця.

b_300_0_16777215_0___images_stories_others_bidnyak_4.jpgУ 1992 р. Микола став членом Львівської організації Національної Спілки художників України, згодом - професором Львівської національної академії мистецтв. А вже в 1995 р. українця за походженням, але канадійця за громадянством, нагородили Державною премією ім. Т. Г. Шевченка, частину якої лауреат віддав редакції журналу «Українська культура», іншу – Львівському фонду культури. Під час фінансової кризи художник підтримав Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника у Львові. Пізніше започаткував премію для найбільш здібних студентів Академії мистецтв у Львові.

Проф. Володимир Овсійчук так бачить внутрішній світ Миколи-митця: «Микола Бідняк – художник щирий і чесний. Він завжди залишався сам собою: бо що в душі в почуттях, те і в художньому творі. Тому такий органічний відгук на сучасність. Він є частиною природи, яку відтворює, і є невід’ємною частиною суспільства, в якому живе, бо є активним творцем, що відгукується на всі випромінювання сучасності».

У 2000 р. Миколу Бідняка нагородили орденом Ярослава Мудрого V ступеня «За значний особливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, високий професіоналізм…». Але більш бажаною нагородою для митця було українське громадянство. Він із неприхованим сумом та незадоволенням водночас казав: «Я дуже хотів би бути громадянином України. Але кажуть, так багато українців тут є, що й місця немає. Але нічого. Я маю час, терпеливість, і якщо станеться, то буде для мене велика радість». Уже того ж 2000 р. часу художникові таки забракло – він помер.

Сьогодні частину творів майстра можна побачити в музеях, яким Микола дарував і заповідав дещо зі своєї творчої спадщини. У Національному художньому музеї України в Києві зберігають «Чорнобильську Мадонну», в Національному музеї у Львові – «Спаса» і «Богородицю», в Музеї-заповіднику Т. Шевченка в Каневі – «Людину в огні», в Чернівецькому художньому музеї – серію натюрмортів.

Іван Дзюба, український дисидент і літературознавець, так писав у передмові до книги-альбому Миколи Бідняка: «В історії світового мистецтва є зразки такого фанатичного служіння йому і такого перетворення в цьому служінні, які вочевидь виходять за межі фізичних можливостей людських. Але є ще можливості духовні, а вони інколи “стають на прю” зі станом фізичним – і перемагають. Доля українського живописця і графіка Миколи Петровича Бідняка може тут бути одним з найяскравіших прикладів. Юнаком він став жертвою вибуху – в 1945 році втратив кисті рук. Така жахлива біда робить людину безпомічною і може зламати її назавжди, особливо якщо трапляється в ранньому віці. Але буває, що енергія молодості, ідеалізм, талант і віра у високе призначення людини (та розуміння і допомога ближніх) роблять чудеса».

Укінці нехай останнє слово скаже сам митець, який, малюючи устами, промовляв серцем: «Асиміляція розв’язала б усі проблеми. Та я був і залишаюся Миколою. І лише Бідняком. … Бути українцем – це коштовне діло. Того вчило нас життя на Рідній Землі, про це пересвідчуємось на кожному кроці тут, на чужині. За приналежність до української нації доводиться весь час платити кров’ю, грішми й непосильним трудом. Я гордий, що звуся українцем!».

Ніна ПОЛІЩУК

Література

1. Володимир Овсійчук. «Митець Микола Бідняк» // Успенська вежа. – № 12(103). –2000. – С. 5.

2. Микола Бідняк: живопис; графіка / автори-упорядники: Марія Бідняк, Тарас Майчик, Остап Майчик; автор тексту Володимир Овсійчук. – Київ: Мистецтво, 2008.

3. Микола Бідняк // Українці у світі.

4. Коваль Я. Герой, якого бракує // Мистецька сторінка.

5. Карачко С. Малюючи устами духовну красу світу // Платинова Буковина

6. Коваль Я. Микола Бідняк: «З підозрою ставлюся до всіх героїв» // День

7. Петренко М. Микола Бідняк і «Ангел над Львовом» // Західнет


Рейтинг статті

( 14 голосів )( 8820 переглядів )